Україні в майбутньому, та ще й у найближчому, загрожує не стільки політична криза, скільки криза, пов’язана з накопиченням сміття: монстр із тисячами облич з етикетками від провідних світових брендів. Щоб це зрозуміти, не потрібно відкривати підручника з екології, де чітко написано, що «в Україні накопичилась велика кількість відходів — близько 25 млрд. тонн промислових і близько 5 млрд. побутових (за вагою близько 1 млрд. тонн) — тобто близько 500 кг(!) на одного жителя України», — а слід вийти на вулицю, де на смітнику, біля смітника, на газоні, на дорозі, одне слово, скрізь — відходи.

Кому потрібне сміття?

Боротися з ним почали ще 1992 року, коли був прийнятий Закон України «Про відходи», але й сьогодні у вирішенні цього питання кінця-краю не видно. Існують проекти, проводяться наради та слухання, але, на думку старшого викладача кафедри екології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ольги Маслюківської: «…немає комплексної системи з управління відходами, яка починається далеко до їхнього утворення».

Як кажуть, хворобі легше запобігти… Йдеться про те, що Україні потрібна політика зменшення використання різних матеріалів з первинної сировини (політика ресурсозбереження) — упаковку можна або повертати, або робити її із вторинної сировини. Окрім того, має бути повторне використання певних елементів, наприклад, повторна заправка картриджів. На етапі споживання ми можемо купувати замість півторалітрової упаковки дволітрову. За комплексний підхід виступають і різні екологічні центри та громадські організації.

Так, у Японії сміття розділяють на 34 фракції, у Німеччині — на п’ять, в Україні поки що розподіляють на три.

Головне – захотіти прибирати

По-перше, потрібно підвищувати екологічну культуру громадян, як це сьогодні роблять у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». «За ініціативи студентів в університеті у 2005 році було введене роздільне сортування сміття, — говорить Ольга Маслюківська. — Нам потрібні були контейнери, гроші на контейнери й інформаційна кампанія серед студентів. Ми вирішили сортувати на три фракції: папір, скло і пластик. Це була пілотна стадія. Був різний досвід, іноді народ кидав сміття всюди змішано. Бачили навіть таке: будівельники скинули цемент у контейнер з папером. Тобто ми стикнулися з проблемою, коли люди просто не знають, що це таке».

По-друге, потрібно унормувати наше законодавство до європейського рівня. Закони, які існують у нашій державі, на думку спеціалістів, вже не відповідають стандартам, встановленим в усьому світі. Найближчим часом просто необхідно прийняти закон «Про тару та упаковку», відповідно до якого виробники пакувальної продукції повинні будуть сплачувати у загальний фонд на збір, сортування та утилізацію відходів. Таке досягнення вже давно діє в країнах Європи, це так звана зелена точка. Цей символ ви можете побачити на стаканчиках з-під кефіру, пляшках із шампунем, на консервних банках. Цей символ означає, що в ціну товару вже входить збір та утилізація тари. «Зелена точка» в Європі відома на всіх мовах: «Green Dot», «Ponto Verde», «Point Vert» та ін. Ліцензійна плата вираховується відповідно до ваги упаковки та її кількості. Варто також заохочувати виробників виготовляти упаковки, які можуть бути повторно використані (наприклад, англійська компанія Nampak Plastics, яка виготовляє 2 млрд. пляшок щорічно, в 2009 році планує ввести в експлуатацію лінію з переробки 13 тис. тонн пластикових пляшок і виробляти з них поліетилен низького тиску для харчових упаковок) або вироблені з натуральних продуктів, як-от з кукурудзяного цукру, що є біорозчинним матеріалом і не завдає шкоди навколишньому середовищу (наприклад, біорозчинний пластик Mirel, виготовлений американською компанією Metabolix та компанією Archer Daniels Midland). Біорозчинний пластик прекрасно підходить для упаковки бісквітів, фруктів та овочів. У ідеальних умовах такий пластик переробляється за 47 днів, натомість так званий стеромус — прозорий пакувальний матеріал для м’яса, сиру й овочів, виготовлений з нафти, повинен буде пролежати кілька мільйонів років на сміттєпереробному заводі перед тим як розкластися.

По-третє, кожен громадянин має зробити свій внесок у зменшення сміттєвих звалищ. Потрібно намагатися купувати продукти без упаковки (на вагу) — до речі, це дешевше. Друге — надавати перевагу упаковці, яку потім можна буде віддати в місце прийому (скло, металотара). Ця система дуже добре працювала в колишньому Радянському Союзі. Тоді кожен школяр знав, що тонна макулатури зберігає 17 дерев. Третє — брати з собою «старий» поліетиленовий пакет і не купувати новий. Приміром, в Китаї з 1 червня 2008 року прийнято обмеження до використання пластикових пакетів. У супермаркетах заборонений безплатний пластиковий пакет для кожного покупця. І четверте — варто збирати «домашню» макулатуру, склотару в окремі пакети і віддавати в пункти прийому. Виконуючи всі ці правила, ми зможемо хоч на краплину, але зменшити ті гори сміття, якими можуть стати наші й так не чисті міста вже в недалекому майбутньому.

Ірина Лисак