У кімнаті мама Володимира Михайловича Ольга Андріївна (О.А.) і сестра Надія (Н.М.). Батько – Михайло Климович – саме занедужав, лежить у районній лікарні. Зібрати нині всіх Литвинів нелегко. Четверо їх у батьків. Далі онуки, правнуки. Але знаходять можливість завітати в родинне гніздо. Чи то на дні народження батьків, чи на першу Пречисту в серпні… І тоді, як і цього разу, оживає в пам’яті щось ностальгійно-зворушливе і по-житейськи переосмислене, мудре.

Про родовід

-   Пані Надю, кажуть, що тут півсела Литвинів. Це правда? Вони всі ваші родичі?

-   (Н.М.) Є родичі, є й не родичі. Але більшість родичів. Як у селі. Дід був. А в нього брати, сестри – і так воно пішло по поколінню.

-   (В.М.) У нас такі прізвища: Литвини, Осадчуки, Гавронські. В архівах вдалося відшукати. Тоді писали тільки чоловіків і скільки там є в сім’ї людей. Прізвище Литвинів часто зустрічається. Зараз, наскільки це можливо, я хочу заглибитись, щоб знати повніше історію свого села і, звісно, свого роду. Нещодавно був у Донецькій області. Вітав єдиного там Героя Радянського Союзу. Його прізвище – Литвин Іван Миронович. Коли з ним розмовляв, то з’ясувалося, що батьки його дружини з Новограда-Волинська, тобто з нашого районного центру. Хоч і прізвище її дівоче було не Литвин. Зате в їхньому селі на Донеччині половина мешканців – Литвини. До речі, вони звернулися із проханням провести газ. Я вже домовився. Знайшли один мільйон сто тисяч гривень для вирішення цієї проблеми.

-   А проблемами свого рідного села цікавитесь? Як часто звертаються сусіди через батьків до вас по допомогу?

-   (В.М.) Мені здається, що немає таких людей, яким я не допомагав. Коли приїжджаю, то мати передає мені листи зі зверненнями. Намагаюся нікому не відмовити.

-   Надіє Михайлівно, Ви, як старша сестра, доглядали за молодшим братом? допомагали робити уроки?

-   (Н.М.) Уроки робити не допомагала. А матері по господарству – так. Я не набагато старша за Володю, а вже як Колю і Петю гляділи, то добре пам’ятаю. Ми батьків слухалися. Один одного гляділи, хазяйство порали, в хаті прибирали.

-   (О.А.): Цього не було, щоб діти не послухали.

-   Колись, кажуть, ставили на гречку і в куток. Ваші діти стояли на гречці?

-   (О.А.) Не стояли.

-   (В.М.) Я скажу правду – стояли. Мати ставила нас навколішки. Сипала зерно. А коли хотів, щоб мати зжалилась, то робив вигляд, немовби засипаєш, і тоді тебе вже відправляли спати.

-   А за що наказували?

-   Було за що. Стріляв з самопалів. А для цього потрібні були сірники. А коли матері треба сірники, а їх немає? Значить, ми їх вистріляли. Отже, ми не були якимось особливими. Мабуть, як усі дітлахи.

-   А що то була за історія з батьківським костюмом?

-   (В.М.) А, як продав батьків костюм ганчірнику? Так, було… У нас людей, що скуповували ганчір’я, яйця, називали гунешниками. Від слова «онуча». Коли він під’їхав, діти купили собі хто свистульку, хто іграшки, гачки. Мені дуже хотілося іграшковий годинничок мати. Яєць, які можна було б продати, на той момент не було, бо куряче сідало я обстежив. Тоді, не довго думаючи, я взяв батьків костюм і здав. Отримав за нього два дитячих годиннички. Один собі на руку одягнув, другий – Петру. Весь час дивився на нього, підкручував і думав, що коли прийде батько, я йому покажу, яку корисну річ я придбав. От він приїхав…

-   І знову стояли в кутку?

-   Ні, спочатку батогом пройшовся…

-   Володимире Михайловичу, ваша мама, можна сказати, героїня на сьогоднішній день, бо вас було четверо дітей. Нині далеко не кожна жінка погодиться мати стількох дітей. І нібито платять допомогу при народженні дитини. Що треба, аби народжуваність збільшувалася?

