24 травня весь православний світ вшановує пам’ять святих рівноапостольних братів-просвітителів Кирила і Мефодія, які започаткували слов’янську писемність, здійснили переклад богослужбових книг із грецької мови на слов’янську та поширювали християнське вчення. Відома і приблизна дата виникнення слов’янського письма. Так, за свідченням середньовічного вченого Чорноризця Храброго, це відбулося у 863 р.

Життєвий шлях братів Кирила і Мефодія був досить складний, проте ні опір духовенства, ні передчасна смерть одного із братів не завадили проводити просвітницьку діяльність, поширювати слов’янську писемність і християнське вчення. Мефодій спочатку вирішив зробити військову кар’єру, але потім, близько 852 року, він прийняв чернечий постриг, пізніше став ігуменом монастиря Полизрон на вифинськім Олімпі (Мала Азія). Костянтин мав філологічні здібності та тяжів до наук. Він навчався в Константинополі у найвидатніших учених свого часу, вивчаючи античну літературу, філософію, математику, астрономію, риторику і музику. Завершивши навчання, прийняв сан священика та почав працювати бібліотекарем у соборі Святої Софії в Константинополі. Незабаром обох братів на прохання моравського князя Ростислава було направлено візантійським імператором у Велику Моравію (863-866 роки).

Брати переклали Апостол, Євангеліє, Псалтир, Октоїх та інші церковні книги, проте в ті часи Велика Моравія була підпорядкована єпископству Пассау в Баварії, і діяльність братів-просвітителів натрапила на лютий опір представників німецького духовенства, які вимагали, щоб літургія відбувалася тільки латинською мовою. Незважаючи на те, що брати навчили своїх учнів, нікому з них за таких складних умов не вдалося стати священиком. У пошуках кращої долі та можливості продовжувати просвітницьку діяльність Кирило та Мефодій разом із учнями відправилися до Венеції, сподіваючись висвятити їх у Константинополі. Проте здійснити це братам вдалося лише у Римі у 868 році.

14 лютого 869 року помер Кирило. Він уклав слов’янську абетку на базі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов’янську звукову систему. Було створено дві слов’янські абетки – глаголицю й кирилицю. Одночасно зі створенням слов’янської абетки Кирило почав роботу над перекладом із грецької на слов’янську книжну мову Євангелія, Псалтиря. Тодішні слов’яни скрізь добре розуміли одне одного, їхня мова, незважаючи на незначні місцеві розбіжності, в цілому мала багато спільних рис. Тому місія Кирила і Мефодія та їхніх учнів, як і їхня двадцятирічна просвітницька діяльність загалом, мала всеслов’янське значення. Із прийняттям християнства на світовій арені з’явилася нова мова, яка об’єднала слов’ян на значній території. Слов’янська мова після грецької та латинської стала третьою мовою в середньовічній Європі, на території якої поширювалося слово Боже.

На основі грецької було створено нову слов’янську абетку. Для того, щоб передати фонетичні особливості слов’янської мови, абетку було доповнено літерами, запозиченими з глаголиці. Дана абетка, поширившись у східних і південних слов’ян, одержала згодом назву «кирилиці» – на честь Кирила (Костянтина).

Творці слов’янської писемності виявили також непересічний дипломатичний хист: вони домоглися вирішення надзвичайно складної проблеми – офіційного визнання Папою Римським і церквою власних, „кирило-мефодіївських”, богослужбових, конфесійних текстів слов’янською мовою. Проти цього визнання, яке дозволяло слов’янам проводити богослужіння рідною мовою, люто протестувало консервативне духовенство. Воно затято захищало канонічне право прославляти Бога лише трьома мовами, дозволеними церквою: староєврейською, старогрецькою і латиною.

Зі слов’янською писемністю пов’язане зародження болгарської культури, що вплинула на духовне життя східних слов’ян часів Київської Русі. Із прийняттям християнства Давня Русь перейшла на слов’янську абетку, запросивши з Болгарії вчителів – продовжувачів справи Кирила і Мефодія. І в Києві, і в Новгороді, і в інших містах було створено школи для навчання слов’янській грамоті. Україна, як і інші слов’янські народи, отримала рідну писемну мову. Відрізнялися між собою характери, світогляд людей, культури й менталітет народів, та їх об’єднувала, передусім, єдина писемна мова як першооснова для спілкування і взаєморозуміння.

З появою писемності, яку принесли на прадавню слов’янську землю видатні просвітителі, значно зріс інтерес серед населення до знань, розпочався стрімкий розвиток культури і мов слов’янських народів. Сьогодні ця духовна спадщина є безцінним надбанням усього людства. Вшанування пам’яті Кирила і Мефодія, після історичного забуття, офіційно відновилося у 2004 році.

Сподіваємося, що й надалі наші нащадки не забудуть про подвижницький подвиг братів-просвітителів, апостолів слов’янства, які завжди самі прагнули і нас вчили діяти, мислити, поводитися по-християнськи. Викликає захоплення також їхнє вміння у тих складних історичних умовах спрямувати всю свою діяльність на об’єднання християнської церкви, а отже й суспільства в цілому, а цьому варто вчитися та продовжувати цю доброчинну традицію.

Наталія Куксенко