Віталію Мусійовичу Шайнозі 89 років. Народився він 26 червня 1920 року в с. Човгузів Теофіпольського району. У 1940 році закінчив Одеський педінститут. Звідтоді й почався відлік педагогічного стажу, бо був призначений на посаду завуча Домнинської середньої школи в Молдавії. Коли почалася війна, юнака мобілізували на будівництво оборонних споруд. Разом із сотнями таких же мобілізованих пішки пройшов до Сталінграда. Там став бійцем Червоної Армії. Брав участь у операції з визволення Харкова влітку 1942 року. Був важко поранений. Після госпіталю комісованого Віталія Шайногу направили в Оренбурзьку область. Призначили директором середньої школи в селі Новоуспенівка. Після того, як наші війська визволили Україну, командирували в Київ, у розпорядження ЦК комсомолу республіки. А ЦК направив у Кам’янець-Подільську область. В обкомі комсомолу працював 12 років. У 1965 році був призначений на посаду завідуючого відділом освіти Хмельницького облвиконкому і віддав цій роботі 22 роки. На заслужений відпочинок не пішов: ще п’ятнадцять років працював у інституті вдосконалення вчителів. Отже, має Віталій Мусійович 62 роки трудового стажу. Втім, дещо більше, бо, починаючи з 1987 року і до цього часу очолює обласне відділення Дитячого фонду України, а це також праця.

Нинішні суспільні процеси ця мудра людина оцінює з висоти свого багатющого життєвого досвіду. До редакції прийшов висловити свої думки щодо кандидатів на пост Президента. Сам Віталій Мусійович уже визначився у своєму виборі…

Країні потрібен національний лідер. Політологи, преса говорили про це, починаючи з перших років незалежності. А лідера не було. Як на мою думку, ті, хто претендував на цю роль, прийшовши до влади (маю на увазі Леоніда Макаровича Кравчука і Леоніда Даниловича Кучму) не мали головної якості, притаманної лідеру нації – чіткого бачення мети, до якої треба націю вести. І – вміння згуртувати суспільство на шляху до цієї мети. Пригадайте, як Леонід Макарович визначив мету в Україні: мовляв, неукраїнці житимуть краще, ніж у себе на етнічній батьківщині. А Леонід Данилович взагалі розгубився і питався у парламенту, що треба будувати – соціалізм з людським обличчям чи капіталізм? В результаті ні один, ні другий не вивели націю на шлях процвітання. Мали ми те, що мали, і, на жаль, досі маємо. Це – олігархізація в економіці, конфліктність, знищення одне одного в політиці.

Чи є нині в Україні людина, яка здатна стати лідером нації? Є. Це Володимир Михайлович Литвин. Національну ідею він бачить точно, чітко і просто: нормальне, спокійне й заможне, гідне людини і великого народу життя. А щоб забезпечити виконання цієї мети, заявляє, треба припинити приватизацію влади політиками, які служать олігархічним кланам, не дати їм і продажному чиновництву дощенту розграбувати Україну.

Хто з нинішніх головних претендентів на булаву, приватизаторів влади, не залежить від тієї чи іншої групи найбагатших людей України? Ніхто.

Візьмемо Віктора Януковича. Ось люди, які хочуть мати його президентом, і їх статки: Ренат Ахметов – 3 мільярди 683 тисячі доларів. Генадій Васильєв – 523 мільйони. Брати Андрій і Сергій Клюєви – 357 мільйонів. Василь Хмельницький – 247 мільйонів. Борис Колесніков – 190 мільйонів. Валентин Ландик – 196 мільйонів. Ігор Гуменюк – 93 мільйони. Разом – понад 5 мільярдів доларів.

Трохи «бідніша» Юлія Тимошенко. Ось її група. Ігор Коломойський – 2 мільярди 294 мільйони доларів. Костянтин Жеваго – 969 мільйонів. Таріел Васадзе – 290 мільйонів. Брати Сергій та Олександр Буряки – 195 мільйонів. Євген Сігол – 163,5 мільйона. Олександр Фельдман – 104 мільйони. Разом – понад 4 мільярди доларів.