-   Треба приклад показувати насамперед. От мамина мама була мамою-героїнею. А я не можу вчити. Бо в мене тільки двоє дітей. Я зараз себе страшенно картаю, що в нас не було хоча б четверо дітей. І коли кажу про це дружині, вона й відповідає – треба було в молодості менше вітру в голові мати. Ви розумієте, ми часто-густо псуємо в молодості кров один одному. А коли стаємо старші, то починаємо розуміти, що таке сім’я. Треба, щоб була віра в Бога. У нас вже троє дітей вважається багатодітною сім’єю. Якби нас було значно більше – яка то радість матері. В молодості ми це не розуміємо. Маю на увазі й себе. Звісно, треба, щоб життя було нормальне. Щоб батьки не думали – а що дитині дати? Чи буде вона забезпеченою. Але, водночас, треба з дітьми в дитинстві розмовляти по-дорослому. І вони тоді будуть самостійними.

Перші «університети»

-   Чим займався маленький Володя в дитинстві? Зараз є багато розваг – від мобільного телефона до комп’ютера. А тоді?

-   (О.А.) Робив «зброю». Вистругував у хлівчику автомат. І це неділя йшла. Він і так роботи багато поробив, бо я йому загадувала. А я біля печі, їсти варю, чую щось: гуп-гуп. Я вийшла, а вони з Кольою майструють автомати. Кажу їм: «Хлопці, що ви робите, сьогодні ж неділя, ану покиньте». А Володя: «Мамо, ми ще трошки, нам треба йти на маневри». А дітей школярів було багато з різних вулиць. У війну грають. Штаб був у них в центрі. Вони окопи з снігу копали. І наступали один на другого, бахкали, стріляли.

-   (В.М.) Але ніхто не хотів бути німцем: бо мали ж бути і наші, і німці. Ми ж виховані були на воєнних фільмах.

-   А ви школу тут, в рідному селі, закінчували?

-   Ні, в сусідньому.

-   У селі немає десятирічки?

-   Зараз є. Я допоміг збудувати школу. У нас тепер школа-гімназія. Одна з кращих в області. Раніше була восьмирічка. А в 9-10 класи треба було бігати в сусіднє село. Якщо напряму – то кілометрів зо три. А як треба було оббігати, коли розливалися болота, то виходило вдвічі більше. Але хіба то відстань. Я, до речі, ніколи не ходив. Увесь час бігав. Я й зараз живу таким відчуттям, що нічого не встигаю. Якщо день чи тиждень минув і я нічого не прочитав чи не зробив, це вже погано. До речі, всі хлопці, з якими ходив до школи, теж бігали. Коли вступив до університету, то ми на фізкультурі здавали норми ГТО. Я пробіг. До мене підійшов тренер збірної університету з легкої атлетики і запросив тренуватися в секції з легкої атлетики. А я відразу й не зрозумів, що таке тренуватися? Я ж приїхав вчитися. Я ж просто по-сільському пробіг. Показав гарний результат. Вже потім я бігав на дистанції 800-400 метрів, виступав за факультет та університет.

-   Ви говорите про те, що посприяли будівництву школи в рідному селі. Але ж не всі села мають такого Володимира Литвина. І не кожне село має бізнесмена, політика, який би посприяв будівництву шкіл. Бо зараз по Україні закривають школи в селах.

-   Знаєте, я живу селом. Чим більше мені років, тим більше стаю патріотом села. І взагалі відчуття країни лежить у самому серці. Мабуть, до кожної людини воно з часом приходить. І я зроблю все, щоб у жодному селі не була закрита школа. Бо якщо немає школи – село вмирає. Треба, щоб село жило. І навіть якщо є декілька учнів, то школа має бути. Зруйнувати – розуму багато не треба, а ось відродити буде практично неможливо. Тому й програму «Шкільний автобус» можна розглядати як шкідництво. Бо це свого роду заохочення до закриття невеликих шкіл. Так, у великих школах – великі колективи, більші можливості для розвитку дитини. Але разом з тим ми маємо думати про майбутнє. Дитина, насамперед, має бути при батьках. Вона не повинна бути сиротою при живих батьках, коли її на цілий день відривають від батьків у інше село. Особливо коли йдеться про діток з молодших класів. Як там дитина? Що з нею? У матері крається серце. Відверто кажучи, я переконаний, що недалеко той час, коли почнеться відтік із великих міст. Не всі знайдуть себе там. А якщо будуть створені на селі умови: дороги, газифікація, повна електрифікація… Бо ж зараз є ще села, куди дроти не дотягнули. Тому сьогодні просто так закривати школи і думати, що ми цим самим вирішимо і демографічну проблему – це марна справа.

