День за днем ближчають травневі свята. Минають роки і чисельні списки героїв перекочовують до підручників історії. З кожним роком все менше і менше ветеранів, які з болем згадують ті страшні роки війни, вони не розгубили в пам’яті найменших вражень, почуттів і пристрасті, з якими ходили в атаки, розвідки, визволяли свою Батьківщину. Проте є ще живі очевидці тих славних подій, щоб дізнатися про тих героїв, ми запросили до розмови ветерана – Броварну Олену Іванівну, груди якої заквітчані бойовою славою.

- Розкажіть, Олено Іванівно, де Ви народилися, в якій сім'ї?

- Я народилась у м. Новгород-Сіверський, Чернігівської області. Батько був морським офіцером, закінчував свій трудовий шлях комендантом міста Новгород-Сіверський, а мати працювала інженером на заводі.

- Олено Іванівно, війна застала зненацька Ваші молоді літа, чи встигли Ви здобути освіту?

- Коли розпочалась війна, я тільки закінчила школу. На фронт, звичайно, відразу не брали, тому пішла на курси медичних сестер, де нас вчили не тільки надавати першу медичну допомогу, але навчали навіть орієнтуватись на місцевості за компасом, навіть показували нам як знешкоджувати міни.

- Від початку війни минуло майже 73 роки. Чи не могли б Ви згадати, як війна застала Вас?

- Коли ворог підійшов близько до Москви, де ми жили на той час, я потрапила до військового шпиталю. Так почався мій бойовий шлях із оборони Москви, потім був евакуаційний шпиталь 4632 з яким дійшла до м. Рівне.

- Чим пам’ятні перші дні перебування на війні?

- Перші дні запам’ятались тим, що було дуже страшно. Я була ще зовсім молодою дівчиною, постійно слухали радіо, сподівались, що все скоро закінчиться, ворог поверне назад, але коли слухали про те, що фашисти захопили чергове місто – плакали від безсилля. А потім йшли та вчились стріляти, як могли, так і намагались допомогти військовим.

- Розкажіть нам, будь ласка, на яких фронтах Ви воювали та які міста визволяли?

- Із шпиталем я пройшла від Москви до Рівного, де зустріла свого майбутнього чоловіка та завершила свій бойовий шлях. В основному воювали на фронтах України. Можна сказати, що фронт у мене був один – шпиталь, переді мною пролинало і життя і смерть, і радість одужання, і гіркота каліцтва. Про всі події на фронтах ми узнавали напряму від самих учасників та героїв тих буремних подій. На початку було дуже страшно та моторошно, а потім почали пробиватись і гарні новини, коли радянські війська почали свої наступи.

- Які події війни найбільше запам’яталися Вам?

- Ми у шпиталі працювали цілодобово, інколи не було часу навіть на маленький відпочинок, але коли фронт занадто близько наближався до шпиталю, ми брали зброю у руки та несли чергування та охороняли шпиталь. Нам, звичайно, намагались допомагати поранені бійці, але в основному у нас були важкопоранені, тому все робили власними силами. Але ж незважаючи на дуже важкі часи, були і приємні моменти – адже свого майбутнього чоловіка, з яким ми прожили довге та щасливе життя, я зустріла та полюбила саме у ті важкі часи.

- Чи отримували якісь поранення під час Великої Вітчизняної війни?

- Сама пораненою я не була, але багатьох важкопоранених поставила на ноги.

- Які були ваші відчуття 9 травня у День Перемоги?

Коли оголосили кінець війни, відчуття були якимись такими невимовними. Ту радість не можна описати. Всі повилазили з окопів. Сонце світило. Голос Левітана розносився над полями. Радість була надзвичайною. Але ж війна продовжувалася і далі.

- Як Ви оцінюєте війну і її значення для нашого народу?

Війна – це страшна річ. Не дай боже, щоб вона коли-небудь знову повторилася! Наш народ вистояв, витерпів тоді війну від початку до кінця. Дуже багато було жертв, особливо наших українців загинуло більше семи мільйонів. Дуже тяжко тоді жилося нам. Тепер усе краще. І треба, щоб ви, молоді, не допустили більше війни!

- Як Ви оцінюєте роль українського народу у Великій Вітчизняній Війні з точки зору історії?

- Сьогодні багато говориться про переосмислення нашої історії, про її нове бачення, нові підходи, які полягають у тому, щоб глибоко показати складні соціально-політичні процеси того часу, щоб донести до сьогоднішнього і майбутніх поколінь правду про війну, про мужність і героїзм народу, який вистояв і переміг у битві з фашизмом. Переосмислюючи епоху Другої світової війни, слід зазначити, що український народ сприйняв німецьку агресію як страшну загрозу для себе. Мільйони українців захищали від іноземного поневолення передусім власне життя, свої родини, свою рідну оселю, свою Батьківщину. .

- Які уроки війни треба винести для сьогодення України? За рахунок чого сталась та Перемога у далекому 45 році?

- На території України відбувалася майже половина стратегічних операцій, проведених за роки Великої Вітчизняної війни. Нам потрібно завжди пам’ятати, що Перемога була для всіх одна, Відомо, що в силу цілого ряду обставин Україна в 1941–1943 рр. була майже два роки окупована гітлерівськими загарбниками. З усіх країн, окупованих Німеччиною під час Другої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна, яка стала беззахисною жертвою зажерливих німецьких експансіоністів, об’єктом небаченого ще в її історії кривавого терору, грабіжницького розбою.

Незважаючи на вкрай жорстокі репресивні заходи окупантів, мешканці України розгорнули масштабний рух Опору. Частина населення України боролася з окупантами в партизанських загонах, підпільних організаціях, диверсійних групах. Це була справді всенародна боротьба проти окупантів. Відзначаючи нині ювілейні дати, пов’язані з боротьбою українського народу проти фашизму, треба віддати належне єдності народу, його ратному і трудовому подвигу.

Треба пам’ятати, що тільки разом, згуртовано можна перемогти зовнішнього ворога.

Прес-служба Вінницької обласної організації

Народної Партії