20 листопада 2009 року в Україні традиційно відзначається Всесвітній день дитини. У 1954 році Генеральна Асамблея ООН рекомендувала всім країнам увести в практику святкування Всесвітнього дня дитини як дня світового братерства й взаєморозуміння дітей, присвяченого діяльності, спрямованої на забезпечення благополуччя дітей в усьому світі.

Та чи дійсно майбутнє покоління отримує необхідні умови для нормального життя? І яке ж майбутнє очікує людство через 10, 20, 30 років, коли виростуть наші діти?

Чума XX століття

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щорічно у світі близько десяти мільйонів дітей помирають, не доживши до свого п'ятого дня народження, ще десятки мільйонів залишаються фізично або розумово хворими, не маючи можливості для повноцінного життя. Більшість із цих смертей спричинені хворобами, яким легко запобігти чи легко вилікувати; інші – згубними наслідками убогості, дискримінації й насильства.

За даними ВООЗ, рак – друга по частоті причина дитячої смертності після насильницької смерті (травматизм, вбивства, самогубства). Найчастіше діти хворіють на рак кровотворних органів (лейкоз, злоякісні лімфоми, лімфогранулематоз) – 70%, «дорослі» форми раку зустрічаються рідко – 3%. Багато дитячих пухлин добре піддаються лікуванню, тому 70% хворих можуть вилікуватись. Основними причинами захворювань експерти називають генетичні аномалії та чинники ризику (радіація, паління, несприятлива екологія), які діяли на батьків до народження дитини. Тож ми самі шкодимо своєму майбутньому?

В Україні ситуація з дитячою онкологією теж невтішна, на 100 тисяч осіб – у 11 дітей діагностуються онкологічні хвороби, у Європі такий показник – 13-15. На превеликий жаль, у нашій державі виліковується кожна друга дитина, у Європі цей покажчик вищий – двоє з трьох хворих. На заваді ефективному лікуванню стоїть відсутність нових прогресивних технологій, які б дали змогу вчасно робити точну діагностику та лікування захворювання.

Сьогодні ні в кого не викликає подиву розміщення на рекламних щитах прохання про надання матеріальної допомоги на лікування онкологічно хворих дітей. Розглядаючи такі повідомлення, розумієш, що вік пацієнтів зі злоякісними пухлинами значно помолодшав. Щоб вилікувати дитину, батьки мають заплатити від кількох до десятків тисяч доларів, що більшості українських родин не по кишені. Саме тому і з’являються такого роду звернення, адже держава не здатна взяти навіть частину витрат на лікування дітей (сьогодні фінансується державою близько 10% вартості всього лікування). Саме тому батькам і залишається сподіватися на милість небайдужих людей. Проте це не найголовніші причини, які стоять на заваді повному одужанню хворих.

Проблеми галузі

Спеціалісти медичної галузі називають низку причин, через які ми втрачаємо маленьких українців, серед них зокрема:

Відсутність діагностики захворювання на ранніх стадіях. Нерідко в районних поліклініках діагностується зовсім інша хвороба, а час на її лікування скорочує шанси хворого на одужання. Часто лікувати онкологічну хворобу починають лише на III чи IV стадії, коли і шансів уже менше, і вартість лікування вища.

Нестача бюджетних коштів та якісних ліків. Завдяки централізованій закупівлі ліків та обладнання стають можливими корупційні схеми відмивання коштів, що істотно скорочує фінансування онкологічної галузі.

Відсутність належної перевірки донорської крові. За рахунок держави потенційного донора перевіряють, чи не хворіє він на певні хвороби (гепатит, сифіліс та СНІД) на даний момент, проте не з’ясовують наявність вірусу гепатиту в організмі, тобто чи є він носієм інфекції. Кожна третя онкохвора дитина в Україні заражається на гепатит саме через донорську кров, адже переливання крові роблять у середньому раз на тиждень. За статистикою, 30% онкохворих дітей помирають саме від гепатиту.

Відсутність трансплантаційних центрів для пересадки кісткового мозку від неродинних донорів. Така операція є останнім шансом для онкохворих, особливо дітей. Подібні операції проводяться тільки за кордоном і їх вартість занадто висока для українських пацієнтів. Сьогодні держава фінансує 1-2 операції на рік, проте щороку  такого втручання потребують близько 200 дітей. Ще 10-12 дітей мають можливість прооперуватися за рахунок коштів, зібраних волонтерами, а інші – приречені.