Діти, онуки

-   У вас зараз двоє дітей – старша дочка Олена і молодший син Іван. Чим вони замаються? Чи допомогли ви їм влаштуватись у житті?

-   Ні, не допоміг. Коли донька закінчувала навчання, то вже була одружена. Я запропонував допомогти їй із зятем влаштуватися на роботу в одному з дипломатичних представництв, оскільки вони закінчили інститут міжнародних відносин за спеціальністю міжнародне право. Донька відкинула мою пропозицію. Сказала мені, що не завжди ти будеш начальником, а мені потрібно влаштовувати своє життя. Вони вдвох створили юридичну компанію, доволі успішно працювали. Після того, як це часто буває в молодих людей, розлучилися. Вона потім організувала свою справу разом з італійцями.

-   Отже, допомоги чи підтримки у вас не просила?

-   У мене діти привчені бути самостійними. Вони знають, що з батьком на ці теми краще не говорити. А син – студент 4-го курсу. Після першого курсу я запропонував йому піти попрацювати місяць. Він спочатку не дуже хотів. А потім через два тижні прийшов і сказав: «У тому, що ти мені говорив упродовж року про необхідність не просто скласти іспит, а здобути для себе практичні і теоретичні знання, я переконався протягом двох тижнів». Він так втягнувся, що тепер вчиться і працює. Мені імпонує те, що став у цьому сенсі самостійною людиною. Звичайно, вони набагато «просунутіші». Вони через інтернет можуть з’ясувати, що й де можна купити, продати. Виявляється, досконале знання цих можливостей дає змогу навіть за таких скрутних умов «крутитися». Мені подобається коло його спілкування. Вони знають, що вони хочуть у цьому житті. Ми в їхньому віці не знали.

-   Ви вважаєте себе другом свого сина?

-   Це треба його запитати. Я дуже хочу бути ним. Бо багато що я втратив у цьому відношенні. Був період у моєму житті, що я майже втратив сім’ю. Зараз, слава Богу, все добре.

Про істориків та історію

-   Ольго Андріївно, як Володимир Михайлович визначався за своїм майбутнім? Ви підказали професію історика?

-   (О.А.) Нічого я не могла йому підказати. Він сам собі пробивав дорогу. Захотів бути істориком і пішов. Я й не розбиралась куди він буде вступати. Сам вирішив. Зібрав сумку й поїхав до Києва.

-   На дорогу дали грошей?

-   Дала скільки було. 25 карбованців. Більше не було. Ми тоді будувалися. А батько які гроші отримував – 40 чи 60 рублів у місяць. Така була зарплата. Я хотіла піти позичити. А Володя мені – «не йдіть, мамо». Каже, для мене вистачить.

-   А коли став студентом історичного факультету, ви схвалили це рішення?

-   (О.А.) Я так раділа, бо це було перше дитя з села, яке поступило в університет.

-   Чому саме історія?

-   (В.М.) Книги, героїка. Я дуже любив історію. Взагалі я схильний до гуманітарних наук і читання художньої літератури. Я читав запоєм. Це відчуття в мене збереглося. Інколи зустрічаюся з відомими політиками. Буваю в їхніх оселях. Мене вражає там кричуща розкіш і відсутність жодної книжки, навіть жодного журналу. Мене це дивує.

-   Нині багато говорять про те, що історію немовби переписують чи хочуть це зробити. На Ваш погляд, хто і для чого це говорить? Чи слід все залишити, як було, щоб зберегти історію для майбутніх поколінь?

-   Не може бути раз і назавжди усталена історія, тому що наука розвивається. Відкриваються архівні можливості, археологічні знахідки. Наука поповнюється. Історія може бути відносно усталеною на певному етапі розвитку. Світ же не стоїть на місці. Але не можна кон’юктурно підганяти сторінки історії, особливо чутливі, вразливі періоди нашої історії під політичні вподобання. Це неприпустимо. Історію не можна написати раз і на всі віки. Історію потрібно постійно писати, вдосконалювати. Але трактувати найскладніші моменти з нашого минулого – це справа спеціалістів. На превеликий жаль, у нас історія політизована. Прикро те, що в нас ще немає історії українського народу. Її ще належить написати. Бракує досліджень щодо соціальної історії, переважає політика. До речі, свого часу нас відбили від історії, вимагаючи вивчати її «від з’їзду до з’їзду». Був єдиний канон. Тож історія була знелюднена. А її треба налюднити. Бо історія – це життя й діяльність людей. Оскільки заперечувались деякі періоди нашої історії і викреслювались прізвища, то зараз відбувається процес повернення. Щоправда, тут не можна допускати перекосів. Але це справа часу, дослідників, але не справа політиків.

