Радянський Союз зламав собі шию, намагаючись "догнати і перегнати Америку". Українська влада, ризикуючи тим самим, галасує про "стратегічну мету – Євросоюз". Скептики наголошують, що тенденції розвитку суспільства і держави в Україні скоріше латиноамериканські, аніж європейські. Але реальність більш сувора. Наша країна, свідомо чи несвідомо обрала африканський шлях розвитку. І крокує ним так упевнено, що підштовхує до думки: скільки ще залишилося Україні для переходу на стандарти, за якими живе більшість населення Чорного Континенту?

 

 

Гадаєте, що африканський спосіб і стиль життя далекий від нас? Що ж дивіться…

За даними міжнародної організації Transparency International, яка оцінювала рівень корупції серед 180 країн світу, у 2008 році Україна з 134 місцем обігнала на один пункт Ліберією, але поступилася Мозамбіку, Еритреї та Ефіопії, опустившись, порівняно з 2006 роком, на 16 сходинок. Тоді ми були поруч із Беніном, Малаві і Малі. Щоправда, сьогодні ситуація у нас краща, ніж у корсарській республіці Сомалі (180 місце у рейтингу), Судані (173), на арешт президента якого Гаазький трибунал уже видав ордер, та Кенії (147), де нещодавно завершилася громадянська війна.

Дещо краще із свободою преси. Згідно із розрахунками "Репортерів без кордонів", у минулому році Україна посіла 87 місце, але й тут ми нижче Сенегалу (86), Центральноафриканської республіки (85), Замбії (74) та Буркіна-Фасо (63), не кажучи вже про Малі (31). Цікаві факти наводяться у фундаментальному дослідженні "сприятливі для бізнесу країни", проведеного фахівцями журналу "Forbes", які враховували не лише темпи росту ВВП, а й рівень інфляції та безробіття, ступінь економічної та особистої свободи, податкову систему та законодавство. Україна (75 місце) знову у тісному сусідстві з африканськими країнами – Єгиптом (76), Марокко (73) та Сенегалом (71). Як і у попередніх рейтингах обігнали Кенію (85), але пропустили вперед Ботсвану (62).

А ось за показниками американського дослідницького фонду Heritage Foundation спільно із The Wall Street Journal, які оцінювали рейтинг економічно вільних країн світу, наша держава зайняла 133 місце, лише трохи поступившись такому гіганту індустрії, як Лесото (132 місце, безробіття – 45%, захворювання на СНІД – 29%) та колишньому французькому колоніальному порту Джібуті (131).

Нарешті, у переліку конкурентоздатності ринків, представленому у звіті Всесвітнього економічного форуму, Україна показала найкращий результат, зайнявши 51 місце. Щоправда з 52 країн. І, щоправда, знов не змігши обігнати Нігерію (50). Пояснити такий відрив від конкурентів у попередніх рейтингах можна тим, що більшість африканських країн у цей перелік просто не були внесені. А дарма.

 

 

Цифри цифрами, але не зайвим буде замислитися – чому одна з країн-засновниць ООН уже давно розглядається у світі в когорті держав, які лише 40-50 років тому звільнилися від колоніальної залежності, а у 1980-90-х роках пережили низку кривавих громадянських конфліктів? Факторів, які впливають на це, декілька. Але поговоримо про головний – владу.

Сьогодні у світі майже не залишилося держав, які заперечували б переваги демократичного шляху. "Ісламську демократію" будує Іран, "суверенну демократію" – Росія, "соціалістичну демократію" – Куба. Але демократія – це не лише процедурна необхідність формування представницьких органів шляхом виборів, а й насичення системи організації, функціонування та оновлення влади певною політичною культурою. Класичною "африканською" ознакою демократії став т.зв. трайбалізм (англ. tribalism, від лат. tribus – плем’я). Сутність його у наступному. До влади будь-якого рівня приходить представник певного племені. За блискавично короткий час усі його підлеглі – представники інших племен змінюються на "своїх". І так усюди – від уряду до провінційних адміністрацій.

В Україні багато розмовляють про "клановість" влади. Але це помилково. "Клан" – є групою близьких родичів. У цій групі кожен відповідає за свою ділянку роботи, не маючи права на жодну дію без дозволу "хрещеного батька", а вже тим більше на порушення "закону сім’ї". "Плем’я" дозволяє "своїм" усе. Власних законів воно не має, а вождем є той, хто сильніший, хитріший та підступніший за інших. Єдина мета панування одного племені – давити представників інших племен та жити за їхній рахунок. Трайбалізм передбачає поділ усіх громадян за територіальною, національною, релігійною, зрештою, світоглядною ознаками, сприяння "своїм" та боротьбу із "чужими". Роз’єднання замість консолідації, сила замість права, страх замість свободи, – ось ознаки трайбалізму в Африці. І в Україні.

 

 

Така влада нічим, окрім всеохопної корупції відзначитися не здатна. Дозволимо собі розлогу цитату з книги Л. Гевелінга "Деструктивні форми організації влади", присвячену особливостям політики африканських країн: "... розквіт корупції призводить до зросту недовіри народу до цинічних та продажних лідерів, заклики яких все менше сприймаються масами, які демонструють скептицизм та (або) покірність... У суспільстві починає панувати "подвійна мораль", особливої сталості набуває стереотип тотальної корумпованості влади, широко практикується "торгівля законами"... У політичному вжитку починає домінувати гасло: "З’їси або з’їдять самого!", а питання: "Що краще для країни і народу?" підміняється питанням: "Що це дасть мені?" Не нагадує українські реалії?

Парадокс ситуації у тому, що відсталі в економічному розвитку країни (наприклад, держави Тропічної Африки) виробили такі витончені та складні в організаційному плані види корупції і тіньової господарської діяльності, що їх можна сміливо кваліфікувати як новий вид формування та реалізації владних відносин. Вид цей, називаючись "демократією", нічого спільного з нею не має і не може мати.

Така влада наживається на спекуляції зброєю, торгує природними ресурсами, привласнює кредити міжнародних фондів та допомогу благодійних організацій. Від такого життя тікають за кордон інтелектуали і вчені. Країни, виснажені пануванням подібної "еліти", не прогресують, а регресують, все частіше фігуруючи у новинах жахливими рецидивами Середньовіччя.

Чим ми гірші за Африку? Та нічим! Скільки гучних корупційних скандалів в Україні завершилися логічним, здавалося би, покаранням хабарників? Якою є статистика доведення до суду справ щодо посадових осіб рангом вищим, ніж працівник ДАЇ та сільський голова? Чому проблема тотальної корупції замовчується, ніби її не існує?

А тому що ми самі до цього звикли. Знайомства, гроші, родинні зв’язки, особиста відданість – ось що в Україні замінило і закон, і професійну етику, і елементарну політичну культуру. Чи є у нас шанс розірвати це замкнене коло? Є. Як є він у будь-якої, навіть найвідсталішої, країни. І знову ж, це залежить від нас самих.