«Чим більше мені років, тим стаю більшим патріотом села. Бо виріс на землі, з дитинства плекав цю землю, тримаючи в руках вила, сапку чи копаницю. Пам’ятаю, як ми, дітлахи, чекали першого вересня, наче батька з паскою. Адже, лише сидячи на уроках, могли відпочити від тяжкої селянської праці. Тому мені болить, що сьогодні на своїй землі мої батьки, брати, сестри, усі працьовиті селяни лишаються наймитами...» — зізнається Володимир Михайлович.

БУВАЄ, як послухаєш певних наших політиків, вони вважають, що хліб росте прямо в супермаркеті одразу запакованим. Говорити з такими про селянські проблеми марно: що з них візьмеш? А от з Володимиром Литвином інакше – розуміє з півслова. Відчувається, що йому до снаги і кермо комбайна, і кермо держави.

«Землю і душу не продають!»

ЗЕМЛЯ – наше найцінніше багатство. Займаючи менше піввідсотка світового суходолу, Україна має тридцять відсотків світового чорнозему! Того самого чорнозему, який вважають еталонним, який цінується на вагу золота, якому заздрять.

Під час Другої світової війни гітлерівці вивозили з окупованих країн найцінніше: золото, дорогоцінне каміння, предмети мистецтва, а з України у Німеччину нескінченними вагонами везли землю, бо вона у нас — справді скарб. Але й у наші часи земельні загарбники, на жаль, не перевелися. Замість того, щоб охороняти та плекати землю, піклуватися про неї, одні ділки її розбазарюють, а інші — розкрадають. Нині по всій країні маємо картину суцільного ошуканства.

«Аби зберегти землю України, наші діди поливали її кров’ю, а тепер ми її втрачаємо без жодного пострілу. Куди не приїду, у будь-який регіон, у село, де і дороги немає, скрізь люди плачуть, криком кричать – землю у них крадуть, — з болем у серці говорить Володимир Литвин. – Люди скаржаться, як у них місцеві князьки свавільно забирають наділи. І це тоді, коли діє мораторій на продаж землі. Тобто — за законом продавати сільськогосподарські угіддя заборонено».

Та незважаючи на те, що продавати землі сільськогосподарського призначення у нас заборонено, з кожним роком це наше багатство тане. За роки незалежності Україна втратила вже понад 300 сіл та майже півмільйона гектарів землі.

«Землю і душу не продають! – впевнений політик. — Торгівля землею рівноцінна тому, щоб торгувати своїми батьками і пам’яттю. Цього ніколи не буде!»

Володимир Литвин запевняє: він не допустить, щоб земля стала предметом торгу. А щоб припинити нинішнє злодійство — пропонує провести інвентаризацію земель «по кожній сільській і селищній раді, по кожному населеному пункту, з’ясувати, кому, що, скільки і за якими рішеннями було передано й буде передаватися. Земля та інформація про неї мають стати надбанням людей», — переконаний Володимир Литвин.

На посаді Президента він ініціюватиме інвентаризацію земель, гарантуватиме, що паї будуть повернуті тим, хто завжди працював на землі і прагне обробляти її й надалі. Будуть ретельно оцінені всі документи щодо надання та відведення землі, надання дозволів на дов­гострокову оренду. Для людей, що споконвіку працювали на полі, земельні акти будуть оформлені безкоштовно. А незаконно захоплені угіддя повернуть народові.

«Земля повинна належати тим, хто на ній працює, — переконаний Литвин. — А ті, хто намагаються вкрасти найдорожче багатство у людей, будуть відповідати перед правосуддям. Усі незаконні оборудки із землею будуть скасовані. А всі злочинці — притягнуті до відповідальності. Я доб’юся того, щоб кожна людина знала, що на території, де вона проживає, коїться з землею».

Згадуючи винних у зловживаннях, Литвин зазначає: «Сільська рада має нині вплив на вирішення земельних питань тільки в межах населеного пункту. Все, що за околицями, перебуває у віданні однієї особи – керівника адміністрації. А голови місцевих державних адміністрацій призначаються за квотним партійним принципом і діють, виходячи з інтересів свого партійного керівництва».