Про корупцію справжню та уявну

Ви працювали і досі працюєте в Київському університеті ім. Тараса Шевченка, очолюєте кафедру історії. Чимало років говорять про те, що корупція у вузах є і вступити дуже важко. Наскільки нині вдалося побороти це ганебне явище?

-   Його не можна побороти. Його можна очолити. Це, зрозуміло, жарт. Але в кожному жарті є доля жарту. Я не є прихильником того, про що твердять деякі українські очільники, які ввели зовнішнє незалежне оцінювання під одним приводом – побороти корупцію. Цебто звели корупцію в інші центри. Насамперед, треба забезпечити матеріальну винагороду викладачу, вчителю на тому рівні, на якому він має її отримувати. Повірте, для того, щоб прочитати професійно, відповідально і якісно лекцію, треба дуже багато працювати. Кожна прочитана лекція, кожен урок – це маленька самопожертва. Це спалювання себе. Бо ти весь повинен викластись. Тому треба спочатку державі віддати належне тим, хто вчить. Хто формує майбутнє не тільки в професійному плані, а й в моральному, людському. А тоді з них вимагати.

Звичайно, є велика проблема, якщо свідомо не ставлять оцінку і вимагають хабар, а в тебе є знання, тоді це навіть не корупція, це злочин. Можливо, за нинішніх правил я й не вступив би до вузу. Я не сприймаю цю ідею зовнішнього оцінювання. Це рівнозначно тому, що примушують здавати на водійські права. Знаєте, є таке російське слово «натаскивание». А для мене важливо, щоб молода людина, чи то абітурієнт, чи то студент, насамперед мислили.

Про політиків і політику, що «засмоктує»

-   Моє життя в політиці почалося 2002 року. До того часу я був адміністратором, очевидно, як за тими мірками, високопоставленим адміністратором. Але то не політика. Ти виконуєш певні функції і не приймаєш жодних рішень. Я категорично проти того, щоб структури, що обслуговують уряд, Президента, Верхову Раду, визначати як політичні інститути. Це просто робочий апарат, який забезпечує діяльність чи то глави держави, чи то Прем’єр-міністра, чи Голови Верховної Ради України. Я не хотів іти на вибори в 2002 році, та оскільки тоді формували блоки із п’яти політичних партій і була конкуренція між лідерами цих політичних сил, то подіяв такий принцип – «Якщо не я, то хай ніхто». І тоді запропонували мені, як нейтральній особі. Іноді смішно згадувати себе у ті дні, коли я пробував ставати політиком. Бо політик – це публічність. Я ж не був публічною людиною. От так і сталося. Мушу сказати – в мене була домовленість про те, що я не піду на роботу у Верховну Раду України. Що після виборів залишусь працювати на попередньому місці. Але коли я почув твердження, що повинен перейти на роботу в парламент, а це стверджував глава держави, я відразу написав відповідну заяву. А так я не планував.

-   Ольго Андріївно, як ви ставитесь до того, що ваш син тепер політик? Не секрет, політика – брудна справа. Коли чуєте негатив у бік свого сина, що відчуваєте?

-   (О.А.) В мене печаль на душі, як я почую. Що сину таке всяке кажуть. Мені душа болить.

-   А не розказує вам Володимир Михайлович, що це політика. Мовляв, так має бути, мамо, не сприймайте болісно.

-    Ні, він каже, щоб я менше дивилася телевізор.

-   Слухаєте його? Дивитесь, як веде сесії ваш син?

-   Мати: Зараз не дивлюсь. Радіо слухаю.

-   А Ви як ставитесь до випадів, коли чуєте їх на адресу вашого брата?

-   (Н.М.) Скажу: я по натурі людина запальна. Мені здається, що якби ближче, то могла б і вдарити... Тяжко переношу.

-   Володимире Михайловичу, а Ви до політики вже звикли?

-    До цього звикнути не можна. В мене одні рубці на серці залишаються.

