Сімдесят три років тому 22 червня Німеччина ввела свої війська на територію Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна Війна, в якій Україна відіграла не останню роль. Адже територія нашої держави стала ареною для численних сутичок між двома противниками гітлерівською Німеччиною і Сталінським СРСР. Це була війна двох політиків, це була війна двох держав. А страждали від неї прості люди, які досі, вже на старості літ не можуть відійти від всього побаченого і пережитого.

Недавно не стало і Ольги Петрівни Пушкаревої, бабусі голови Сихівської районної партійної організації міста Львова Петра Степаненка. Але історія її життя повинна бути почута, щоб ніколи більше і нікому не захотілося повторити подій тих років.

„Не дай Боже цього нікому пережити” – так говорила Ольга Петрівна, зі сльозами в очах, згадуючи жахіття війни. Їй тоді було чотирнадцять років, зовсім підліток, зі своїми ще дитячими мріями, надіями і сподіваннями. Але війна, яка почалася в Україні у 1941 році, відкрила очі тоді ще юнці на те, яким жорстоким насправді вміє бути життя. Донедавна, жила у Львові, але у далекому 1941 році вона разом із батьками мешкала у Павлограді, Дніпропетровська область. Її сім’я мала власний невеличкий будиночок, дівчина ходила в школу і мріяла вступити у вищий навчальний заклад. Та мрії розбилися вщент, коли перші звуки німецьких гармат долетіли до міста. Тоді, щоб вберегтися Оля разом з батьками переховувалися в підземеллі. Дівчину в такі моменти завжди трясло зі страху, бо зверху все так гупало і валилося, що здавалося там наступив кінець світу. А одного разу в момент несподіваного бомбардування сховатися не встигли. Тоді Ольгу від смерті врятувала спина її батька, який у найстрашніші і найнебезпечніші моменти прикривав доньку собою.

Німеччина у перші дні війни перемогла, військо противника повністю окупувало місто і почало свій кривавий танець смерті. Особливо непокірних розстрілювали на місці. Євреїв вивозили і також вбивали. А їхні трупи скидали у ями і навіть не закопували. Біля сім’ї Шульженко також жили євреї, які мали п’ятирічного хлопчика. Ольга Петрівна бачила через вікно, як дитина втікала від смерті – трьох солдатів з автоматами, але ті не пожаліли – розстріляли на місці. І такі випадки, на жаль, були непоодинокими.

Вивозили німці на примусові роботи і молоденьких дівчат без жодного попередження і докорів сумління. Батьки Ольги Петрівни знали про це. А тому, щоб врятувати ще зовсім дівчисько від скитань по світі, мама Олі, сховала дівчину в болото і дала їй соломинку, щоб та могла дихати. А потім батьки одягали і закутували юнку у старе, чорне лахміття, щоб бува німець не побачив, що за цим одягом криється ще зовсім молода, а не стара, як здавалося на перший погляд, Оля.

Сім’я Шульженків кожного вечора молилася, щоб прийшла нарешті Червона армія і врятувала їх від німецької напасті. Адже, під час Другої Світової війни для Ольги Петрівни Павлоград перетворився на Павлогроб, а життя на якесь існування. Не можна було ніде вийти, нічого сказати, не було, що їсти – харчувалися шкаралупою від картоплі і макухою. Але попри все це, намагалися допомогти іншим постраждалим. Так батько Ольги у сіні в сараї переховував партизана Червоної Армії, годував його і захищав від небезпеки. Він найбільше вірив у те, що німецька окупація затримається у місті ненадовго. Справді, як розповідає Ольга Петрівна, одного жахливого вечора вони лягли спати, а прокинулися, коли був чудовий ранок, який сповістив про перемогу над ворогами. Саме тоді вояки Червоної армії зайшли в будинок Шульженків і забрали голову сім’ї на три дні для перевірки. А повернувся батько Олі з направленням на роботу до Львова.

Звісно все побачене і пережите далося Ользі Петрівні взнаки. Вона часто хворіла, приймала багато ліків. А коли згадувала Другу Світову відразу пила валер’янку і просила Бога, щоб жахіття війни оминуло кожного, бо ніхто навіть найбільший грішник не заслужив такого болю і фізичного, і морального, який приносить з собою війна.

Прес-служба Львівської обласної організації

Народної Партії