Новина про спроби Кремля втягнути Польщу в україно-російський конфлікт на Донбасі швидко поширюється Інтернетом. З посиланням на нинішнього маршалека Сейму, а в минулому – міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, ряд видань стверджують, що Путін хоче, щоб ця країна направила свої війська в Україну. Про це, зокрема, йшлося під час зустрічі головного кремлівського дзюдоїста з Президентом Республіки Польща Донадольдом Туском під час відвідин останнім Москви. Тоді кремлівський насельник знову завів свою стару платівку про те, що Україна, мовляв, штучна країна, а оскільки Львів, на думку російського фюрера - „польське місто” – то й питання державної приналежності цієї української перлини можна вирішити між собою.

Звичайно, російська пропаганда почне істерично реагувати на слова Сікорського, відхрещуючись від будь-яких спроб у той чи інший спосіб знищити Україну. „Старший брат”, швидше за все, намагатиметься виставити цю інформацію як наслідок внутрішньополітичних „розборок” у Польщі, які жодним чином не стосуються Росії.

Звичайно, міжнародна дипломатія, як, зрештою і Схід – „справа тонка”. Не виключено, що й нинішній керівник Польщі може заявити про „помилки перекладу” чи якесь інше „неправильне тлумачення слів”. Але факт залишається фактом: сьогоднішні дії Росії проти України мають той самий „почерк”, що й сто, й двісті, й триста років тому. Згадаймо, чи не так само, після так званого возз”єднання, тодішній кремлівський господар Олексій Михайлович цинічно вів за спиною гетьмана Богдана Хмельницького сепаратні переговори з польським королем щодо розподілу України між собою. Так само як і після жовтневого перевороту 1917-го новонароджений російський совок докладав чималих зусиль на міжнародній арені, аби не дати відбутися незалежній соборній Україні. Тобто „держать і нє пущать” Україну перетворилося на своєрідну нав”язливу ідею російського політичного бомонду, без якої ним фактично втрачається сенс існування самої Росії. З цього імперсько-деформованого комплексу й ростуть ноги „єдиної колиски трьох братніх народів”, „старшого брата”, „спільної долі” та інших ідеологічних штампів, дбайливо вирощених кремлівськими мрійниками й підтримувані впродовж віків російськими багнетами, пропагандою та тим, що нині уособлює Московський патріархат.

Якщо неупереджено виходити з державотворчої природи російської імперії, то стане цілком очевидним те, що ця країна, за всю свою історію, нічого, крім насильства й деструктивності, світу не запропонувала. Тютчівське „умом Россию не понять” може бути якнайдоречнішим вступом до будь-якого виходу керівництва РФ на міжнародну арену. Саме з усвідомлення життєвої необхідності протидіяти цьому войовничому абсурду має початися формування стратегічних засад ефективної зовнішньої політики, дієвого реформування економіки й соціальної сфери, зміцнення національної безпеки і розбудови могутніх Збройних Сил України. Створення сучасної, справедливої, успішної та сильної держави в якій комфортно всім громадянам – ось що нині має стати своєрідною національною ідеєю України. Тільки так ми зможемо консолідувати суспільство й зробити його справжнім творцем гуманістичних цінностей. Тільки так ми зможемо протистояти будь-яким, навіть самим єзуїтським проявам агресії нашого північного сусіда.