Трудовий стаж за роботу у власному господарстві

ОКРІМ земельного свавілля, найгострішими проблемами на селі також стали бідність, відсутність мотивації до праці, трудова міграція, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи тощо. Рівень народжуваності сільського населення знизився, натомість значно підвищився рівень смертності, перевищивши аналогічний показник смертності міського населення в 1,4 разу.

Першопричина всіх сільських проблем – тотальне безробіття. З сіл до міст масово виїздять люди, особливо молодь. Багато жителів із сільських районів у пошуках кращої долі подаються на заробітки за кордон. За даними Держкомстату, зараз сільське населення України становить лише 14,6 млн. чоловік, у той час як міське – 31,2. Люди тікають з сіл. А ті, хто залишається, ніде правди діти, нерідко спиваються…

Селянам у селі не стало... роботи. А якщо вона і є, то платять за неї мало або ж взагалі нічого. Людям доводиться виживати за рахунок власних домогосподарств, які підтримуються щоденною копіткою працею: вирощують домашніх тварин, овочі, фрукти. Втім, така робота нині не зараховується до трудового стажу людини. І тяжко пропрацювавши все життя, селяни не можуть розраховувати на гідну пенсію.

У Володимира Литвина є цілісна програма розвитку сільської місцевості. Один із її напрямків – зарахування роботи у власному домогосподарстві до загального трудового стажу.

«Кожній працездатній людині треба запропонувати: якщо вона протягом року здає, наприклад, три тисячі літрів молока і 500 кг м’яса, то держава має, з одного боку — зараховувати таку тяжку працю до трудового стажу, а з іншого —забезпечити достойну ціну за екологічно чисту продукцію, — зазначає Володимир Литвин. – Одним пострілом вбиваються два зайці: селянин отримає заробіток та ще й матиме рік трудового стажу. Тоді кожна людина буде працювати, розуміючи, яку вигоду отримає і вона, і країна».

Політик переконаний: для підтримки вітчизняного виробництва необхідне пільгове оподаткування сільгоспвиробників та підвищення мита на закордонну продукцію.

«Влада наче навмисно робить усе, аби знецінити українську продукцію, знищити національне сільське господарство та виробництво продовольства», — зазначає він і розкриває абсурдність та штучність ситуації з продуктами харчування: «Не може у нас бути картоплі з Польщі або Нідерландів, бо тільки одна наша область може закрити проблему з картоплею для всієї України».

Нині приватний сектор дає країні 99 відсотків картоплі. Але при цьому люди, не маючи можливості продати свою продукцію через заготівельні мережі, згодовують її худобі.

Володимир Литвин упевнений: «нищення національного сільського господарства – це злочин проти здоров’я людей». Аби захистити людей від неякісної закордонної продукції, Блок Литвина вніс на розгляд парламенту проект закону щодо захисту національного виробника та домігся його прийняття.

Плюс газифікація

ФУНДАМЕНТОМ розвитку сільських територій, на думку В.Литвина, має стати захист не лише земель та вітчизняної сільськогосподарської продукції. Захисту передусім потребують люди. Держава має, нарешті, почати піклуватися про селянина та про його потреби. А для цього, перш за все, треба створити належні умови для нормальної життєдіяльності селян.

«Cьогодні навіть міста газифіковані на 80 відсотків, а села лише на 38, — наголошує Володимир Литвин. — Перша проблема, яку має вирішити влада після завершення всіх політичних кампаній, – забезпечення людей енергоносіями та завершення газифікації сільської місцевості. Тоді буде можливість говорити про те, щоб люди повертались у село з міст та навіть з інших країн».

Першочергово план Литвина з газифікації сіл передбачає добудову газогонів, які розпочали будувати, а потім покинули. Ще один важливий пункт цього плану – пільгові тарифи на газ та електроенергію для сільської місцевості «з урахуванням того, що саме там наймізерніші зар­плати і пенсії».

Торкаючись такого наболілого питання, як ціна на газ, Литвин наголошує: «Газову проблему треба вирішувати в системі всіх питань відносин з Росією. Якщо не буде системи дружніх відносин, то у нас газ завжди буде політичним товаром. Нинішня ціна, яка задекларована з української сторони як велика перемога, є абсолютно не підйомною для України».

