Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
Референдуми: повернути українцям владу над власним життям!

22.11.2016

Останнім часом багато сказано про демократію й народовладдя. Тільки-от теорію на хліб не намастиш. Активних громадян цікавить дуже конкретне питання – як вони особисто й оперативно можуть вплинути на визначення курсу країни, або ж швидко усунути злочинний істеблішмент з владної верхівки держави, не беручись за зброю.

Демократія – з давньогрецького δημοκρατία, "влада народу" – політичний режим, в основі якого лежить метод колективного прийняття рішень з рівним впливом учасників на результат процесу або на його суттєві стадії.

На практиці ж народ зазвичай делегує владу своїм представникам шляхом виборів.

Вибрані представники рідко діють в інтересах суспільства. Як наслідок – не переобираються на наступних виборах або ж втрачають повноваження достроково, в результаті прямої дії людей.

У цивілізованих країнах пряма дія – це референдуми. В інституційно нерозвинених – повстання, революції або терор.

Україна, на жаль, пасе задніх. Тут вже сталося дві революції, але досі державу очолюють ті ж самі невігласи і пройдисвіти.

Зазвичай негідну владу видно вже у перший рік її роботи, але вона завжди чимдуж тримається до наступних виборів. Лише якщо суспільство справді обурене і не бажає терпіти наступні 3-4 роки руйнування країни (як це сталося з Януковичем) – люди йдуть "в рукопашну", на майдани.

Легально відкликати неякісних представників або блокувати їхні рішення українці поки що не вміють.

Тож чи існує зараз в Україні механізм оперативної, легальної прямої влади спільноти?

Історія питання

Зародженням демократії вважають стародавню форму голосування щодо недовіри очільникам полісів у Античний Греції. Тоді право голосу мали лише чоловіки – власники землі, які зазвичай були головами родів, і складали абсолютну меншість населення. Сам Аристотель застерігав від розширення виборчих прав бідного населення, вважаючи, що воно усе поділить і проїсть.

У США з 1776 року право голосу отримали лише білі чоловіки, старші за 21 рік. З 1870 року – чоловіки усіх рас, проте з обмеженнями відносно писемності, при тому, що освіта тоді була доступна абсолютній меншості. З 1920 голосувати стали й жінки. Хоча у Швейцарії, наприклад, жінки отримали таке право лише у 1971 році.

Після Другої світової і до 1964 року для участі у голосуванні передбачався податок, що обмежувало можливості бідних. У 1965-му були відмінені тести на писемність, що допускали до виборів; у 1970-му виборчий вік знижено з 21 до 18 років.

До середини 19 століття існували об'єктивні обставини для нерівномірного розподілу демократичних прав.

З одного боку, ресурси були занадто малі, щоб забезпечити хоча б мінімальний рівень загальної освіти. З іншого – рівномірний розподіл ресурсів призвів би до сповільнення загального прогресу та не приніс би жодного покращення середній людині: усі стали б рівномірно бідні.

Розвиток потребував концентрації дуже обмежених ресурсів у точках прориву. Цим і займалась еліта.

Навіть затяті ідеологи демократії, які значно вплинули на політику європейських країн у 18-19 століттях, Джеймс і Джон Стюарт Мілль побоювалися, що жебракуватий і безграмотний народ, отримавши владу, відбере у багатих власність і почне приймати згубні для всього суспільства рішення. У зв'язку із цим, мислителі рекомендували зберігати жорсткі майнові та інші обмеження на участь в голосуваннях широких мас.

На щастя, часи змінилися, безграмотність і крайнє жебрацтво відійшли у минуле.

Проте на адресу суспільства так само звучать звинувачення – тепер вже щодо схильності до маніпуляцій ЗМІ, споживацьку свідомість, безвідповідальність тощо.

Справа в тому, що еліти завжди боялися демократії, тим більше – прямої. Вони завжди активно заважали громадянам впливати на своє життя. Колись це було виправдано рівнем розвитку людства, але за звичкою еліти продовжують обмежувати права громадян й зараз.

У 21 столітті поле битви розгорнулося навколо останньої барикади – прямої демократії, яка нівелює парламентські змови, ручні партії і вибір без вибору на голосуваннях за розкручені політичні бренди.

Референдуми

Протягом 20 століття референдум поступово став інструментом безпосередньої демократії в країнах Європи, Північної Америки та інших країн світу.

Умовно з 1991 року референдуми вважаються вищою формою демократії та застосовуються на наднаціональному рівні.

У Швейцарії референдуми зародилися в кантонах, що виступили проти урядів, які узурпували свободу громадян. У 1802 році відбувся перший загальнонаціональний референдум, який прийняв другу Конституцію Гельветики. З 1874 року Конституція закріпила референдумів в політичній системі країни. Сьогодні ж в основному законі визначено, що "вищою законодавчою владою" в Швейцарській Конфедерації володіє народ.

У США інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету Жан-Жака Руссо. Перший конституційний референдум було проведено в штаті Массачусетс у 1780 році. Після цього й інші північноамериканські штати почали проводити референдуми для прийняття і зміни своїх Конституцій.