Якраз ці кандидати, яких пропихають до влади грошові мішки, хочуть переконати нас, майбутніх виборців, що «Вона працює»,а Він – «почує кожного». Так, вона й справді, якщо стане Президентом, буде працювати, але не на вас, а на тих вищеназваних осіб. Він теж почує кожного, але тільки із тієї групи, яка приватизує його на посаді Президента.

І оце хтось з них буде лідером нації? Ні, це буде ставленик прихватизаторів нашого з вами національного багатства. І передвиборна боротьба між двома висуванцями олігархічних груп точиться не заради добра і добробуту всього українського народу, а заради того, щоб одна із груп не дала другій привласнити те, що ще не привласнене, а забрала те добро у свої руки.

Думаймо, зважуймо, робімо висновки!

Мені досі в пам’яті слова В. Литвина при відкритті третьої сесії Верховної Ради України четвертого скликання. Тоді наближалися президентські вибори, і Володимир Михайлович із стовідсотковою точністю передбачив два сценарії розвитку подій, однозначно небажаних для України. Перший – до найвищої посади прийде людина, за якої процвітатиме фаворитизм. Другий – владний Олімп займуть цинічні політики-безбатченки олігархічного замісу. У першому випадку, застерігав тоді Голова Верховної Ради, державна політика буде підмінюватися підкилимною метушнею особливо наближених осіб, у другому – розкраданням країни, коли від усіх нас вимагатимуть жити за законами, а самі керуватимуться зручними для себе примітками до них.

Хіба ж не так сталося? Так. Реалізувався  перший сценарій. Згадаймо про всі скандали, які розгорілися в результаті підкилимної боротьби фаворитів Віктора Ющенка, і до чого привела Україну ця гризня. А тепер треба визнати, хочуть здійснити другий сценарій, передбачений Володимиром Литвином. Владний Олімп справді прагнуть зайняти політики-безбатченки олігархічного замісу. Цинізм – дуже точне визначення. Гляньмо хоча б на те, як збивають ці люди свій політичний капітал на всенародній біді – епідемії грипу. Мовчки чекали, поки епідемія дійде до піку, а тоді вже загаласували, заметушилися, кожен виставляючи себе як єдиного, хто може зарадити біді. І мета у кожного одна і та ж: переконати нас із вами, що тільки один він, чи другий він, чи вона робить усе, щоб відвести від народу біду, а відтак гідний чи гідна стати Президентом. Про цей цинізм Володимир Литвин сказав дуже влучно: «Якби грипу в Україні не було, вони б його видумали».

Подивіться, що говорили і як діяли деякі претенденти, коли почалася епідемія. Юлія Тимошенко, наприклад, постійно «світилася» на екранах телевізорів. Коли привезли препарат «Таміфлю», прем’єрка серед ночі поїхала в аеропорт, щоб усі бачили, що вона і тільки вона вболіває за людей. А який галас здійнявся, яку хвалу до неба возносили, коли дала розпорядження виділити марлю з резервного фонду! Хіба ж це не передвиборча агітація, що прем’єр-міністр відсунула вбік міністра охорони здоров’я і поїхала замість нього давати поради людям, як уникнути вірусної інфекції. Наче на мітингу, з її уст лунало: «Я обіцяю», «Уряд зробить усе», «Ми гарантуємо», і т.д., і т.п.

А Віктор Янукович? Цей також діяв у своєму стилі. Критикував усіх наліво і направо та намагався переконати телеглядачів, що якби при владі був він, то такої біди просто не було б. Отакий він, бачте, герой, що навіть епідемію заступив би своєю могутньою спиною!

А що говорив діючий Президент? Також у своєму стилі. Нагадав людям, що він ще навесні давав вказівки урядові, як треба готуватися до майбутньої епідемії, щоб вона не застала країну зненацька. А уряд, мовляв, до нього не дослухався, 50 мільйонів гривень, виділених на підготовку, пішли невідомо куди.

І ці події, і багато інших перед тим, повинні, врешті-решт, переконати нас, що такі владці не потрібні народові. Ми повинні хай через два роки, але все ж почути Литвина. Коли блок його імені йшов на дострокові парламентські вибори, він сказав: «Наше сьогодення – це вимирання народу, вимирання нації і руйнування державних підвалин під гаслами боротьби за повноваження. Наш народ заслуговує і потребує кращого життя, що у свою чергу потребує зміни такої влади і такої політики».

