Під холодним сірим небом височіє страшна мертва атомна електростанція, пише Вілл Енґлунд. Вибух 25-річної давності сьогодні впливає на життя всієї країни. «Це зразок або застереження про те, що може чекати на Японію. Криза на АЕС у Фукусімі колись буде подолана – але тоді почнеться національний проект, для виходу з якого немає стратегії», – пише автор.

Попри нерухомість турбін і кранів над двома недобудованими реакторами, це не місто-привид, йдеться в статті: тут працюють 3 тис. осіб, ще 4 тис. дбають про безпеку «зони відчуження». Усе це спроби не дати «забрудненню поширитися, які не видно кінця», пише автор.

А поза «зоною відчуження»: «евакуйовані, колишні ліквідатори та їхні родини, селяни, чиї спустілі села забруднені, однак ще придатні до життя – усі ті, хто пережив катастрофу. Багато з них – хворі люди, які борються з невблаганною владою за турботу і допомогу, яких, на їхню думку, вони заслуговують», пише автор.

«Я дуже сподіваюсь, що до японських ліквідаторів ставитимуться краще», розповів виданню Юрій Андреєв, колишній головний інженер ЧАЕС, а тепер очільник громадської організації «Союз Чорнобиль України». Хоча, наголошує автор статті, по суті своїй події у Фукусімі відрізняються від Чорнобильської катастрофи, Чорнобиль – приклад того, що буде далі.

Як розповів виданню 60-річний Григорій Панчук – який до пенсії дбав про саркофаг над зруйнованим Четвертим реактором, а тепер живе у Славутичі – він не отримав повну пенсію, на яку має право як ветеран Чорнобиля і інвалід.

Судові розгляди подібних справ не приносять результатів – уряд каже всім евакуйованим із «зони відчуження», ліквідаторам і мешканцям розташованих поблизу Чорнобиля сіл, що не має грошей, пише автор. Однак, наголошує він, гроші – не єдина проблема. Позивач у суді має довести, що його проблеми зі здоров’ям пов’язані саме з наслідками аварії, а це нелегко, адже, наприклад, рак щитовидної залози в Білорусі поширився майже за 20 років після вибуху.

У «Союзі Чорнобиль України» Вілл Енґлунд зустрів українців, які жили поблизу Чорнобиля або брали участь у ліквідації наслідків аварії. Сьогодні вони мають проблеми зі щитовидною залозою, судинами і серцем та борються за пенсію, яку не отримують. Одна із таких людей – 61-річна Марія Криволапова – розповіла виданню свою історію: її чоловік працював на ЧАЕС і помер 13 років тому від раку легенів, вона вантажила пісок для боротьби з вогнем на реакторі та готувала їжу для ліквідаторів, а тепер має проблеми з щитовидною залозою та високим тиском. Тепер після евакуації вона разом із дочкою Оленою живе в Обухові поблизу Києва і має велике господарство. «Олена, якій у 1986 році було 13 років, страждає від серцево-судинної хвороби, яку державні лікарі лише нещодавно визнали пов’язаною із Чорнобилем після багаторічного заперечення», – довідався автор. А тепер уряд планує урізати виплати, які все одно повністю не виплачує, йдеться в статті.

«Усюди панує обурення, – цитує автор слова пана Андреєва. – Вони роблять це навіть попри те, що весь світ спостерігає за катастрофою у Фукусімі і захоплюється роботою тамтешніх ліквідаторів».

Глава комітету «Діти Чорнобиля» Світлана Процик розповіла виданню, що цього року уряд нічого не виплатив людям. А питання про зв’язок між хворобою людини і радіацією дійсно суперечливе, зазначає автор. Адже ліквідатори наслідків аварії – люди немолоді, а «в Україні нездоровий народ». Згідно з нещодавнім звітом ООН, 6 тис. випадків раку щитовидної залози пов’язані з Чорнобилем, але довести те саме щодо інших хвороб неможливо, йдеться в статті.

Вілл Енґлунд побував також у помірно забрудненому радіацією селі Косачівка поблизу «зони відчуження», у ньому залишилося 400 мешканців, які отримують від уряду кошти в еквіваленті 20 центів на місяць, аби «мати змогу купувати ‘чисту’ їжу». Але ще моторошніше враження справило на автора село Копачі неподалік від Чорнобиля. Там усі будівлі засипано землею, залишився лише дитячий садочок і меморіал часів Другої світової війни з написом «Ніхто не забутий. Ніщо не забуте». Але, додає автор, «внаслідок Чорнобиля тепер тут немає кому згадувати».

Оригiнал матерiалу:
http://www.washingtonpost.com