-   І все-таки далі в ній залишаєтесь.

-   Засмоктує це. Часто думаєш – закінчиться це – почну жити. Скільки того життя? Я вже досяг певного рівня. А як покинути? А як це буде оцінено? Ти ж відповідаєш за тих людей, з якими працюєш. Є колектив, з яким я працюю. Партія, яку очолюю. Коли був призначений виконуючим обов’язки ректора Київського Національного університету, місяць не спав. У мене було таке відчуття, що мої прихильники, члени моєї команди розгублені, що вони не сприймають цього. Що десь поза очі вони говорять, що я собі висидів місце тепленьке. І я відмовився від цієї посади. Ви ж прекрасно розумієте, якби я стартував з посади ректора столичного університету на посаду президента України, то виграв би ці вибори з першого туру. Причому дуже просто. А так я несу тягар відповідальності за те, що коїться в країні. Ви ж прекрасно розумієте, що всі стріли, все невдоволення адресується не уряду, не Президенту, а Верховній Раді України, бо це найбільш публічний інститут. Люди кожен день дивляться, що там відбувається. Люди сформували цю Верховну Раду, за неї проголосували, а мене звинувачують, що вона погана. Я їм кажу – ви ж туди послали всіх цих людей. А я вже вимушений працювати з тими, хто є.

-   Наскільки важко керувати депутатами, організовувати цю роботу?

-   Як керувати, коли в парламенті одночасно сидить 450 Президентів, 450 прем’єрів, 450 спікерів? Я не кажу вже про міністрів. Я просто, як під час зустрічі сказав мені президент Білорусії Лукашенко: «Кто такой председатель Верховной Рады Украины? Это тот же депутат, но он сидит в президиуме». А я ж не буду пояснювати це людям. Їм не потрібні ці пояснення. Вони запитують: чому ти не змусиш їх працювати? Немає можливості. В мене немає прав. Я можу тільки умовляти. Якщо люди розуміють, то вони повинні зрозуміти ще одне – в мене терпіння безмежне. Я переконаний – жодна інша людина не витерпіла б того, що терплю я. Зірвати обстановку дуже просто. І коли я бачу, що на межі, що зараз буде вже вибух, чергове блокування, мені доводиться маневрувати. Доводиться відступити, примирити. Комусь дати понаднормово виступити. Для того, щоб вони виговорились, заспокоїлись. Розуміння цього приходить тільки з часом. Але людям від цього не легше.

-   Ви в 2004 році також очолювати Верховну Раду України, тоді, правда, під час виборчої кампанії. Закінчилася ця справа не надто просто. І цього разу ви знову Голова Верховної Ради в період виборчої кампанії. Тоді було непросто. Що очікувати тепер?

-   Це для мене складний період. Його я ще, мабуть, не осмислив. А суспільство тим паче. Були докладені величезні зусилля, щоб ми, балансуючи на грані громадянського широкомасштабного конфлікту, не вскочили в нього. І повірте, тоді доводилось брати на себе відповідальність. Це зараз можуть критикувати, бути незадоволеними моїми діями. Тоді ж іншого виходу не було.

І мене єдине, що по-людськи ображає, це ті люди, яким начебто я сприяв, тепер копають мені яму. Я про це ще не говорив. Буде час, я ще скажу про це публічно. Намагаються нацькувати на мене силові структури. Це, по-перше, антизаконно, а по-друге – не вписується в будь-які норми людської моралі. Але я розумію з чим це пов’язано. Вони хочуть прибрати, усунути тих людей, які були очевидцями слабкості деяких відомих політиків. Таке теж у житті відбувається. І я не хочу, щоб ми ще раз пережили щось подібне. Я робитиму все в законних межах для того, щоб у нас не було повторення чогось подібного. Ви ж розумієте, якщо перший раз вдалося залагодити, то вдруге все може вийти з-під контролю. Хоча ставки надзвичайно високі. Битва і протистояння буде без будь-яких правил і моральних норм після першого туру.

І знову бій? Спокій тільки сниться?

-   Ви сказали, що політика засмоктує. Саме тому йдете в Президенти?