Хіба ж це не істина, підтверджена самим життям? У боротьбі за повноваження наші політики, як правлячі, так і опозиційні, не гребують нічим. І, що найгірше, (про це Володимир Литвин також постійно нагадує) ці чвари виносяться на загал не тільки в нашій країні, а в усьому світі. Скажіть, будь ласка, кому це в світі треба, що Президент в англійській газеті в усіх бідах (у нашій країні!) звинувачує прем’єр-міністра, а та в німецькій газеті скаржиться, що президент не дає їй працювати. І смішно, і страшно, і гидко!

Безумовно, змінити владу, що по вуха погрязла у чварах, корупції, зможе не та людина, яку вважають лідером на Сході, і не та, яку підтримують лише на Заході. Це може бути лише той політик, лідерство якого визнає вся Україна. У Володимира Литвина є всі якості для такого визнання. Це величезна ерудиція, завдяки якій він глибоко аналізує процеси в усіх сферах життя, і, що головне, точно прогнозує, як вони ітимуть далі, якщо при владі буде та чи інша політична сила. Треба прикладів? Один я вже навів: передбачення розвитку подій після президентських виборів 2004-2005 років. Другий приклад. Виступаючи при закритті роботи Верховної Ради четвертого скликання, Володимир Литвин сказав, що той шахрайський спосіб підрахунку голосів, який було задіяно при виборах Верховної Ради п’ятого скликання, буде постійно ставити під сумнів її легітимність, і термін її функціонування – не більше року. Литвин у цьому прогнозі помилився лише на один місяць.

А хіба не справдилося передбачення Володимира Литвина, що ця виборча кампанія буде найбруднішою з усіх, які були до неї? Що найбільш прикро, з відрами помий напохваті вишикувалися в черзі до грошових мішків деякі засоби масової інформації, окремі журналісти, які покликані бути об’єктивними, чітко дотримуватися принципу рівності сторін. А у них свій «принцип»: одержав чистоган – і ллється бруд на голову того опонента, на якого тицьнули пальцем замовники. На жаль, і  в нашій подільській пресі є такі меткі хлопці. Як ото колись у панів козачки були, прислужували їм – воду підносили, люльку набивали і запалювали. Пише один такий у шанованій обласній газеті про передвиборні програми кандидатів і прорікає:  «А хто в тих передвиборчих програмах на перший план ставить людину? Та ніхто!» А хто ж ви, пане журналісте, щоб виносити цей безапеляційний присуд? Може, знавець політології, вчений якщо не з європейським, то хоча б всеукраїнським ім’ям? Ні, він газетяр, що оцінює сам себе, вустами лідера комуністів Петра Симоненка, який давав інтерв’ю «… досвідченому журналісту, якого знаю багато років і ціную за активну журналістську позицію».

Що найцікавіше: цей журналіст (не знаю, заслужений чи не зовсім) перед тим як заявити своє: «Та ніхто!», у цій же газеті прагнув переконати читачів, що тільки ота, чи ота, чи он та сила, яка висунула свого кандидата, подбає про людей. Ось вам і «принцип»: хто сипнув грошенят – за того й прокукурікав. Отакої: «Ліві точно визначили методи усунення всіх наших болячок. Вони ідуть на вибори, щоб перемогти». І про соціальний блок програми Віктора Януковича написав захоплено у репортажі із з’їзду Партії регіонів.

А хто не платить: на того помиї. Обзиває, як тільки хоче, інших кандидатів. Серед них – і Литвин. А може, і за це платять – за обпльовування тих, кого бояться замовники, хто справді може перемогти?

Володимир Литвин – єдиний з усіх кандидатів, який не галасує, не красується на телеекранах, а в повсякденній роботі виявляє ті якості, які прагнуть приписати собі інші політики. Це мудрість і виваженість. Завдяки цим якостям, а також політичній волі спікера парламент виходив і виходить на рішення, які потрібні народові. Ця мудрість, зваженість – і в передвиборчій програмі кандидата в Президенти Литвина. Можна бути упевненим, що у нього вистачить і  сили волі, й духу, притаманним лідеру нації, щоб рішуче повернути кермо у бік забезпечення заможного і гідного життя мільйонів людей, а не купки тих, хто окопався на вершинах багатства і влади.

Віталій Шайнога,

м. Хмельницький