Кажуть, щасливий син, якщо на маму схожий. Володимир Литвин, Голова Верховної Ради України, дуже схожий на свою маму Ольгу Андріївну. Побували ми в неї недавно в гостях, познайомилися. З першого погляду видно: в сина очі мамині, усмішка мамина — відкрита, привітна. Брови, ніс, підборіддя, овал обличчя — усе від мами.

Характером син з материнського серця також перейняв чимало. Людяність, щирість, розважлива мудрість — це мама Литвина. Вона така, як у піснях співається — у «Рушничкові», у «Черешні на городі»: віддана дітям, безмежно добра, лагідна... І сама вона, ця мама, — неначе з пісні: сива ластівка, сиве сонечко... Її тепла вистачає на всіх. Такі матері ладні небо прихилити, аби в розхристаному світі стало нам, дітям, хоч трішки затишніше...

Лиш ступили ми на доріжку, що повз криницю під розкішним бузком веде до веранди, як назустріч уже заквапилася усміхнена жінка. Дарма, що на ціпочок мусить обпиратися, бо недавно серйозно перехворіла, заклопоталася біля нас, заметушилася...

— Посидьте трохи, відпочиньте! — прошу її. — Ви й так, видно, не присідаєте. Таке акуратне, доглянуте все: двір, хата, літня кухня. Наче всміхається... А біля нього рук стільки треба, сил. Квітів он багато. Таких і не бачила я... — дивуюся.

Справді, коло білявої хати з веселими голубими вікнами квіткове царство вигороджене. Цвіте барвінок, тюльпани хизуються один перед одним новомодними розцвітками, примула скромними квіточками лащиться до зеленого штахетничка. А це що за дивовижа? Наче на люпин схоже, проте квіточки рожеві більшенькі, з біленьким осердям, і листя не таке, не люпинове.

— У нас кажуть «кульчики», — ясніє обличчям Ольга Андріївна. — Придивіться: схоже на кульчики, які у вухах носять? А оце — пальчатки, тут у мене флокси цвістимуть, тут — дочка троянди посадила, чотири кущі. Побачимо, які вони будуть. Кожна квіточка по-своєму гарна...

— Доглядати за квітами важко, напевне? Ви ж уже не молоденька...

— Дочка приходить помагати, Надя...

Ользі Андріївні Литвин цьогоріч у січні виповнилося 80 років. Живе вона в селі Слобода-Романівська, що в Новоград-Волинському районі, разом з чоловіком Михайлом Климовичем. Неподалік дочка Надія мешкає, яка «приходить помагати». Вона — старша з чотирьох дітей у родині, до того ж єдина дочка. Тож випало їй з дитинства бути найпершою маминою помічницею.

Хоча привченими до праці всі діти були мало не з колиски.

— Тільки ходити починали, вже помагали мені, — згадує мати. — Що по силах: помити посуд, підлогу, підмести в дворі... Не думайте, що тільки мої такі роботящі були. В усіх діти прибігали зі школи — і в поле до матерів: «на норму». Пололи льон, моркву, буряки... Володя теж на дальню ланку після школи бігом біг, бо любив, щоб я була попереду. Хвалиться: «Мамо, я вам уже прогнав рядок, щоб ви були першою». А уроки ввечері вчив, коли на полі темно...

Усі четверо дітей Литвинів — дочка Надія і сини Володимир, Микола, Петро — вчилися добре. Поганий табель? Та це немислимо! Але найкраще наука давалася Володі: він закінчив школу з золотою медаллю. Дуже любив читати. Куди б не йшов, а книжка за пазухою. Череду пасти жене — і книжку до грудей тулить. А бувало, згадувала мама, ввечері зачитувався так, що засинав, а книжка з рук випадала. «Підніму, світло виключу, вночі просинаюся, а світло знову горить. Він дуже, дуже любив читати, а йому ніколи було...»

І дотепер любить. Час від часу, кияни-книголюби це добре знають, Голову Верховної Ради можна побачити на знаменитій київській Петрівці, книжковому ринку, де він скуповує новинки. А тоді, в сімдесяті роки, любов до книги, а значить, гострий розум, широка ерудиція, добра пам’ять, допомогли хлопцеві з сільської школи далекого від столиці поліського села вступити з першої спроби і з першого іспиту до найвідомішого університету України — Київського імені Тараса Григоровича Шевченка — та успішно закінчити його.

Студент-відмінник, до речі, примудрявся ще й підробляти. Причому серйозно, по-дорослому. Після першого курсу, наприклад, поїхав на цілину. Туди брали старших, але Литвин проявив наполегливість — впросився. Батьки якраз будували хату (вони досі живуть у ній. — Авт.), кожну копійчину рахували, тож зрозуміло, як їм потрібна була підмога. І яка дорога вона була, ця підмога, від рідного їхнього «цілинника».

