Зовнішні позики є цивілізованою світовою практикою, якщо при запозиченнях виконуються два ключові пріоритети. Перший – це дотримання балансу зовнішньої допомоги і національних інтересів, а другий – цільове спрямування запозичених ресурсів на розвиток економіки і держави в цілому. Саме на цих принципах, в ідеалі, мала б базуватись і програма співпраці України з МВФ, однак економічні реалії сьогодення переконливо засвідчують: ні першого, ані другого принципу закордонного запозичення в Україні не дотримують.

Україна вже „проковтнула” 10,5 мільярдів дол. США, наданих урядові та Нацбанку Фондом. Однак, чи запрацювали підприємства, чи відновилась іпотека, чи стабілізувалась гривня, чи стало легше отримати кредит? Знаємо, що ні. Позитив траншів МВФ для України на сьогодні полягає хіба що в тому, що вони дають сигнал зарубіжним інвесторам: ВОНА працює з міжнародними фінансовими організаціями (ВОНА – це Україна). Однак цього, вочевидь, замало. На жаль, на рівні центральної влади досі немає усвідомлення того, що сам по собі цей сигнал не поверне інвесторів до України – потрібні комплексні заходи, спрямовані на відновлення інвестиційного клімату – передусім законодавчі, фіскальні та регуляторні. А викорінення корупції у дозвільній системі, забезпечення єдності вимог економічного законодавства та регуляторних актів виконавчої влади, проведення земельної та податкової реформи – все це „справа рук” аж ніяк не міжнародних установ, а власне – української держави.

Так само, скільки б чинний уряд не казав, що Україні не потрібна інша антикризова програма, окрім тієї, що прописана у Меморандумі МВФ, зводити антикризовий менеджмент лише до зовнішніх запозичень – це завелика розкіш для такої країни, як наша. Тим більше „антикризовою” програму співпраці України з МВФ назвати складно, у цьому сьогодні одностайні всі провідні економісти.

Умови Меморандуму МВФ для України по суті прямо суперечать усім тим програмам протидії кризі, які використовують інші країни. В той час як увесь світ здійснює першочергові заходи інвестування у реальний сектор економіки (надає підприємствам держзамовлення та пільгові кредити, захищає внутрішні ринки від перенасичення імпортними товарами і послугами, підтримує технологічне переоснащення й інноваційну складову економіки), Україна на вимогу МВФ віддає запозичені кошти банківській системі й зобов’язується не друкувати власних грошей, які можна було б інвестувати у реальне виробництво. Виходить, зарубіжні країни ввімкнули друкарський верстат, а Україна увесь цей „передрук” запозичує і перетворює в державний борг.

Було б ще півбіди, якби банківський сектор України спрямував запозичені кошти під контролем держави на інвестиції в інфраструктурні проекти, на підготовку до Євро-2012, у будівельну галузь, у промисловість, машинобудування тощо. Проте інтерес банків нині полягає зовсім не в тому, щоб підтримати національне виробництво й захистити майбутнє громадян України. Банки передусім дбають про те, щоб зберегти свою ліквідність і вчасно повернути позики, отримані від зарубіжних материнських банків та світових фінансових структур. Тож кошти МВФ, отримані в порядку рефінансування, вони „кидають” міжбанківський валютний ринок, час від часу провокуючи ажіотажний попит на валюту. Як наслідок, курс гривні в Україні вже став заручником щоденних міжбанківських торгів, і формується „сьогодні на сьогодні” без жодного уявлення, що буде завтра.

У такий спосіб „антикризові” гроші МВФ розхитали гривню й допомогли уникнути банкрутства вітчизняним банкам шляхом переведення їх корпоративної заборгованості в державний борг України. Не секрет, що станом на сьогодні кожен громадянин України вже винен МВФ близько тисячі доларів США. Все це „ВОНА (Україна) відпрацює” після кризи: посиленням податкового тиску на громадян та бізнес, фіскальним вилученням прибутку підприємств, зростанням вартості товарів і послуг, підвищенням тарифів на все, що тільки можливо. А в цей самий час країни-позичальники підуть у розвитку далеко вперед – через впровадження нових дорогих технологій (на українські, в тому числі, гроші) та створення високоякісної конкурентної продукції, яку ми потім будемо імпортувати. Україна ж, за таких умов, ризикує після кризи стати звичайним аграрно-сировинним придатком більш розвинених країн.

І єдиний антикризовий рецепт проти цього – це формувати таку соціально-економічну політику, що відповідає нашим, українським, інтересам. Приміром, кожне рефінансування комерційного банку Нацбанком має супроводжуватися суворими директивами уряду щодо конкретних обсягів і напрямків кредитування пріоритетних галузей реальної економіки. Вимога МВФ щодо обмеження зростання власної монетарної бази України не більше, ніж на 7%, що сьогодні не дає змоги здійснювати емісію коштів і спрямовувати їх на розвиток економіки, має бути переглянута урядом у ході переговорів щодо виділення нового траншу МВФ. Формування компетентної й національно свідомої позиції у переговорному процесі з МВФ має стати тестом на патріотизм для нашої влади. Тільки так ми зможемо безболісно зійти з „фінансової голки” світових структур і з урахуванням української специфіки виробити дієвий рецепт виведення вітчизняної економіки з кризи.

Юлія Комарова