На переконання Литвина, обл­енерго та облгази повинні бути у державній власності. Як і поклади українського газу. Тоді енергетичні та газові компанії не збагачуватимуть купку олігархів, а працюватимуть на людей.

«Олігархічні групи, які взяли під контроль національні свердловини та газорозподільчі мережі, не зацікавлені в газифікації сіл, бо це не принесе їм звичних надприбутків. Газ українського видобутку наші спритні ділки від влади передали у приватні руки й продають його за світовими цінами. Ціна на газ для комунальних потреб має бути значно зниженою, — підкреслює Литвин. – Стою на тому, що ці свердловини треба повернути у державну власність. І цей газ має йти винятково на внутрішнє споживання, особливо для сіл».

Школу та ФАП – кожному селу!

НЕ Є ВЖЕ СЕКРЕТОМ: якщо держава не змінить своє ставлення до сільської медицини – через п’ять років лікувати людей у селі буде нікому. Вже нині фельдшерсько-акушерські пункти та амбулаторії сімейної медицини не можуть ефективно працювати через брак кадрів. Їхати після інституту в село молоді фахівці не хочуть: зарплата мізерна, апаратури немає, житла немає, транспорту немає, у кращому випадку – велосипед. Проте є відповідальність за дільницю, де живуть дві-три тисячі людей. Лікар її несе протягом 24 годин 7 днів на тиждень. За таких умов працювати дуже важко.

Раніше ФАПи та амбулаторії фінансувала районна влада. Тепер – сільські ради. Та далеко не всі їхні голови розуміють ті завдання, які стоять перед медичними закладами, і на свій розсуд розподіляють кошти: хочуть — дають, хочуть — забирають. Буває, навіть на невідкладну допомогу коштів не виділяють взагалі.

Та на селі без медицини не можна. Володимир Литвин переконаний: якщо хочемо не тільки виживати, а й гідно жити, медицину треба підтримувати. Тому вкрай необхідно відновити і налагодити роботу ФАПів у кожному селі. Це, до речі, один із пунктів його передвиборної програми.

Ще одна кричуща проблема – закриття сільських шкіл. «Мене турбує проблема закриття шкіл в Україні, адже нині у країні 700 шкіл бездітні», — зазначає Литвин.

Загалом, закривати школу місцева влада не має права. Формально її просто «замикають» чи консервують, а дітей починають возити в сусіднє село з більшим і наповненішим навчальним закладом. І ще добре – якщо возять. Бо багатьом дітям доводиться пішки добиратися десяток кілометрів. Формально, закривати школу чи ні – вирішує громада. Та правда полягає в тому, що утримання навчальних закладів у селах віддали на відкуп місцевим органам самоврядування. Тобто хочеш не хочеш, а якщо грошей на утримання школи немає, попри всі протести громади, її таки закриють. До «кращих часів».

Володимир Литвин наголошує на необхідності оптимізації мережі сільських шкіл в Україні. «Я зроблю все, щоб в жодному селі не була закрита школа, — запевняє він. — Бо тільки школи немає – село вимирає. Треба, щоб село жило. Навіть якщо є декілька учнів, така школа має залишитися. Зруйнувати — розуму багато не треба. А от відродити буде практично неможливо».

Політик упевнений, що зарплата вчителів і медиків має забезпечувати державні перемоги в майбутньому. До речі, ще в 2008 році Блок Литвина у парламенті ініціював законопроект, що надає статус державних службовців медикам і освітянам.

«Стосовно статусу вчителів та інших категорій соціальних працівників у селах, то я виходив з того, що вони виконують важливу державну функцію, а тому мають бути відповідним чином оцінені», — пояснює Литвин суть такої ініціативи.

У розмові з нашим кореспондентом з’ясувалося, що немає такої селянської проблеми, яку б Володимир Литвин не вивчив досконало. Та найголовніше, він точно знає, за рахунок яких ресурсів і як наші спільні проблеми вирішувати.

Андрій Старун

Газета «Сільські вісті» № 149 (18435) від 25 грудня 2009 року

http://www.silskivisti.kiev.ua/18435/index.php?n=4123