Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
Суспільна недовіра: долати чи плека

12.05.2017

Українським суспільством шириться недовіра і підозрілість.

Цей процес розгорнувся останніми місяцями і він свідчить, що ми вступили у нову фазу революції. Тобто революція триває, хоча її новітні прояви несхожі, а в чомусь і протилежні тим, що пам'ятні з часів повстання зими 2013-2014 рр. Ця насторожена недовірливість 2017-го так само визначає обличчя Революції Гідності, як і романтичне піднесення 2014-го і розчарування 2016-го.

Суспільні настрої початку революції та наступних її етапів зазвичай різняться. Перші часи революції супроводжуються ейфорією і дружніми, позитивними зносинами з усіма потенційними союзниками, навіть з тими, хто тримає нейтралітет.

Такі настрої вирували на паризьких вулицях в середині липня 1789 року, коли повсталі французи співали оптимістичних пісень і визнавали революціонерами усіх, хто начепив зелені, а згодом синьо-червоні кокарди. 

Так само і на київських вулицях в революційному березні 1917 року панували позитивні настрої єднання. Навіть найближча родичка щойно скинутого царя, його мати Марія Федорівна не відчувала агресії, та навпаки, дивувалась доброзичливості до неї київської революційної публіки.

Про позитивну атмосферу Майдану також вже написано чимало. Радісно було у 2014 році на основі актуальних спостережень робити висновки про пакт довіри між націоналістами і лібералами. Проте, сьогодні цей пакт можна визнати розірваним. І навіть гірше: лінії роз'єднання з'явились всередині кожного з цих таборів.

В основі ейфорії і солідарності початку революції лежить впевненість повсталих, що всі разом, об'єднавшись, вони зможуть повалити старий лад. Причому під поваленням старого ладу розуміють передовсім зміну структури влади. На стару владу "навішують" усі можливі провини, і чималий внесок у це роблять контреліти, що прагнуть у процесі революції досягти владних позицій і переформатувати їх під себе.

Але революції призводять не лише до зміни структури влади, але й до зміни структури самого суспільства.

Будівельним матеріалом цих змін мають стати мешканці країни, де відбулась революція. Але вони мусять бути перегруповані якось інакше, по-новому; вони мають утворити нову конфігурацію привілейованих і упосліджених, багатих і бідних верств. І в цій новій конфігурації не лишаються тими самими й люди, що їх складають.

Чим масштабніша революція, тим більша вірогідність, що змін зазнає не лише політична система влади, і навіть не лише структура соціуму; має сформуватися новий тип людини - наприклад, такий як "громадянин" чи "товариш". 

Зазіхаючи на самовизначення людини, революція виявляється глибоко трагічною подією. Серед її ініціаторів, трибунів і спонсорів завжди мають бути присутні представники привілейованих верств. Наміряючись тільки знести стару владу, ці революціонери не мають на увазі, що революція, розгорнувшись повною мірою, змінить структуру суспільства, отже, позбавить їхню верству – їхніх родичів, ближче коло друзів, а найчастіше і їх самих – колишніх привілеїв, а може, й життя. "Революція, як Сатурн, зжирає своїх дітей", казав один з тих, кого вона з'їла.

Колишні "хазяї життя" змушені визнавати рівними собі, а може, й вищими за себе колишніх плебеїв. Це супроводжується значною психологічною напругою, чи не відбувається взагалі і породжує активний чи пасивний спротив. 

Перетворення соціальної структури суспільства проходить складно не лише для привілейованих. Настрої тривоги, приреченості та невизначеності бентежать всі верстви. Загальна дезорієнтація та несправджені обіцянки тих, хто прийшов на місце старої влади, спричинюють тотальну фрустрацію. Ніхто не знає, в якій соціальній позиції він опиниться завтра, від кого відмежовуватись, з ким солідаризуватись. Замість єднання першого року революції на третій-четвертий рік приходить час тотальної відчуженості, що може перетворитись на війну "всіх проти всіх".

Революція Гідності демонструє в цьому сенсі всі ознаки класичної революції.

Чому ж іноді революції вели до розквіту творчих сил країни, а іноді призводили до громадянської війни такої непримиренності та люті, що країна опинялась у руїні на багато десятиліть?

Відповідь не сподобається щирим, безкорисливим і відважним учасникам нашої революції. Бо ця відповідь виявляється тим песимістичнішою, чим більшою мірою завдання здійснення революції покладаються на них, залежать від їхньої ініціативи та наполегливості. 

Чим емоційніше вони відчувають розчарованість, чим прискіпливіше придивляються до співвітчизників, намагаючись розпізнати серед них агентів "зради" – тим менше лишається шансів на позитивний розвиток революції. Чим більше недовіри генерує постреволюційне суспільство, тим менше шансів у нього вийти з крутого піке революційного надламу, уникнути поширення війни "всіх проти всіх".

Варто згадати хоча б «Закон про підозрілих» Французької революції, що був оприлюднений 1793 року і розгойдав маховик революційного терору. Передача повноважень революційного правосуддя місцевим революційним комітетам означала, за словами Ж.Дантона, "диктатуру громадян, відданих свободі". Внесення у списки підозрілих означало вирок майже завжди: підозрілість заступила правосуддя.

В революційному запалі етичні норми піддаються ревізії, і для щирого революціонера-якобінця аморальність якобінського терору не очевидна. Революціонер пригадає чимало образ і несправедливостей, здійснених по відношенню до нього і рідної йому верстви, які штовхнули його до відплатних радикальних дій. Проте, й найпалкіший революціонер мусить дослухатись мови раціо, якщо він справді прагне здійснення революції, а не здійснення помсти.

