Фронтовикам загляньте в очі.

О, скільки ж в них печалі!

Роки буремним вихорем промчали.

А розуміти їх чомусь

Так мало вже охочих.

З Леонідом Венедиктовичем Куликом, ветераном Великої Вітчизняної, полковником у відставці, відзначеному майже двома десятками орденів і медалей, розмовляємо у скромній однокімнатній квартирі в одній із «хрущовок» Черкас. Мимоволі порівнювалось, що і попередні герої тієї надтяжкої і трагічної війни, в кого брали інтерв’ю, проживають у таких же невибагливих «розкошах». Бо всі численні влади за роки незалежності ой як мало віддали їм за наш порятунок від поневолення і фашизму. Диво, але ветерани без претензій, на долю не скаржаться. Вони світлі і мудрі.

- Леоніду Венедиктовичу, найперше розкажіть про своє коріння.

- Родом я зі Смілянщини, є там село Залевки, де мешкала наша багатодітна сім’я. Був я наймолодшим, десятою дитиною у ній. Всі працювали в колгоспі, жили бідно, але сподівались на краще. А тут війна. Вона розлучила нас з братами і батьками. Мене як неповнолітнього з частиною односельців евакуювали. Проте після знищення мосту через Дніпро нас розкидало кого куди. Бродив багато часу, аж поки не повернувся додому. А там ні батьків, ні хати. Тому, коли на початку 1944 року визволили наше село, сам звернувся до військкомату, щоб забрали в армію. А коли відмовили, то приєднався до призовників самочинно. Зарахували мене у 26-у мотострілкову бригаду рядовим. Вона входила до 31 армії 4-го Українського фронту.

- Пам’ятаєте своє бойове хрещення?

- Не забуду його доки житиму. В квітні 1944 року брав участь у визволенні Криму. Наш взвод автоматників одним із перших прорвав лінію оборони фашистів навколо міста Джанкой. Перший раз в житті я разом із досвідченими фронтовиками йшов в атаку. Розхвильований, збуджений із автомата в бік ворога стріляв безперервно.

- У визволенні яких міст Криму брали участь іще?

- У складі 19-го танкового корпусу визволяли Сімферополь, Бахчисарай. Та найвищим градусом кипіння були бої за Севастополь. Його укріплення здавались нездоланними, а особливо Сапун-гори. Вона була опоясана шістьома ярусами суцільних траншей з лініями мінних полів, багатьма кулеметними і артелерійськими гніздами, 36 дотами… 7 травня зранку почався штурм Сапун-гори військами нашої 51-ї і Приморської армій. Я бачив, як горіли наші танки, падали від куль ворога мої товариші. Але прагнення перемогти робили нас нестримними. І до вечора 7 травня Сапун-гора була взята. З її вершини я бачив весь зруйнований легендарний Севастополь.

- А тепер чимало ідеологів заявляють, що українцям немає місця у Криму.

- Нинішні події сприймаю як велику трагедію для всіх причетних до Криму народів – українського, російського, кримсько-татарського, інших. Крим – колиска нашої ще античної, давноруської, релігійної, міжнаціональної спадщини. І привласнювати силою все це одній, хай навіть потужній державі, несправедливо і злочинно.

- Це вже сучасність, а як же ви закінчили війну?

- Разом з однополчанами звільняв міста і села Румунії, Болгарії, після Перемоги служив у Німеччині. Закінчив спочатку Київське військове училище самохідної артилерії, а потім Ульянівське вище військове танкове училище, пройшов шлях від солдата до підполковника, заступника командира танкового полку.

- Ви багато пізнали, пережили і на цьому шляху…

- Так, запам’ятався 1968 рік. Чехословацькі події були такими ж гострими, як нині в Україні. Наш танковий полк стримував стихію масових протестів. Одного разу моєму танку перегородив дорогу розлючений натовп. Щоб не зачепити нікого, водій повернув машину круто вбік і вона полетіла у глибоке провалля. Збирали, кажуть, мене по шматках, 31 день лежав без свідомості у реанімації. Але вижив. І на цьому моя військова служба закінчилась.

- Після звільнення у запас важко було шукати себе у цивільному житті?

- Важко це для людей непрофесійних, неініціативних, а то й безвідповідальних. Мені довіряли ще очолювати один із ЖЕКів у Черкасах, роботу у Держпостачі України в Києві. Я завжди був активним у громадському житті, а в Черкаській міській і обласній ветеранських організаціях співпрацюю і нині, виступаю перед молоддю в школах, зустрічаюсь з ветеранами. Багато почуттів і роздумів про нашу долю приходить у мою свідомість і я їх виплескую в поезіях. Пропоную одну із них.

Ветераны войны! Поколение Славы!

Большую Победу ковали Вы Сами!

Своими руками, Своими сердцами,

Мечтая о мощи любимой державы.

Я славлю сегодня Вас величаво.

Для нас вы останетесь мирам началом.

И пока Вы живете на этой земле,

Пусть птицы задорно поют в тишине,

Вы жизни источник, начало добра,

Жаль только вера вас подвела.

В дорогу позвав подмастерьев своих,

Вы, вожжи отдав, сами шли за двоих.

Вот почему я Вас призываю:

Гордо носите свои ордена,

Жизни друзей опишите волненье,

Все, чем была ваша жизнь так полна.

Пусть детям и внукам останется память,

Что был в их семье великий посланец.

Вы – о жизни источник, начало добра

И вечная Слава с Вами всегда!

Микола Костецький, прес-секретар

Черкаської обласної організації Народної Партії