Уперше референдум був закріплений в Конституції Південної Дакоти в 1896 році. До початку XX століття референдуми і законодавчі ініціативи були закріплені в конституціях 21 штату США і в статутах понад ста міст країни.

У 1804 році французьке конституційне право передбачило проведення так званих плебісцитних референдумів, для засудження політики окремого державного діяча.

Згодом референдуми були затверджені конституціями Франції (1946), Італії (1946), Люксембургу (1948), ФРН (1949), Данії (1953) та інших країн.

У період 1989-1991 років у соціалістичних країнах Східної і Центральної Європи на всенародні голосування частіше виносилися питання незалежного існування і прийняття нових конституцій – Латвії, України, Вірменії та Грузії, Югославії, Словенії (1990), Хорватії та Македонії (1991), Боснії і Герцеговини (1992), Румунії (1991), Естонії (1992), Литви (1992), Російської Федерації (1995), Польщі (1997).

Референдум і Конституція

Конституція – це в своїй суті договір громадян між собою і з органами управління. Такий договір апріорі повинен бути зрозумілий усім сторонам, зобов'язаний прийматися і змінюватися особисто учасниками договору – тобто на референдумі.

У США в період з 2006 по 2014 рік, були винесені на референдуми штатів 683 конституційні поправки, з яких виборці схвалили 482 зміни. Близько половини поправок у 18 штатах, де це дозволено, були ініційовані громадянами.

З 1848 році в Швейцарії пройшло 521 референдум на федеральному рівні. У 216 випадках предметом голосування була ревізія Конституції, у 148 випадках –прийняття законопроекту або схвалення будь-якого договору.

Відповідно до 139-ї статті Основного закону Швейцарії, 100.000 громадян можуть ініціювати повний або частковий перегляд Союзної Конституції, з винесенням на референдум відповідного проекту. З кінця XIX століття до такої народної ініціативи вдавалися більше 200 разів. У 159 випадках ініціатива виносилася на референдум, у 14 випадках населення підтримувало винесене рішення.

При висуванні ініціативи перегляду Конституції в формі загальної пропозиції, є 2 варіанти:

1. Якщо Парламент згоден з ідеєю, він розробляє проект часткового перегляду в дусі ініціативи та виносить його на голосування народу і кантонів.

2. Якщо Парламент відхиляє ініціативу – населення країни отримує право висловитися "за" або "проти" зміни Конституції. У випадку народної підтримки ініціативи, Парламент розробляє проект нової Конституції.

Референдум щодо народного вето та висловлення недовіри

Предметом такого референдуму є питання про повне або часткове скасування закону (або акту), або про розпуск парламенту.

Наприклад, після прийняття будь-якого закону в Парламенті Швейцарії дається 100 днів, щоб незадоволені громадяни могли організувати референдум щодо його скасування. Це можливо на вимогу 50 тисяч виборців (1%) або восьми кантонів. На референдуми виносяться 6-7% законів, з усіх законодавчих актів парламенту Швейцарії.

Починаючи з 1848 року, відповідна процедура в масштабах країни була застосована близько 100 разів; у третині випадків голосування призвело до скасування законів більшістю виборців.

Розпуск парламентів у результаті народного голосування передбачений у деяких німецьких землях. Наприклад, в Баден-Вюртемберзі парламент можна розпустити шляхом референдуму, який повинні ініціювати 200 тисяч виборців, цей інструмент застосовувався у 1971 році. У Баварії для ініціювання подібного референдуму необхідно зібрати 1 мільйон підписів.

Народне законодавче право

У Швейцарії на вимогу громадян можливі прийняття або зміна союзних законів, федеральних рішень, міжнародно-правових договорів.

Для цього необхідно зібрати 100 тисяч підписів (2,5% електорату) протягом 18 місяців або на вимогу 8 кантонів. Підтримується в середньому одна з десяти пропозицій, винесених на референдум.

Обов'язкове погодження стратегічних рішень з народом

У Швейцарії стратегічні рішення потребують обов’язкового винесення на референдум – членство в міжнародних організаціях, договорах, союзах тощо.

Країна, наприклад, стала членом ООН тільки в 2002 році – адже раніше 75,7% швейцарців на референдумі відмовилися від вступу.

То чи дійшло б до майдану і революції у Швейцарії, як в Україні, через відмову Януковича вступати в ЄС?

Статистика та наслідки референдумів у Швейцарії

У Швейцарії в референдумах бере участь від 40% до понад 70% виборців у залежності від важливості питання. Кількість референдумів збільшилася з близько 3 на рік у минулому столітті – до 9 на рік сьогодні. На кожному референдумі виборець отримує кілька бюлетенів, у яких від 6 до 12 питань.

Практика референдумів привела до того, що всі парламентські партії Швейцарії змушені йти на компроміси між собою при прийнятті законів. Враховуються інтереси найнезначніших політичних сил.

Адже навіть для найменшої політичної сили в Швейцарії не складає труднощів зібрати 50 тисяч голосів і виставити закон на референдум, вказавши народу на дефекти акту. Тому парламенту вигідніше шукати компроміс спочатку.