-   Ні, просто я не хочу, щоб в країні знову переміг черговий клан. Фінансово-олігархічний. Зараз борються два клани. Людей примушують вибирати між ними. Вони можуть вибрати один клан, і може настати такий момент, що в нас буде однокланова система влади. Тоді ті будуть зачищати все, що можна зачистити. Або між собою будуть домовлятися і ділити сфери впливу. І в першому випадку, і в іншому – люди програють. Я розумію, що країна повинна отримати шанс. Це останній шанс. Його не можна упустити. Потрібно об’єднати країну, запропонувати політику, яка буде сприйматися всією Україною. А в нас сьогодні балансують – один на сході, а другий на заході. А потім як людям жити? Одна сторона буде нав’язувати своє бачення розвитку країни? Ще один момент. Давайте всіх кандидатів поставимо в ряд і скажемо чесно – хто за рівнем освіти, досвіду. А для того, щоб забезпечити правильний курс, треба мати досвід. За рівнем моральності. Всі політики циніки. Але є межа, яку не можна переступати. Я це добре знаю і самокритичний завжди в своїх оцінках і діях. Давайте побачимо. Але людям не дають можливості побачити. Людям навіюють. Мовляв, от вам тільки два кандидати, а інших нікого немає. Включена ціла система маніпуляцій. Завезені імпортні, закордонні технологи, які країну розглядають як плантацію. Для них люди – це матеріал. Вони маніпулюють для того, щоб продати свій товар у вигляді кандидата, якого вони обслуговують. Вони ж не зацікавлені в Україні. Вони не беруть на себе відповідальність за те, що буде далі. Нам хочуть всучити в черговий раз те, що Україні не дасть жодної перспективи. Я ніколи не змирюся з тим, що нам пропонують.

Про хліб насущний

-   Ольго Андріївно, яку пенсію отримуєте Ви?

-    642 рублі.

-   Вистачає?

-   Мусить вистачити. Все своє держимо. Не купляємо ні картоплі, ні бурячка, ні моркви. І хліб свій.

-   А якби не було свого? Треба було б купити хліба, картоплі?

-   То я б не прожила на ці гроші. А так пішов – і свого набрав.

-   Володимире Михайловичу, з першого листопада вже повинні були підняти зарплати, пенсії. Але там надбавка невелика – 50–100 гривень. Все одно цієї суми недостатньо. Добре, якщо жити в селі, мати картоплю, хліб. А що робити іншим?

-   Якщо нічого не робити, то зрозуміло, що не треба було й пенсії підвищувати. Річ у тім, що відповідно до закону з 1 листопада підвищено прожитковий мінімум, а отже, будуть підвищені пенсії і мінімальна зарплата. Верховна Рада прийняла зміни до бюджету, щоб у першу чергу було профінансовано наймеш захищені верстви населення. Але справа в тім, що на селі пенсії найнижчі і, відповідно, підвищення буде не таке велике. А якщо брати міста, то там пенсії трішки вищі і там буде більше підвищення. Це хоч якийсь крок. Хоча кричать криком – фінансова криза, немає можливостей, бачите, який опір чиниться реалізації цього закону. Але він буде втілений, іншого я просто не бачу. А якщо високопосадовці кажуть, що не будуть його виконувати, то повинні прийти інші керівники, які будуть зобов’язані виконувати цей закон.

-   (О.А.) Я забула сказати. Ви кажете – куди я гроші трачу? А виорати города, посіяти. 8 рублів сотка. Це тільки виорать. А її треба закультивувати, посіяти. І вже ми не маємо сили. Треба наймати людину.

-   Що сієте?

-   І жито, і пшеницю. А навесні овес сіємо для коня. Треба найняти людей, а це дорого. Є куди тратити.

-   (В.М.) Справа в тому, що я можу дати матері грошей, але вона їх потім онукам віддасть. Скаже – ви собі живіть, а мені вистачить.

Про тягар популярності

-   Наскільки складно бути відомою людиною? Ви собі в чомусь відмовляєте?

-   (В.М.) Я ні в чому собі не відмовляю. Я не вибагливий. Але я ходжу серед людей, мені немає чого ховатись. Навпаки, я хочу жити так, щоб не було підстав ховатися від людей. Щоб мені в спину не кидали гнівні слова і не плювали. Я живу так, як відчуваю. Я, як кожна людина, можу помилятися, робити неправильні вчинки. Можливо, я б і хотів уникнути тих помилок, яких припускався. Але ж не помиляється той, хто нічого не робить.

Підготував ВОЛОДИМИР ТЕТЕРУК,

газета "Народна" №46 (222) від 21 листопада 2009 р.