А все могло би бути інакше... Снилися б квітучі сади і хмари у формі казкових тварин. Очі щурив би від теплого полтавського сонця, а не від афганських гір, що зловісним гуркотом БТРів привиджувалися прямо за кермом у робочий день. І ніколи би не полосували душу слова "Я тебе туди не посилав"...

Авжеж, що й не сам туди пішов – випала така доля, то скорився. От тільки додому написав, що до Афгану йде, лише з Орджонікідзе, на півдорозі до війни. Тому й не знає, як плакали вголос мама з сестричкою, а потім примовкли, злякавшись, що голосінням накличуть біду; як горіли очі у брата, переконуючи усіх, що все буде гаразд, а батько, зціпивши зуби, аж скреготів ними, коли у програмі "Час" йшлося про те, як геройськи виконують свій інтернаціональний обов'язок радянські солдати... Вдома не хотіли доблесті, не бажали нагород, не прагнули, аби, не приведи Господи, служив героїчно – просто ждали. От він і повернувся, а нагорода вже слідом – Орден Червоної Зірки, і всього через двадцять три роки по тому....

А ще, ніхто не розпитував би, прагнучи довідатись: як воно там, на війні... Небалакучий від природи, мешканець Кустолово-Суходілки Машівського району Полтавської області Віктор Корінний у розмови на будь-яку тему вступає неохоче, а про службу свою в Афганістані і поготів...

"Це багато треба розказувать...

Я сім'ї спочатку не казав, уже пізніше написав, що до Афганістану служити іду. А дізнався про це у Донецьку, нас шістьох зібрали і везли... А там уже, звісно, не солодко... Багато я хлопців перевозив поранених в Афганістані... Бувало, БТР підірвався, цього навіть уявити не можна – не просто шість трупів, а якісь шматки м'яса... Було таке, що на своєму БТРі підривався, ну, дав Бог, що заднім колесом і нічого нікому не пошкодило, тільки машині, а так усі живі...

З листування там не було проблем, листи приходили... Я додому такого нічого не писав, що там страшно чи що, а писав, що все нормально, все добре.

-              А насправді страшно?

-              Ну, як? Перші дні, а потім звик"...

Повернувшись додому, і сам не до кінця вірив, що все закінчилося. Здавалося, ось зараз прокинеться під гучний голос старшини – і до кабіни БТРа: обливатись потом, намагатися гнати від себе думки по небезпеку, що чигає під кожним колесом, ціпеніти від жаху, побачивши, у що перетворились ті, з ким ще позавчора реготали за кухлем міцного афганського чаю... Долаючи моторошні дрижаки у колінах, затято шукав між тим, що кілька годин тому звалося людьми, живих, заносив до бойової машини усіх – і хто дихав, і хто вже ні, аби хоч поховали їх на рідній землі...

  Забути усе це хотілося так, що аж мурашки по спині. І таки вдалося – допомогли сліпучі сніги та нескінченна селянська робота.

  "Спочатку було дуже важко, все, що пережив, не просто згадувалося – ввижалося: трупи, трупи... Дуже багато їх одвозив, і вдень і вночі... Ми на заставі стояли, 80 кілометрів від Кабула. Одного разу поки пораненого до Кабула довіз (а він підірвався, у нього очі вибиті), то й посивів від його крику...

  Я, коли звільнився, мені казали, що має бути нагорода. Союз  розпався, і так усе й забулося, це дякуючи Народній Партії я отримав цей Орден – працівники Полтавської обласної організації Народної Партії це питання вирішили".

  Віктор Корінний говорити не звик, і це відчутно. Інший би хвалився, дав волю фантазії аби справити враження, а цей спокійний, врівноважений чоловік навіть про високу нагороду нікому не розповів, і не шукав її, не добивався – якби не Полтавська регіональна організація Народної Партії та її голова Костянтин Боровик, то й не знав би, нагородили чи ні...

  Важкий він, отой орден... Наче й невеличкий, а руку відтягує добряче. Та не про вагу металу йдеться, коли береш його до рук. Віктор Курінний, отримавши цю високу нагороду, все частіше й частіше задумується: про своїх однополчан, про дітей, які у багатьох з них так і не встигли народитись, про життя і смерть...

От іще б  не розпитував ніхто, тоді, може, й полегшало б, а так...

"Я його взагалі нікому і ніколи не розказую, воно нікому не потрібне, тільки душу рвати такими розмовами.

- Якби зараз склалась так ситуація і ви знову туди потрапили?

- Ну так а що, коли треба? Не ховався б це точно, а коли треба, то їхав би"...

  Чи змінилося щось у житті Віктора Корінного після отримання Ордена? Хто зна... Як і ніхто не знає про те, яким би боком життя обернулося, коли б не було у його долі Афгану. Таких чоловіків навряд чи може щось змінити – і радість, і біду зустрічають однаково спокійно. Та і чого його "Ґвалт!" кричати, коли  треба засукати рукава і братися до роботи, якою б вона не була. А війна – це теж свого роду робота, та ще й, мабуть, найтяжча...

І через двадцять три роки по тому війне, бува, наче афганським димком, і аж луна йде від молодого юначого сміху. І навряд чи той, хто там не був, зрозуміє, над чим кепкували. Це  тепер уже Віктор Корінний  збагнув – над смертю, либонь... Тому,  мабуть, і не кріпить ордена ні до піджака, ні до сорочки, навіть для світлини зробити це відмовився навідріз. Так і сфотографувався, з розкритою долонею, а в ній – Орден Червоної Зірки, яким нагородила держава уже неіснуюча, вручила інша. А своя тим часом урізала пільги воїнам-афганцям...

І.Філоненко

(Полтава)

На груповому фото зліва направо: голова Полтавської регіональної організації Народної Партії Костянтин Боровик, кавалер Ордена Червоної Зірки Віктор Корінний, керівник секретаріату Полтавської регіональної організації Народної Партії Анатолій Компанієць