Проте й так Володя ніколи не сидів склавши руки — вчився і працював. Уже потім дізналися тато з мамою, що студентом підробляв він у дитячому садочку і двірником, і сторожем... Бачив, як батькам-колгоспникам важко, тож не хотів тягнути гроші з дому...

Мама і досі ятрить собі душу, що син так гірко свій «червоний» диплом заробляв. Картає себе, мовляв, я — погана мати. Все їй здається, що за одвічними селянськими клопотами недодала вона багато дітям, що тяжко їм усім привелося в житті пробиватися...

— Зате вони цінують усе, що зуміли надбати, — переконую. — Ви їх головному навчили: працювати... А нині батьки дітей балують, діти нічому ціни не знають, то й не цінують нічого й нікого...

— Зараз дітям добре, — погоджується зі мною Ольга Андріївна. — До доброго хутко звикають. Та й треба, щоб добре було, щоби в добрі росли діти...

У добрі, що б там на себе мати не намовляла, виросли і її діти. Не без того, що під гарячу руку й віником або рушником (що траплялося) могла нижче спини махнути неслуха або на коліна поставити, проте за якусь мить сама ще більше, ніж покараний, страждала. Думала: хоч би вже перепросив та вставав...

А справжнє виховання у будь-якій сім’ї зводиться, вважаю, до одного — це виховання власним прикладом. Я не вірю, коли розповідають, як у хороших батьків виростають погані діти. Так, у житті всього буває. Проте дитина, котра бачить, що батьки живуть чесно, працюють старанно, людей шанують, добро сповідують, неодмінно виросте і порядною, і працьовитою, і доброю. От тільки б державі нашій навчитися цінувати таких людей, нам усім би навчитися їх цінувати!..

Своїх батьків усі четверо дітей Литвинів, усі семеро внуків і поки що єдина правнучка Настя — втіха прабабусі й прадідуся, їх і люблять, і шанують.

Ольга Андріївна зі своїм Михайлом Климовичем у парі вже багато літ. Вона з багатодітної селянської сім’ї, де росло восьмеро дітей, у його родині — четверо. Разом до школи бігали, але придивилися одне до одного, коли Михайло вже з армії прийшов. Одружилися і пішли по життю разом. Дружно йдуть і досі — цьогорічної пізньої осені п’ятдесят шість літ виповниться, як вони у парі. На чому міцна сім’я тримається?

— Ой, голубочко, не все у нас завжди цвіло й буяло. Тяжко було, коли діти, стройка, робота... Але треба терпіть. Люби, терпи, прощай — і будеш жить.

За цією простою відповіддю криється багато. Ціле життя. Життя покоління наших батьків, народжених на межі 30-х років минулого століття. Малюками вони пережили страшний голодомор, підлітками — не менш страшне воєнне лихоліття (війна залишила Ользі Андріївні свої сліди-відмітини на скроні: потрапила під кулі разом з батьком-бригадиром, який рятував колгоспних корів), далі — післявоєнна голодна і босонога юність, що вдень і вночі писала трудову біографію паличками «трудоднів». Але хіба тоді боялися труднощів і труда? Молоді, завзяті. «Стараєшся, щоб похвалили тебе, щоб люди не сміялися», — безпосередньо ділилася Ольга Андріївна своїми молодими спогадами.

Згадувала і те, як після весілля вона з молодим чоловіком тулилася у його батьків де прийдеться: на печі, на полику. Бо як заміж ішла, не на хату дивилася, а на хлопця. Потім стяглися вдвох на свою хатиночку. А вже цю, нову, в сімдесяті роки поставили. Новобудова довгобудом у них була. Сяку-таку копійчину зберуть (бувало, задля цього й по 50 качок тримала) — куплять кругляку чи цегли. Будувалися...

Коло хати хазяїн добрими й дужими руками посадив тоді чотирнадцять молодих яблуньок. Ох і родючих! Кілька й досі віддячують Литвинам винного кольору плодами. Он вони, яблуні, — високі й крислаті, білою глиною підмальовані, білоцвітими кучерями прикрашені, чекають літа красного, щоб догодити йому врожаєм щедрим. Чекають, як і милі їхні господарі, на дітей, внуків, правнуків, які наповнять двір щасливим гомоном... Вчувається мені шелестом у високих кронах: «Не баріться! Повертайтесь з далеких доріг до рідної хати...»

Треба збиратися вже додому. А не хочеться. Гарно тут, спокійно. Затишно. «Не хочеться їхати від Вас», — признаюся Ользі Андріївні. А вона каже: «Оце ж і дочка каже: так тут у Вас з татом добре, що не хочеться нікуди йти звідси...» Житомирська область.

Наталя Сандрович,

Газета «Сільські вісті» № 55 (18341) від 21 травня 2009 року

http://www.silskivisti.kiev.ua/18341/index.php?n=2123