Під час зустрічей і спілкування з людьми на окрузі протягом цього тижня вони майже одностайно з гнівом говорять: ви, 450 депутатів, так і не почули й не зрозуміли нас, не розумієте, що так далі вже просто жити не можна. Чому ви не відправили Уряд у відставку? Виходить, що ви заодно з ним, а не представники народу. Скільки ви ще будете вправлятися над країною і людськими долями?

До вже, так би мовити, хрестоматійних проблем – безгрошів’я, безробіття, відсутність елементарної медичної допомоги і т.п. – все гостріше говорять і про такі:

- неймовірні складнощі й тяганина, необхідність великих коштів для узаконення будинків, зведених хтозна коли, та оформлення спадщини. Для цього треба йти в суд і доводити, що це твоя оселя і що ти маєш на неї право. Довідок і документів з сільської ради недостатньо. І скрізь гроші і гроші…

- дороги фактично доруйновані. Перевізники відмовляються обслуговувати села. Сполучення між населеними пунктами, що називається, вбили лісовозами;

- лісів вже майже не залишилося. Насамперед, так званих колгоспних. І державні і АПКовські ліси у мародерський спосіб дорізають і нікому, схоже, до цього немає діла. Очевидно, що без прикриття згори такого хижацтва не було б. І це за наявності закону про заборону вивезення лісу-кругляку. Не в останню чергу через це Полісся вже зіткнулося з дефіцитом питної води;

- на фоні просторікувань, що влада наближається до людей і що на місця передаються повноваження й фінанси, в реальності все в точності до навпаки. Не влада йде до людей, а людей викликають до влади.

Скажімо, начальство викликає на наради в райони та області голів сільських рад й примушує їх погодитися на об’єднання в громади на умовах, спущених згори. До людей ніхто не приходить і не радиться з ними як далі організовувати життя. Жителі сіл не безпідставно стверджують, що в такий спосіб намагаються якомога швидше «освоїти» кошти на такі, з дозволу сказати, реформи. Ремствування з цього приводу можуть вилитися в масові збурення;

- матері й дружини вимагають негайного повернення додому мобілізованих, які перебувають в зоні АТО вже більше року. З гнівом питають, де велетенські кошти на армію, коли у їх синів не вистачає найнеобхіднішого. Повсюдно ремствують на тяганину з оформленням документів щодо участі в АТО, що пільги для атошників і їх сімей непогано виглядають лише на папері, а дотягнутися до них не можна.

На усіх зустрічах звучала вимога: якщо вже немає управи на таких керівників, то нехай вони хоча б не «висять на телевізорі», не дратують нас до «білого коліна».

Що тут додати?!

А в Києві – все штатно. Токують про реформи і їх перші результати.

Взагалі було б все добре, якби люди не заважали…