Доки політики та керівники усіх рівнів з високих і не дуже трибун патетично проголошували лозунги про те, що не дадуть знищити село, виробництво, соціальна сфера агропромислового комплексу країни скотилися до нульової відмітки. Одне слово, село опинилося в темному тунелю, з якого навіть уже не силкується викарабкатися. Не буду розшифровувати, що  означає той тунель, лише підкреслю, що  галузь втратила бодай якусь надію на розвиток, бо з кожним роком кут падіння усе збільшується і збільшується.

 І це за умови, що сьогодні загальна площа українських земель становить 60,35 млн. га, з яких 70 відсотків , або 43 млн.  га – землі сільськогосподарського призначення. Здавалося б, обробляй землицю-матінку та тішся високими врожаями, розвивай на цій базі тваринництво. Та де там ? Хіба  на потрощеній техніці, що доживає останні дні, при господарюванні без дотримання навіть приблизно технологій виробництва можна сподіватися  на хороший результат? Звісно, що ні. Особливо за умов, що склалися в аграрному секторі з кадрами. Адже в селі залишилися лише пенсіонери, які своє вже відпрацювали, а сільська молодь на заробітках по всіх усюдах, а середнє покоління  у списках центрів зайнятості чекає з моря погоди.

Якось на цю тему випало розмовляти з відомим на Рівненщині хліборобом Миколою Пилиповичем Зінчуком, Героєм Соціалістичної Праці, науковцем, почесним академіком. Чи не краще було б державі замість виплат із безробіття встановити, приміром, мінімальну заробітну плату тим, хто утримує в індивідуальних селянських господарствах худобу і обробляє гектари землі й водночас зарахувати ці роки в трудовий стаж? Чому ці люди мають офіційно вважатися безробітними, коли вони створюють матеріальні блага, якими користуються інші?

 Отакими риторичними запитаннями болю він окреслив  хоча б якийсь вихід зі становища, що склалося з кадрами на селі.

 А може така робоча сила зайва? Та де там, у країні за останні роки на дві третини скоротилося поголів’я худоби, а що вже говорити про рослинництво, городництво садівництво. Тут кожен кілограм виробленої продукції, як мовиться, працював би на економіку.

 З села пішли спеціалісти, сюди не приїжджають випускники профільних навчальних закладів, бо для них тут немає що робити, а крім того, добиває село й запустіння щодо розвитку соціальної сфери: бездоріжжя, відсутність дитячих садків, замороження житла для тих  же спеціалістів, занедбане медичне обслуговування. Усі проблеми взаємозв’язані, не зрушиш з місця жодної з них без комплексно підходу, без розв’язання інших.

  Молоді люди, які скуштували міського життя з усіма комунальними та соціальними зручностями, попрацювали за кордоном нехай і на непрестижних робочих місцях,  ніколи не повернуться працювати в село, доки тут не буде створено належних побутових умов, умов для культурного відпочинку, спортивного розвитку. А ще – праця їх повинна бути привабливою, автоматизована, механізована. Молодь хоче бути красивою по літах, і вже в селі навіть на робочому місці не зодягнеш її у фуфайки. Це я адресую тим, хто мріє реформувати село за залишковим принципом. Впевнений, що так не вийде : або держава повернеться до села обличчям, або зажене його ще в глухіший кут, з якого уже ніколи не вибратися.

Але чимало фактів свідчать про те, що наша держава не лише не хоче повернутися обличчям до села, а й з кожним днем все більше відвертається від нього. Якось мені потрапив на очі лист доярки-пенсінерки із села Ясенець Дубровицького району  Ганни Черпак. Жінка, економлячи на всьому, за довгі роки збудувала собі хату. Та раділа цьому не довго, бо виявилося, що не може підключитися до газопроводу, позаяк не оформила на власну хату права власності. А коли спробувала це зробити, то й руки опустилися – за документи потрібно такі гроші заплатити , які їй при своїй мізерній пенсії і не снилися. Люди скаржаться на те, що за приватизацію присадибної ділянки треба заплатити 2 тисячі гривень, а за видачу плану на будівництво нової хати -5 тисяч. Хіба подібні норми сприяють тому, щоб село розвивалося, щоб молодь залишалася в батьківській хаті?! Звичайно ж, ні. Чи ж захоче молодь повернутися в село, у якому немає ані лазні, ані спортзалу?

  Як мовиться, відповідь на ці запитання лежить на поверхні  й вона аж ніяк не ствердна.

А чи можна назвати реформаторством те, що держава нав’язала знищення колективних господарств, запровадження фермерства, залишивши отих фермерів напризволяще зі своїми проблемами : техніка – дорога, міндобрива, ціни на гербіциди та пестициди кусаються, кредити  непривабливі, а найголовніше, ніякої гарантії щодо ринку збуту. От і виходить, недорід - біда, отримано високий урожай – теж невдача, бо падають ціни до рівня, що не окупиш затрати. А де ж підтримка держави? Та варто дати українському селянинові те, що отримує поляк, француз, німець в Євросоюзі, а це -1250 доларів щорічно на гектар землі, то й не потрібні були б ніякі заклики, ніякий туман про те, що держава прагне допомагати селу, бо та допомога складає лише 56 гривень на гектар землі та ще й за нею потрібно добре находитися по інстанціях.

