Нашій сім’ї дуже потанило. У нас є куми в Севастополі. Живуть вони зовсім поряд зі Стрілецькою бухтою, тому ми майже щоліта не пропускали нагоди похлюпатися пару тижнів у приємних водах Чорного моря.

Кума – Люба, пенсійного віку родом із Чопович, що на Житомирщині, працювала медсестрою. Кум – Віктор, місцевий - з Балаклави. Колись ходив на риболовецьких суднах, нині працює робітником у віконній фірмі. Спілкуються, природно, російською, хоча Люба іноді переходить на рідну мову, бо я вперто спілкуюся з ними українською. Віктор – росіянин, з яскравими татарськими рисами обличчя.

Короткими південними вечорами гуртом збиралися в їхньому затишному дворику. Долучалися до нас сусіди, знайомі, з якими вже встигли познайомитися. Можна сказати, що були дружні стосунки, поки мова не йшла про політику. Тут у моїх кримських друзів була своя тверда позиція – проросійська. Вони, як кажуть, спали й бачили себе в лоні «родной страны».

Наприкінці 90-х багато хто з надією дивився на Росію, бо кучмізм в Україні вже став поперек горла. Гнітив не так сам режим, як відчуття втрати надії на демократичні зміни. Однак потрібно було небагато часу молодому й перспективному В. Путіну, якого поставив замість себе Єльцин, щоб зрозуміти, що російське болото ніколи не висохне, навпаки, - воно пошириться й стане глибшим.

Ось на цьому тлі я й доводив своїм опонентам у Севастополі, що в Україні перспективи кращі. Мене мало слухали, поки не відбувся помаранчевий майдан. І вже приїхавши в 2005 році, я споглядав на своїх севастопольських друзів, якщо не зверхньо, то щонайменше поблажливо і співчутливо. Мовляв, а що я вам казав! Ось маємо перемогу! Маємо Ющенка! Маємо надії і перспективи!

Дуже швидко з’ясувалося, що наш месія виявився надто лінивим, брехливим і жадібним, як безземельний селянин. Тому я змушений був терпіти всі „підколи” до приходу в 2010- му єнакіївського „шапкогосподаря” Януковича. Севастопольці тоді в один голос казали: “Теперь оно как-то легче. Как-то ближе все-таки”. Мої просторікування типу: рецидивіст, злодій, мафіозі, не бралися до уваги. Вони шокували мене фразою: “а чем лучше был Ющенко?”.

Таким чином рахунок у наших політичних змаганнях став 1:1. Ви нам Ющенка, ми вам Януковича. Настало ніби й примирення, але я зіпсував його зовсім недипломатичним демаршем. На День військово-морського флоту я відмовився йти дивитися парад, мотивуючи тим, що я приїхав на море відпочити, поплавати, а не в 35-градусну спеку “насолоджуватися” як “гордо” і “красиво” йдуть строєм грізні консервні бляшанки, напхані всяким озброєнням, що може бабахнути колись не тільки по якомусь абстрактному ворогу, а й по мені. А ще зачепив за живе кримчан тим, що порадив не про Росію мріяти, а про те, щоб Севастополь із військової бази перетворився на курортну перлину, куди б заходили білі, миролюбні кораблі, яхти й величаві круїзні лайнери з туристами.

Той день я провів на морі. Після святкової вечері під салютну канонаду мої опоненти, зігріті алкоголем, подобрішали й пом’якшали. Вони доводили мені, що я не знаю героїчної історії Севастополя. На своє запитання, які ворожі флоти понищило це славне місто, якоїсь розумної відповіді не отримав, зате затямив – “что тут всегда стояли насмерть русские люди”.

Старше покоління севастопольців не переконати, вони живуть минулим. Тим минулим, коли місто було закритим і втаємниченим. Потрапити туди більшості нашому могутньому радянському народу було навіть зась думати. Севастополь тоді був виділений в окрему категорію й окремою статею проходив у всіх звітах. Величчю й славою тоді, здавалося, було просякнуто все місто. У цій аурі виховувались і працювали наші севастопольці. Вони й не думали, що стануть мешканцями звичайного українського міста, щоправда, з рідним флотом, який перетворився в військову базу іноземної держави. Тому літні росіяни дружно пішли на референдум голосувати за Росію, яка, як їм здається, поверне все те, чим жили вони в молодості. Однак дива не буває. Єдине, що може справдитися, це “умереть на Родине”. Дав би Бог, щоб достойно.

P.S. У понеділок, 17 березня, передзвонив своїм кумам у Севастополь. Як і очікувалося, вони проголосували за Росію. Дочка на референдум не ходила. Син також. Він офіцер українського ВМФ. Залишається вірним присязі.

Микола Свінціцький