І такий революціонер визнає, що законодавча діяльність Наполеона дала для здійснення Французької революції, для реалізації ідеалів рівності і свободи набагато більше, ніж плекання підозрілості якобінцями. Бо Наполеонівський кодекс став підґрунтям побудови буржуазного суспільства у Франції, окреслив правила гри для тих страт, що оформлялися у французькому суспільстві. І, спричинивши розвиток країни на ліберальних засадах, він забезпечив Франції лідерство у ХІХ ст. Доводиться визнати позитивну перспективу тих революцій, які здійснюють перетворення соціальної структури суспільства переважно політичними важелями, зверху, і водночас проблемний характер тих революцій, де ці перетворення здійснюються знизу.

Страшна драма Української революції 1917 - 1921 років була спричинена незрілістю політичної еліти країни, яка сповідувала марксистські установки довіри до народу і перекладала на нього відповідальність за здійснення соціальних перетворень.

В революції своя логіка здійснення. В добу поширення лівих ідей, на початку ХХ століття, соціальні трансформації в Україні назріли. Нестача землі і напруга в аграрному питанні мала бути вирішена, але вирішувати її можна було по-різному, зокрема, через продуману політику урбанізації українства. Але селянство бачило лише найпростіший шлях – експропріацію великих землеволодінь і вигнання чи винищення їхніх власників. Українська ліва інтелігенція чимало зробила для такого порядку денного революції, не запропонувавши складніших політичних способів вирішення назрілих питань під гаслами потреби дослухатись вимог селянства.

Реалізація соціально-політичного проекту гетьмана П. Скоропадського мала виявитися найменш травматичною для України. Соціальна програма гетьмана передбачала побудову міцного «середнього класу», верстви дрібних власників землі шляхом викупу землі у великих землевласників державою і подальшому продажу її "врозріб". Цей план мав втілюватись важелями впливу, що були в розпорядженні держави. Хоча він не передбачав швидкого вирішення аграрного питання, це все ж таки був проект його вирішення, без великих потрясінь, терору та голодоморів. 

Тому так обурила П. Скоропадського репліка В. Винниченка, який вважав за позитив для України, аби більшовицька армія прокотилося кількома хвилями по Україні. Адже хвилі більшовизму, на його погляд, мали достатній руйнівний потенціал, аби розвалити традиційний уклад без зайвих сентиментів. Для Скоропадського було зрозуміло, що наступне налагодження керованості країною буде відбуватись уже зовні, російськими більшовиками.

Європейські гасла егалітаризму та вкорінена традиція прямої козацької демократії зумовили настанову українських революційних діячів, що надалі в Україні можна обійтися без приватної власності чи навіть армії. Звідси – розбурханий соціальним мрійництвом української інтелігенції феномен Отаманщини, безглуздої і вбивчої для долі Української революції. 

Потреба соціальних трансформацій, коли вона реалізується в революції напряму, без відповідного політичного оформлення, має невеликі шанси на успіх. Більше шансів – що до влади прийде контрреволюція, що країна зазнає окупації чи буде розорена тривалою громадянською війною. Шлях до цього лежить через стихійну фрагментацію та трайбалізацію, через плекання бар'єрів, недовіри й іншування.

Традиція недовірливості і пошуку зради є глибоко вкоріненою в історії Української революції. Ліві партії не довіряли одна одній такою мірою, що ладні були блокувати роботу Української Центральної Ради, ніж домовлятись. Винниченко підозрював Петлюру у бонапартистських намірах, Міхновський не довіряв соціалістам, а українські соціалісти гуртом вважали зрадою підтримку української держави Скоропадського. При цьому сам Скоропадський недовірливо ставився до галичан, а вони – до його походження з лав російської аристократії. На кінець третього року революції вже ніхто нікому не довіряв...

Оскільки завдання Української революції лишилися значною мірою невирішеними, і їх рішення триває в Революції Гідності, нема чого дивуватись, що ці інструменти недовіри досі знаходяться в користуванні, і особливо серед тих, за ким йдуть національно свідомі українці. Недарма слово "зрада" є архетиповим для них.

Своя історія підозрілості існує і в ліберальному таборі: це традиція таврування "причетних", сформована після ІІ Світової. Страшна травма Голокосту зумовила практику бойкоту всіх, хто був помічений у контактах з людьми та інститутами, які його здійснювали. Цей метод, некритично застосовуваний ліберальним середовищем щодо зовсім інших, не таких однозначних, контекстів нині також сприяє поширенню підозрілості в нашому суспільстві. 

Під час війни, з огляду на незавершеність революції українське суспільство не може собі дозволити плекати підозру і розділення всередині себе. Надто високою виявляється ціна, яку платять суспільства за здійснення революційних перетворень "знизу", за переформатування соціальної структури у війні "всіх проти всіх". Лише застосування політичних важелів робить таке переформатування ефективним та результативним для майбутнього країни.

Якщо українські еліти не здійснять такого переформатування доступними їм політичними інструментами, позитивна перспектива нашої країни під загрозою.

Ольга МИХАЙЛОВА

http://uainfo.org

Топ - новина
ВОЛОДИМИР ЛИТВИН: "МИ СВЯТІ, А ХТО В ЦЕ НЕ ВІРИТЬ – НАШІ ВОРОГИ"

25.02.2017

Сьогоднішня робота парламенту ще раз засвідчила, що вміст ГМО у його складі значно перевищує будь-які допустимі нормативи, навіть за невисокими сучасними українськими стандартами.

Публікації
Покоління останнього вагону

21.05.2017 

Ми застали розпад Радянського Союзу, але на той момент ми були школярами, і відповідно ми не змогли прийняти участі у первинному накопиченні капіталу жорстких 90-х.