Ми древній народ, але наймолодша нація. Коріння нашої історії знаходимо ще в текстах Геродота, але реально як нація ми народились в 2014 році, а як країна – в 1991 році.

Це об мечі наших прадідів розбивались могутні армії Дарія персидського та Германаріха готського. Це землі наших дідів обходило стороною військо Олександра Македонського. Це наші батьки прибивали щит на ворота Константинополя.

Це на нашому Лівобережжі винайшли колесо і завдяки цьому технологічному прориву могутні арії підкорили Євразійський степ. А в цей час на Правобережжі вже заходила зірка Великої хліборобської цивілізації, отримавши назву Трипільської. Населення трипільських міст було найбільшим на континенті. Це, на секундочку, ще до часів Вавилону та Єгипетських пірамід. Предмет для гордості звичайно опосередкований – лише великі фантасти можуть прямо зв'язати нинішніх мешканців України з аріями чи трипільцями, але все ж таки генетично їх кров у нас присутня. Підтверджено ДНК генеалогією.

Ми – симбіоз добрих землеробів і лютих кочівників. Ми – кров з молоком. Ми – «підшлункова залоза» континенту. Ми «розщеплюємо» імперії. Ми пурхаємо, як метелик, жалим, як бджола.

Ми – жовто-блакитні. Вогонь та вода. Найродючіша земля. Вітер степу. Всі чотири стихії ототожнюються з нашою землею. А ми – п'ятий елемент.

Ми – поєднання не поєднуваного. Ми – парадокс. В єдності – наша сила. В відмінностях – наша мобільність. Ми жертовні до чужого горя. Але про своє забуваємо. Чужі перемоги для нас зрозуміліші. Ми Куликовську битву знаємо краще, ніж битву під Синіми Водами. Ми історичний народ, а своєї історії не знаємо.

На тактичному рівні ми неперевершені, а стратегічно мислити не хочемо. Тактично вірно ми йшли на компроміси, підписуючи Переяславські статті та Будапештський меморандум. А що маємо в підсумку? А тепер Мінські угоди? Невже історія не вчить?

У нас тотальна нелюбов до влади, але серед трьох козаків, завжди два гетьмани. Ми свободолюбиві і незалежні, але чомусь нас постійно тягне в чужі проекти.

Ми з великою повагою ставимось до нашого прапору, але чомусь його перевернули. Замість жовто-блакитного він став синьо-жовтим. Тільки для того, щоб не бути схожими на Польщу. Нам обов'язково потрібно, щоб було не як у сусіда. Обов'язково краще. Тому ми йдемо довгими шляхами. А герої, як відомо, ідуть в обхід.

Ми плекаємо рідну мову. І з агресією відштовхуємо російську. Хоча забуваємо, що після хрещення Русі, саме Київ свідомо і без примусу прийняв творіння Кирила і Мефодія. Це саме вони трансформували свою староболгарську мову в церковнослов'янську. Ми ж самі зробили її офіційною. Мовою книг та богослужіння, на кшталт латинської в Західній Європі. А потім геній Пушкіна перетворив церковнослов'янську в сучасну російську мову. Але корені в неї руські. Від слова Русь. А Русь – це Україна. Це вже потім «язык» перетворився на зброю знищення української ідентичності в незграбних лапах російських самодержців. А що ще можна було очікувати від східної ординської імперії. Вони ж по суті деструктори, а не креатори. Навіть назву для своєї країни і ту привласнили.

Ми народжуємо українців, а виховуємо їх хохлами. А потів виправдовуємось, що хохол - це не лайка. Що слово це, мовляв, монгольського походження: «хох» – означає синій, блакитний, небесний, «улу» – жовтий. Кінцева голосна при цьому редукується – маємо теперішнє звучання – хохол, типу з значенням: жовто-блакитний. Але ж це не змінює суті.

Справа то не в семантиці, а в смисловому наповненні цього поняття. А ототожнюється воно, в основному, з негативними речами: хабарі, злодійство, брехня і зрада. Спочатку на рівні сім'ї, садочка, школи, лікарні, роботи. А потім дитина, яка росте в такому середовищі, виростає і стає якимось чиновником, і вже ті самі «хабарі, злодійство, брехня і зрада», але вже на інституційному рівні. А ми вперто цього не хочемо помічати. Вині всі навколо, але не ми. Це все суцільне виправдання.

А ми майстри виправдовуватись. У нас немає реформ, бо війна. У нас нема воєнного стану, бо не дадуть кредитів. Нам не потрібен другий тур президентських виборів, бо це дорогоцінні гроші з бюджету. А рефінанс банків за рахунок бюджетних коштів, ну «то таке», не варте уваги. Мабуть, наша біда в тому, що країною керують ті, кому вона не потрібна. А обираємо керівників, на яких заслуговуємо. Просто зачароване коло якесь виходить.

У нас величні предки і велична історія. Фундамент є. Для побудови міцної конструкції потрібні архітектори і робочі руки. Потрібен розум та сила. Натхнення і завзята праця. Взаємодопомога і внутрішня консолідація. Щоб якщо не для себе, так для наших дітей залишити потужну країну. Кров'ю та потом будувати нову націю.

У нас є мрія, але немає віри. Є масштаб, але немає відчуття реальності. Є сміливість, але не вистачає ініціативності. Є незламний дух, але занадто тендітна душа.

Наші герої не вмирають. Їх подвиг дарує нам шанс на майбутнє. Відчуйте момент. Іншого може вже не бути. Все непотрібне необхідно відкинути. Підняти голову. І йти назустріч перемогам. І у нас обов'язково все вийде.

Євген Пулман

site.ua