   Закликів вистачає, а на їх фоні вже заготівельна ціна на молоко складає лише 3 грн. за літр, у реалізації – 6 грн., зауважте, майже наполовину знежиреного. Особисті господарства в селах почали збувати корови, бо уже навчилися рахувати копійку, не хочуть трудитися собі на збиток. За умов, які створені державою і банками  країни, уже протягом останніх десяти років економіка села розвиватися не може. Ці умови призвели до катастрофічного спаду виробництва сільськогосподарської продукції, кількість ВРХ в Україні скоротилася на 90 відсотків, свиней –на 37, овець – на 96, птиці –на 46 відсотків. Люди сміються крізь сльози, що скоро , щоб побачити корову, будемо їздити в міста в зоопарк.

  Доки ми тішимося найкращими своїми чорноземами, то вже й з експортера сільгосппродукції перетворилися в імпортера. Нам привозять із-за кордону м’ясомолочну продукцію сумнівної якості, за високими цінами продають помідори, огірки, яблука, груші, капусту та багато такого, що на наших землях дає високі якісні врожаї. А наші землі буяють бур’янами, кущами, самосівами верболозу, берези та ін. Владці ж тим часом розмірковують, як би виробити такий закон, щоб дошкульніше карати власників паїв за запущені землі, й геть їх не цікавить те, що бабуся з ковінькою ніяк не обробить свого гектара, а в оренду наділи уже ніхто не бере. Раніше брали та, не вносячи поживи, орендарі виснажили грунти посівами  ріпаку, який реалізували за кордон, отримали значні прибутки. От би над законом, який  би змушував відновити зіпсовану землю безсовісним  орендарем, попрацювати, то від цього таки була б користь селу.

  У нас дуже полюбляють наводити приклади з Європи чи з США, коли мають намір узаконити для  шахраїв вигідну справу. Ось уже наблизилися до останнього бастіону – намірялися в селян забрати землю. Факт є факт, село нині не має ані матеріальних, ані фізичних можливостей, щоб обробляти землю. І вона буде переважно в бур’янах, доки не візьметься її обробляти грошовитий господар. Це розуміє і держава, і селянин, і грошовиті мішки. Останні хочуть землю забрати за безцінь, найняти робочу сили, в тому ж таки селі, й отримувати прибуток. Держава це розуміє, але заплющує очі на такий підступ, бо така у нас держава, байдужа до інтересів народу, у цьому конкретному випадку, до інтересів села.

 І проводячи роботу в напрямі, щоб ще раз ошукати село,здерти останню свитину, ніхто не звертається до прикладів США чи Європи. То ж  нагадаю, що у США, наприклад, після другої світової війни  було лише три відсотки державних земель, а нині  держава купує 73 відсотки. Отже потрібно бути послідовними й  визначити за головну лінію  у вирішенні проблеми власності на землю за цим прикладом.

 Держава наче і погоджується з таким перебігом подій, однак заявляє, що не володіє коштами, які б дозволили так вчинити. Може й так – бідна наша держава, але ж є варіанти.

Нехай держава укладе з пайовиками договори на купівлю їх земель в кредит, наприклад, терміном на 50 років, а потім віддає цю землю в оренду за ціною 10-30 відсотків вищою. Вона жодної копійки не втратить та ще й матиме значний плюс до бюджету.

Але ж, ні, замість конкретних дій врятування села і землі, держава чомусь знову затіяла якесь незрозуміле мишаче вовтузіння довкола ліквідації актів на право власності землі та занесення паїв до державних реєстрів. Тепер у селян перед посівною часу поменшало, стоять у чергах, щоб здійснити таке переоформлення своєї забур’яненої ділянки, штовхаються, ображають одне одного в тих чергах, а ділки від землі тим часом під акомпанемент ЗМІ відчикрижують від селянських паїв облюбовані землі.

Ще однією проблемою є те, що держава ніяк не визначиться з ціною на землю. Наступ іде всіма партіями, блоками, аби забрати землю в села і віддати за заниженими цінами. На противагу таких намірів, рада аграріїв запропонувала свою методику визначення вартості землі: взяти за основу те, що гектар ріллі дає в середньому в рік 2 тонни пшениці - це приблизно 2,5 тисячі гривень, помноживши на сто років, отримаємо  250 тисяч гривень. Тільки встановивши реальну ціну, взявши участь у купівлі землі, держава продемонструє розуміння земельної проблеми, зробить справедливий крок на шляху до її вирішення. А всяке зволікання у цьому напрямі лише на шкоду селянам, воно поглиблюватиме проблеми села аж до повного занепаду.

