Травень-червень 1861 року видалися досить тривожними як для ясновельможного панства, так і жандармської братії Київської та декількох сусідніх губерній. Почалося ж усе, на думку чиновництва, з перепоховання бунтівного поета Тараса Шевченка на Чернечій горі. Уже через декілька днів потому, як Великий Кобзар знайшов вічний спокій на канівській кручі, серед тамтешнього різночинного люду пішли розмови про те, що то поховано не Шевченка — в могилі, мовляв, сховано свячені ножі і сам Шевченко скоро роздаватиме їх народові. Йшлося, отже, про повстання, про нову гайдамаччину. Петиції від перестрашених канівських поміщиків, переповнені "дійсними фактами", лягли невдовзі на стіл київського, подільського і волинського генерал-губернатора І.Васильчикова.

Про небезпеку, яку таїли в собі твори Шевченка, генерал-губернатор знав і до того. Бо ж і сам прикладав руку до того, аби не з’являлися вони в Україні. А от щодо існуючої змови проти поміщиків... Тому перевезення праху поета з Петербурга в Україну, все, пов’язане з його іменем і цією подією, перебувало під недремним контролем жандармерії. Особливу пильність, зрозуміло, було виявлено під час похорону на Чернечій горі. В донесенні генерал-лейтенанта Гессе на його, Васильчикові, ім’я йшлося про те, що хоч на похорони і зійшлося близько двох тисяч чоловік, тут все ж було "збережено спокій і порядок".

І от, виявляється, що за тим "спокоєм і порядком" не угледіли слуги царя-батечка підготовки до безпорядків, а, можливо, і до чогось більш серйозного. Вже дещо пізніше виявили такий факт: після похорону багато людей лишилося біля могили на ніч і там до ранку горіло вогнище, наче гайдамацтво зібралося там зі свяченими ножами. Називалися й можливі збурювачі нової гайдамаччини. Найчастіше згадувався якийсь "селянин-музикант Гриць", який нібито снував підступні плани щодо повторення "Тарасової ночі", тобто винищення ляхів і євреїв.

Жандармсько-поліцейську машину було запущено. До розслідування, окрім місцевих властей, залучили й губернські. Й досить скоро отого "Гриця", котрий переполошив усю губернію, було "вичислено". Ним виявився не хто інший, як... губернський секретар Григорій Миколайович Честахівський, який супроводив з Петербурга до Канева тіло Шевченка і залишився після похорону впорядковувати його могилу.

Походив він із військових поселенців Херсонської губернії. Маючи ще з дитинства сильний потяг до живопису, зумів пробитися до Петербурга, де навчався в Академії мистецтв. "Шевченківський словник", який претендує на вичерпність, подає його, як українського художника, котрий познайомився з Шевченком у Петербурзі в 1858 році, а в 1861 році разом з О.Лазаревським супроводив труну з тілом Шевченка з Петербурга в Україну і був одним із організаторів поховання його на Чернечій горі біля Канева.

Шевченко мав досить широке коло друзів і знайомих. Та, мабуть, нікому з них так не довіряв, ні до кого не мав такої глибокої приязні, як до Григорія Честахівського. Їх швидкому зближенню сприяло, передусім, те, що Григорій був чудовим співаком і знав чимало українських пісень, які так любив Шевченко. Саме пісня зблизила їх, а з часом зріднила. На той час, зрозумівши, що художній талант має невеликий, Честахівський перейшов на державну службу і досить скоро дослужився до чину губернського секретаря.

Отож, коли одразу по смерті Шевченка виникло питання про призначення душеприказчика покійного, ним разом з Олександром Лазаревським став Честахівський. На своєрідній нараді в Лазаревських, що відбулася вже в день смерті Шевченка, саме він говорив про необхідність перевезення останків Поета в Україну нібито згідно з його заповітом. Насправді ж Шевченко жодних розпоряджень щодо місця свого поховання не лишив, якщо не брати до уваги його поетичного "Заповіту":

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...

Але ж ці рядки, були написані ним ще за чотирнадцять років в момент глибоких душевних переживань, пов’язаних, зокрема, з коханням до дочки керелівського священика Григорія Кошиця. Честахівський все ж зумів переконати всіх, що такою була остання воля небіжчика,  він добився й дозволу на те у високих петербурзьких інстанціях, на що пішло майже два місяці. І лише потому жалобний похід з труною великого поета і великого мученика рушив із Петербурга в Україну.

Щодо місця поховання Шевченка на той час існувало кілька проектів. Називали і кладовище історичного Видубецького монастиря в Києві, і Аскольдову могилу, і високу гору Щекавицю понад самим Дніпром. Врешті київська громада зійшлася на тому, що Шевченка буде поховано на Щекавиці. Там було вже навіть викопано могилу, а свояк покійного Варфоломій Шевченко замовив дубовий хрест. Проте і Григорій Честахівський, і Олександр Лазаревський стояли на тому, що місцем останнього спочинку великого сина України має стати Чернеча гора під Каневом — саме та місцина, де Тарас збирався збудувати собі хату.

Отже, Київ чи Канів? Кінець тривалим суперечкам поклав Честахівський, заявивши, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: "У Каневі!". Про те, що Честахівського не було біля смертного ложа поета, знав лише дехто з петербурзької громади, тому цей аргумент і став вирішальним.

А виступи селян, невдоволених грабіжницькими аграрними реформами 1861 року, особливо «безземельною волею» у зв’язку зі скасуванням кріпосного права, після перепоховання Шевченка на Черкащині таки сталися. Невдовзі відбулися масові заворушення селян на Канівщині, Корсунщині, Звенигородщині, а згодом — і в інших повітах. Взялися за вила і земляки Тараса – моринські селяни. Унаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував земляків Тараса. Вони одержали всього 1805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку, проте, мали були сплатити 66937 карбованців. Якщо ж врахувати в процентах річних протягом 49 років (а саме на такий строк встановлювався викуп землі), то це повинно було становити 196795 карбованців. Вважаючи себе пограбованими, жителі Моринців, очолювані односельцями Ф.Відоменком та Є.Левченком, відмовилися сплачувати оброк і підписати уставну грамоту. До села прибула сотня козаків та ескадрон драгунів. Керівників виступу заарештували, частину селян покарали різками. Рух було придушено. Однак через рік у Моринцях стався новий вибух невдоволення.

Невідомо чи був причетний до селянських виступів Григорій Миколайович Честахівський, але до останніх днів свого життя він залишався палким шанувальником пам’яті національного генія України. Помер він у березні 1893 року в Петербурзі, проте того ж року його тіло перевезли й поховали в Україні. В парку села Качанівки, що на Чернігівщині, над місцем його поховання було насипано високу могилу, майже таку, як і та, що її Григорій Миколайович насипав 1861 року над прахом батька-Тараса на Чернечій горі. 

Феофан Білецький

(м. Черкаси)