УКРАЇНА

В Україні не було проведено жодного референдуму за народною ініціативою.

Вперше всеукраїнський референдум відбувся 1-го грудня 1991 го року.

Тоді 28 мільйонів виборців підтримали Акт проголошення незалежності України –більше 90% виборців. Це був єдиний плебісцит, який мав юридичні наслідки.

Другий всеукраїнський референдум відбувся 16-го квітня 2000-го року. Волевиявлення ініціював президент Леонід Кучма. У бюлетені були питання про скасування депутатської недоторканності, що підтримали 89% громадян і про скорочення кількості народних депутатів до трьохсот, за що проголосувало 89,91% українців.

Верховна Рада так і не імплементувала результати.

Референдум за народною ініціативою в Україні

У листопаді 2012-го було ухвалено закон "Про Всеукраїнський референдум", який лише погіршив можливості застосування прямої влади народу.

Відповідно до нього:

1. Референдум за народною ініціативою передбачено лише у консультативній формі. Тобто, результати такого референдуму не мають імперативного значення, вони свавільно можуть бути відхилені парламентом.

2. Проголошувати референдум або ні – вирішує президент, навіть після збору усіх необхідних підписів громадян.

3. Не визначено формат і коло запитань, які можуть розглядатися на референдумі.

4. Не зрозуміло, як саме відповіді на запитання мають бути втілені у життя держави.

5. І головне – процедура ініціювання референдуму, що прописана у законі, фактично унеможливлює цей процес:

а) термін і кількість підписів – три мільйони у двох третинах областей за 40 днів,
б) кількість учасників зборів ініціативної групи для отримання ними права збирати підписи – не менше двох тисяч осіб,
в) комісії у день голосування та підрахунку голосів можуть ухвалювати рішення більшістю від присутніх, незалежності від їх кількості, а керівник місцевої держадміністрації може замінити в день голосування членів комісії,
г) не передбачена можливість для висвітлення альтернативних точок зору у ЗМІ.

6. З ухваленням закону "Про всеукраїнський референдум" втратив чинність закон про місцеві референдуми" 1991 року. Тому їх проведення стало взагалі неможливим.

Народна законодавча діяльність в Україні

Нинішній закон про референдум формально дозволяє створювати й ухвалювати закони поза парламентом – проте не визначає процедуру.

Позиція Конституційного Суду у справі про "Ухвалення Конституції та Законів України на референдумі" 16 квітня 2008 року полягає в тому, що народ може ухвалювати закони або вносити до них зміни – але в порядку, який має бути визначеним Конституцією і законами України.

Наразі не визначено, хто, як і кому передає народний законопроект для реєстрації і збору підписів за його винесення на референдум.

У тому числі мова йде й про народні проекти Конституції України.

Висновки

Очевидно, що в Україні владою зроблено все для того, щоб перешкодити людям ініціювати референдуми, приймати рішення щодо фундаментальних питань розвитку країни чи легально усувати компрометованих чиновників.

Перешкоди закладено у квотах, кількості і термінах збору підписів, у процедурах реєстрації і погодження документів, у необхідності затвердження результатів референдумів владою та їх неімперативність.

Для порівняння:

  • Швейцарія: за ініціативою народу потрібно зібрати 100 тисяч підписів на 8 мільйонів жителів за 18 місяців
  • Латвія: для збору 150 тисяч підписів дається один рік
  • Македонія: 150.000 підписів виборців
  • Італія: на вимогу 500.000 виборців або 5 обласних рад
  • Росія: 2 мільйони підписів за 45 днів, ініціативною групою в 500 осіб
  • Україна: 3 мільйони підписів на 36 мільйонів виборців за 40 днів, групою в 2000 чоловік, зареєстрованих належним чином в ЦВК.

Можливо, вперше отримавши нові можливості, недосвідчене суспільство може помилятися. Як, наприклад, громадяни Британії з їхнім "Брексітом" на нещодавньому референдумі.

Проте дивлячись на досвід країн, де люди здавна, на власних спробах і помилках навчалися безпосередньо управляти життям своєї спільноти – у 21-му столітті стає очевидною потреба розширення прямої влади громадян.

Сьогодні, навмисне відчуження людей від управління своїм життям має бути остаточно усунене. Україні потрібні кардинальні зміни в Конституції і законодавстві для передачі прямої влади народу.

І ми, не зважаючи на перепони істеблішменту, можемо пройти цей складний шлях у рамках діючого правового поля.

Олексій Жмеренецький, координатор дискусійного Клубу "КОЛО", ініціатор проекту "Хартія Майбутнього", спеціально для УП

 

Топ - новина
Голова Народної Партії Володимир Литвин заявив про свій вихід з депутатської групи «Воля Народу»

20.10.2017

Я попередив членів групи, що в разі голосування ними за так звану пенсійну реформу, я буду змушений покинути колектив, що мною і було зроблено.

Публікації
ІНАКШИЙ ПОГЛЯД НА ВІЙНУ

12.12.2017 

Щоб завершити російсько-українську війну, потрібно її зрозуміти. Без розуміння війни, проміжний мир нічого не буде вартий, бо війна не буде завершена.