 Отже, потрібен , як повітря, закон, який би регламентував усі земельні відносини. У вартість землі необхідно включити, зокрема, ще й податок до Пенсійного фонду, що дасть можливість повністю вирішити проблеми пенсійного забезпечення селян за рахунок крупного капіталу та ін. Закон повинен регламентувати й  хто продаватиме землю , на яких засадах, адже власників земельних паїв залишилося в живих не так уже й багато.

Тільки за таких умов може йти мова про якісь реформи: про відновлення великих комплексів, про фермерство, городництво, садівництво.

  Моя думка така: коли вже метнулися в бік фермерства, то слід зробити все, аби ця форма господарювання на селі розвивалася за європейськими стандартами. Однак не слід думати, що така форма може вирішити всі проблеми села. Поряд  потрібно відновити на нових технологіях великотоварні агропромислові  господарства, оскільки тільки вони здатні виготовляти конкурентноспроможну продукцію для європейського ринку. Ще ж не забулися високопродуктивні м’ясомолочні тваринницькі комплекси з високим рівнем автоматизації та механізації виробництва, з належним побутовим забезпеченням  працюючих, огляди культури виробництва, в ході яких до рівня кращих підтягувалися відстаючі. Усе це виглядало так, що варто іще зробити кілька кроків по зростанню продуктивності праці, культури виробництва і галузь стане однією з найпривабливіших  сфер щодо зайнятості населення.

 Уже , здається, і верхи, і низи зрозуміли, що вивести сільське господарство ще на вищі рубежі спроможні лише інновації в усіх напрямах галузі, послідовна робота в цьому напрямі.

 На жаль, під гаслами реформування агропромислового комплексу ці рубежі було втрачено. Але ж поки що  не втрачена пам'ять про те, що в нас за нашими людьми можна досягати високих показників , вирішувати для села багато соціальних питань, робити село привабливим для праці й проживання, залишились бодай якісь соколочки того здобутку.

 На мою думку, на даному етапі занепаду села потрібно згадати про те, що ми уміли робити, чим гордилися, що відкривало хороші перспективи. Спочатку необхідно повернути минулу славу  дослідним господарствам УААН, тобто державним сільгосппідприємствам. У державі залишилося 180 таких  господарств. Якщо говорити в цьому аспекті про Рівненщину, потенціал якої мені добре відомий, то тут з чотирьох таких господарств залишилося лише два - ,,Городецьке” у Володимирецькому районі та ,,Тучинське” в Гощанському. Якщо держава не повернеться обличчям до подібних господарств , то буде втрачено останній плацдарм відродження села, буде втрачена не тільки можливість, а й надія побачити селу світло в кінці тунелю.В першу чергу  цим утворенням необхідно надати безвідсоткові кредити для впровадження інновацій. Така підмога могла б врятувати ,приміром, такий племінний репродуктор як ,,Тучинське”. Сьогодні господарство має статус племзаводу з вирощенням породи абердино-ангусів. Навіть незначного фінансового поштовху вистачило б для нього , аби завирувало життя. Сусіди-білоруси ще за старою пам’яттю хотіли б купити на Рівненщині  тисячу голів племінних телиць, які , за  обрахунками спеціалістів, удвічі дорожчі, аніж звичайні. А наших два господарства, як розповідає Микола Пилипович Зінчук, нині можуть для них запропонувати не більше як по 50 голів кожне. Ось які можливості втрачаються, які варті того, щоб держава взялася за відновлення дослідницьких господарств.

  Вирішити подібну проблему потрібно і в рослинництві. Нині в Україні не знайдеш якісного насіння, позаяк держава віддала справу реалізації елітного насіння на відкуп комерсантів. А це ж справа – елітних насінницьких господарств, які перебувають нині у підвішеному стані, без коштів і спеціалістів.

  Дуже прикро, але у державі нині нічого не робиться, аби український ринок був квотованим, регульованим і захищеним. Саме з цієї причини втратили провідні позиції і буряківники . Цю трудомістку культуру вирощувати стало невигідно, і посівні площі її скорочено до мінімуму. Як наслідок, зникають цукрові заводи, які робили спроби власними силами вирощувати буряк на орендованих землях, але практично не справилися з цим завданням, адже не мали відповідних спеціалістів і  не володіли передовими технологіями.

 Звичайно, не на всіх сторонах сільського життя у цій статті  мав змогу зупинитися. Особливо болючим є зріз медичного обслуговування. Адже у селі мешкають переважно престарілі люди, які своє здоров’я віддали тяжкій праці. Для них проблемно навіть пройтися вулицею, то де вже тут говорити про часті поїздки в медичні заклади районів, області, про якусь профілактику захворювань. Та й фінансові можливості селянина несумірні з теперішніми цінами на ліки.

 Добрий десяток й інших проблем села  можна іще нарахувати. Та я не про це. Просто хочу, щоб, прочитавши оцю  публікацію, ті, кому належить, зрозуміли, що відступати  уже нікуди, за плечима уже повне зникнення села як такого. У держави ще є можливість вивести українське село зі запустіння, щоб селянин побачив світло в кінці тунелю, у який його та ж держава загнала своїми незграбними реформами.

                                                               Микола Шершун,

голова Рівненської обласної організації Народної Партії