Таким Володимир Литвин вважає Різдво

— Володимире Михайловичу, як відсвяткували Новий рік? Що для Вас означає це свято?

— Коли був маленьким, Новий рік був просто початком наступного року. Тому, скільки себе пам’ятаю в дитинстві, у нас не було такого, щоб чекали, коли куранти проб’ють 12 годин. Була просто святкова вечеря. Після неї, як правило, лягали спати. Шампанське, конфетті, бій годинника – все це з’явилося набагато пізніше, коли я переїхав до Києва. А от Різдво – завжди було справжнім святом.

Цей Новий рік я зустрів у селі Ємчиха Миронівського району Київської області — у тещі. Вона живе сама, тому ми вирішили так: Новий рік святкуємо з мамою дружини, а Різдво – з моїми батьками на Житомирщині. Звісно, хотілось би всім разом. І з моїми батьками, і з мамою дружини, але за станом здоров’я наших близьких так не вийшло.

— Ви народилися в сім’ї, де зберігають народні традиції. Згадаєте якісь новорічні або різдвяні обряди?

— Звичайно ж, це Святвечір. Мама готувала кутю, узвар, на столі обов’язково було дванадцять пісних страв. Цього дня ми намагалися нічого не їсти до того, як на небі з’явиться перша зірка. Увечері збиралися за великим сімейним столом і святкували. Завжди було відчуття таїнства, атмосфера святості. Нічого смачнішого, ніж страви, які готує мама на Святвечір, я ніколи не пробував.

Ніхто і подумати не міг, щоб Святвечір святкувати не у родинному колі. Адже за народним повір’ям, хто не буде з родиною, той цілий рік буде блукати світом у неспокої та самотності.

На Святвечір обов’язково згадували померлих, запрошували їх душі на вечерю. Для душ рідних залишали узвар на вікні, не прибирали їжу зі столу…

— А які гуляння та колядки тоді були?

— Запам’яталися ряджені, загальні веселощі під час свят. Діти намагалися вгадати, хто ж з односельців ховається під костюмами ряджених. І до сих пір я сумую за снігом, який бачив тоді. Як всі дерева в дитинстві здаються великими, так і снігу здавалося багато. Добре пам’ятаю замети, такі великі, що неможливо було вийти з хати. Ми грали у війну, рили лази, бліндажі…

Носили кутю хрещеним батькам. Це було обов’язково. Вони чекали на нас. Щоб у сільській хаті не заколядували – це навіть важко собі уявити.

— А самі ходили колядувати? Великий «врожай» вдавалося назбирати?

 — Про які гроші мова? Це зараз гроші дають. У моєму дитинстві в селі грошей у людей було дуже мало, скоріше — не було зовсім. Тому колядникам давали цукерки, солодощі. А якщо хто й давав гроші, то максимум копійок 10-15. По карбованцю іноді давали, але тільки «заїжджі», міські. Це тоді були колосальні гроші. Цілий статок (сміється).

— Колядки пам’ятаєте?

— Звичайно! Таку, мабуть, всі знають:

Коляд-коляд-колядниця!

Добра з медом паляниця.

А без меду не така,

Дайте, дядьку, п’ятака.

А ви, тітко, гроші,

Щоб були хороші.

— Нині її вже «доопрацювали» – просять не п’ятака, а гривню.

— Бачите, як народна традиція відображає девальвацію. Зараз за гривню можна купити стільки ж хліба, скільки у моєму дитинстві за п’ятак…

—А ще якісь колядки пам’ятаєте?

— Ось ця – наймелодійніша:

Добрий вечір Тобі, пане-господарю! Радуйся!

Ой, радуйся, Земле, син Божий народився!

Правда, у радянські часи останній рядок трохи переінакшили: «Ой, радуйся, Земле, рік новий народився!»

Загалом гарних колядок дуже багато, але мені дуже подобається така:

Маленький Ісусик не спить, не дрімає,

Своїми рученятами весь світ обіймає.

І вашу хатину, і вашу родину,

І всю Україну – Христос ся роджає!

— Славімо його! Що б Ви хотіли зробити в ці Різдвяні дні?

— Чим довше живу, тим більше ціную народні та сімейні традиції. Намагаюся дітям подарувати той досвід, який мені передали батьки. Тому ранком всією родиною підемо до церкви, а потім, як і всі православні, будемо святкувати.

— А колядувати?

— Колядувати не буду — люди не зрозуміють (сміється). А ось на ковзанку обов’язково сходжу!

Петро Мельник

Газета «Сільські вісті» № 2 (18439) від 6 січня 2010 року

http://www.silskivisti.kiev.ua/18439/index.php?n=4203