Врятувати дітей можна, адже дитяча онкологія виліковна, і після проведення необхідного лікування дитина живе повноцінним життям. Але для цього необхідно провести низку реформ у медичній галузі, щоб не словами, а ділом рятувати націю від вимирання.

«Я тебе породив, я тебе….»

Виховання дітей через побиття практикується досить давно і для українців це не новітня тенденція. Сьогодні експерти у справі виховання дітей виступають категорично проти застосування насильства у сім’ї, адже такі методи завдають, крім фізичного болю, ще й психічної шкоди. Сьогодні ця тенденція набуває загрозливих масштабів, адже діти можуть бути покарані без видимої на те причини.

В Україні щороку збільшується кількість дітей, які зазнають насильства з боку батьків. Причиною тому є навіть не стільки якась провина, а емоційний стан дорослих, адже відчуваючи розпач, безвихідь та невпевненість у майбутньому, вони виміщують свій гнів на дітях. Непоодинокі випадки і відмови від дитини при народженні, причиною чого є рання вагітність, фізичні вади малюка тощо.

Не знаходячи підтримки та розуміння, діти часто залишають свої домівки і йдуть жити на вулиці. Сьогодні в Україні жодне відомство не має точної інформації про кількість безпритульних і бездоглядних маленьких українців, державна статистика наводить лише дані про вихованців притулків для неповнолітніх. Загалом ситуація навколо явища бездоглядності дітей характеризується відсутністю очевидних позитивних результатів: кількість дітей вулиці фактично не зменшується. Боячись через гніву родини за якусь провину, діти схильні навіть вчинити самогубство, аби лише не бути покараними.

До речі, почастішали повідомлення про вбивства дітей батьками через їхню непокору та нешанобливе ставлення до слова старших. Це свідчить про те, що українці, доведені до відчаю, перебуваючи у постійному стресі, не можуть контролювати власні емоції та адекватно поводитися. Якщо людина здатна не тільки завдати фізичної шкоди найріднішим, а холоднокровно позбавити життя свою дитину, то коментарі тут просто зайві.

Безпритульні діти – покинуті, ображені, обділені батьківською увагою, любов’ю та опікою – вони не винні в тому, що виявилися нікому не потрібними. Вони живуть за жорстокими законами вулиці, поступово втрачаючи людяність та доброзичливість, вони нікому не довіряють, адже були вже зраджені. У майбутньому вони не зможуть жити повноцінним життям, адже безпритульне життя – психічна травма назавжди.

Не все так погано у нашому домі

Сумно спостерігати, як ростуть наші діти – майбутнє країни, страшно дивитися дитячі мультфільми, читати  новітні казки, дивитися у сумні очі хворої дитини, яка сподівається на одужання і навіть повністю не усвідомлює, яке лихо її спіткало. Стискається серце, коли проходиш повз контейнер зі сміттям, де порпається хлопчик, шукаючи щось їстівне. На мить заплющуєш очі і згадуєш, як по телевізору показували обід можновладців чи якийсь світський раут, чи просторі кабінети з гарними меблями, і високопосадовці в дорогих вбраннях ділилися своїм баченням вирішення проблем охорони здоров’я, рівня життя громадян.

Мабуть, уже сьогодні, дивлячись на роботу керманичів держави, можна сказати, хто дійсно намагається врятувати націю, переймається її майбутнім, намагається покращити життя людей, а не займається популізмом, з метою підвищення рейтингу. Не можна категорично заявляти, що в країні ніхто не працює, адже вносяться суспільно важливі законопроекти, розробляються соціальні програми, проте вони так і не отримують підтримки більшості, адже за хворобами  та скрутним становищем українців стоїть великий бізнес, втрачати який ніхто не збирається.

І навіть не можна сказати, доки українці страждатимуть від таких керманичів, хоча, звичайно, залишається надія, що надалі ми будемо обирати владу, аналізуючи роботу кандидатів, і не будемо так дешево себе цінити, купуючись на гарні слова та гасла. Адже ми варті гідного життя, а наші діти – тим більше, бо саме вони – наша надія та наше майбутнє.

Наталія Куксенко