«Доброю» традицією в Україні стало педалювання напередодні чергових (чи позачергових) виборів питань, які у той або інший спосіб проводять низку умовних кордонів в українському суспільства: «свої – чужі», «російськомовні – україномовні», «западенці – східняки», «православні – греко-католики» та інші. Зводяться по цим кордонам нові барикади, або ж оновлюються старі.

І разом зі зведенням кордонів лунають запевняння: «Ми єдиний народ», «Нас єднає майбутнє» чи щось подібне до цього.

Чому сьогодні, у котрий раз реалізовується зазначена технологія, і чи матиме вона успіх?

Єдиним виправданням політикам по той та інший бік «барикади», яку звели внесення та спроба прийняття дискусійного законопроекту є абсолютний вакуум програмних ідей та інформаційних приводів для ведення виборчих перегонів.

Чим один кандидат вирізняється від іншого? Кількістю розданої гречки? Тоді вибори стали б звичайною формальністю – у кого більше грошей на підкуп виборців – той і перемагає.

Але ж люди чекають на ідеї, і простими гаслами, на кшталт: «Зробимо усіх виборців щасливими», «Пенсіонерам – високі пенсії, молоді – достойну роботу», «Дітям морозиво, а бабі – квіти» уже не обійдешся. Люди цьому не вірять, а ті, хто під цими гаслами виступає, лише втрачає їхні голоси. Відверта брехня, що вже завтра зарплати в Україні будуть по 1000 євро, теж не сприймається.

Що ж залишається робити? Розпочинати конфронтацію! Втягувати у неї якомога більшу кількістю людей, нагнітати у ЗМІ суцільну істерію, звертатися до виборців уже не з пропозиціями: «Будь-ласка оцініть нашу програму», «Поміркуйте над пропозиціями», «Оберіть кращий для себе варіант», а з революційними гаслами: «Захистимо!», «Ганьба!», «Руки геть!» і таке інше.

Емоційно збуджені виборці, які ще кілька тижнів тому відчували себе зрадженими та розчарованими в усіх політиках та партіях, підуть на вибори. І у черговий раз проголосують не «за», а «проти» когось.

Миттєво забуваються економічні негаразди і соціальні проблеми, не помічаються помилки діючого уряду, не згадують і прорахунки колишнього. Під єдиним прапором йдуть на вибори і влада, і опозиція. Цей прапор – конфронтація. Причому, абсолютно байдуже через що. Не було б мовних проблем – знайшли б інші.

Немає жодних сумнівів, що все це робиться за попередньою домовленістю нібито ворогуючих сторін. І тим, і іншим подібна ситуація лише приносить електоральні бали. Це не бокс, і не боротьба, і взагалі – не спорт. Це – реслінг. Театралізоване дійство, шоу, в якому результат відомий заздалегідь.

Ось тільки грають мешканці українського політичного Олімпу не на публіку, а на результат. Який їм має забезпечити введені в оману виборці.

Марина Ковальчук

(м. Вінниця)