Саме так, на мою думку, можна назвати прощання сьогодні з Борисом Іллічем Олійником. Адже саме він уособлював ті високі ідеали, великі справи, честь, мораль і гуманізм, які були притаманні його поколінню. Воно жило, страждало, вірило і не зраджувало. Очевидно, саме тому це покоління піддається остракізму і навіть цькуванню, щоб діяння нинішніх «будівничих», з їх кон’юнктурністю, недолугістю і зрадництвом, не виглядало так разюче контрастно. Чи не тому з такою натужністю відгукнулися вони на його смерть. І разом з тим і пальцем не поворухнули, щоб припинити цькування Бориса Олійника. Не кажучи вже про те, щоб приділити цій людині, до якої вони ніколи не доростуть, елементарну увагу в останній період його життя. Хоча б у питанні організації лікування. 
Думаю, що в тому, що в саме ці травневі дні Борис Ілліч відійшов у вічність, можна вбачати і його протест проти того, що коїться в країні з потурання влади, коли фашизоїдні молодчики намагаються розігнати людей у Вінниці, які зійшлися на першотравневе зібрання, коли такі собі активісти взяли на себе «завдання» перевіряти автомобілі на в’їзді в Одесу, щоб ізолювати небажаних осіб у місті другого травня. Коли у дні святої перемоги новітні переможці історії будуть розповідати таким постатям як Борис Олійник, що їх батьки не так і не за тих воювали, що їхня жертовність є даремною.
Зрозуміло і очевидно, що правду збити на манівці ще нікому не вдавалося. А от як будуть судити про нинішніх «держателів» істини, вже сьогодні є очевидним. Попри галасливу метушню і нав’язливу демократичну риторику. Слід нагадати, що Христа також прирекли на смерть в демократичний спосіб. Що з цього вийшло – відомо.

Володимир Литвин