Ніжинський університет переконливо довів своїм двохсотлітнім прикладом хибність поділу університетів на «столичні» (або, як тепер модно говорити, «національні») і «провінційні». Для такого поділу немає жодних підстав. Провінційних університетів не буває, адже на цивілізаційній карті Університет – це дорога у Всесвіт, закони й таємниці буття якого завжди вабили розум.

А ключем для їх розгадування і в Ніжині, і в Києві, і в Петербурзі, і в Болоньї є особистість, огранена університетським каноном.

Дванадцять колон Ніжинського університету, як дванадцять апостолів, уже двісті років надійно тримають високі горизонти знань і духовності.

І Микола Гоголь, і Євген Гребінка, і Леонід Глібов, і тисячі інших вихованців за міцними університетськими стінами збудували цитадель духу, віри, мудрості. В цих стінах і сьогодні відчуваєш себе захищеним від буденної суєти, причетним до магічного дійства творення знань і пошуку відповідей на виклики історії.  

Університетські ідеали відкриті й вищі за ідеали суспільства. Вищі, але ніколи не виявляли свою зверхність. Університет не дає готових рецептів на догоду дня: тільки універсальні засади осягнення дійсності є виміром університетської освіти. Але знання універсальних законів на зламі історичних епох дає обраним до рук «Меч обоюдоострий» – освячену століттями силу знань і розуму – на оборону права жити власним розумом на власній землі.

Реалії сьогодення – це і невміле вправляння з мечем наших духовних батьків, і байдуже ставлення до своєї історії, до досвіду попередніх поколінь українських державників.

Відсутність чітких перспектив та орієнтирів суспільного поступу, зародковий рівень політичного структурування, загальна ерозія духовних смислів призвели до того, що нинішнє українське суспільство виявилося у цей непростий час розбалансованим, ідейно виснаженим і, що найстрашніше, залишилося без провідників високого національного рівня.

 Вектори «європейського», «російського», «євразійського» спрямування, асоціюючись у суспільній свідомості з їхніми міфічними принадами та фантастичними можливостями, девальвують до небезпечного рівня віру у власний творчий потенціал.

Українська історія подає немало свідчень, коли в часи найбільших випробувань відбувалося потужне явлення незборимої сутності народу, вивершення величі його духу, монолітності національного начала.

На превеликий жаль, сьогоднішній світ, і Україна зокрема, зазнають відчутного нівелювання й обниження рівня елітності еліти як визначальної суспільної складової, без якої побудувати правову державу, громадянське суспільство неможливо.

На перешкоді такій деградації завжди стояли заповідні території й унікальні носії справжньої духовності, уособлення цивілізаційної перспективи.

Це – університети, які в усі часи визначали стратегічні параметри цивілізаційного поступу, світоглядно консолідували суспільство.

Тільки озброєність духовними знаннями може відкрити правду, вказати істинні мету та смисл буття.

Університети в цьому завжди відзначалися непохитною послідовністю.

У сповідуванні цих чеснот вони вбачали і вбачають своє суспільне покликання, свою найвищу креативну місію.

Про успішність її виконання свідчить наша ж історія – українська державність, у лапідарному ментальному визначенні це не що інше, як власне загальна відданість національним традиціям та високим духовним пріоритетам.

Це те спільне, що об’єднувало, гуртувало, консолідувало український народ в усі часи.

Сьогодні її потенційна можливість, на жаль, невиправдано ігнорується, хоча якраз вона є тією силою, яка здатна перетворитися на єднальне осердя національної ідеї.

Ментальна трансформація особистості рано чи пізно має виявити себе або масштабною соціальною агресією, або всезагальною й повною соціальною апатією.

Для України сьогодні це реальний сценарій, оскільки доконаним фактом є різке падіння духовного потенціалу нації, пониження загального інтелектуального порогу, все виразнішими стають масові ознаки морального деградування.

Виплекані інтелігенцією на ниві духовного просвітництва плоди почасти залишаються незапитаними.

Більше того, «незапитаними» можна назвати місце і роль самої інтелігенції в суспільному житті України.

Нинішня громадянська спрямованість університетських центрів, оснащених вірою й правдою, неодмінно має позитивно позначитися на консолідації суспільства, єднанні нації – проблемі проблем сьогоднішньої України.

Водночас, на них лежить ще одна, не менш відповідальна, місія загального історичного просвітництва: не тільки в плані домагання правди про минуле, а значно ширшого.

Громадянська спрямованість бачиться як системний підхід до повсюдного дієвого утвердження громадянськості й українськості, вироблення нової філософії Української держави, держави, спрямованої у майбутнє, виявленої у своїх можливостях.

Університети як традиційні осередки історичної пам’яті, культури, духовності у такому благородному соціальному вирівнюванні відіграють вирішальну роль.

Духовність – опора нашої національної біографії і її найважливіший стратегічний ресурс – чекає від усіх нас свого нового нагального й повноцінного запиту у боротьбі за правоту загальносуспільної справи, за повноцінне утвердження України. 

Сьогоднішня урочиста подія – чудова нагода ще раз піднести цей заклик на загальнонаціональний рівень.

Університети з нових позицій мають осмислити високу історичну місію духовності, і передусім ролі української мови: задля реальної консолідації української політичної нації, єднання України.

Згадаймо: братські школи, колегії та університети під гаслом відстоювання права провадження богослужіння мовою вірян, а відтак їх права бути мовно самими собою, права на освіту, творення культури українською мовою від XVІ і до початку ХХІ століття спричинили постання суспільних рухів, внаслідок чого з новою силою виявлявся мовотворчий геній народу, народжувалися непроминальної цінності художні, публіцистичні твори, наукові трактати, зміцнювалося українське начало у свідомості кожного носія мови.

Осмислюючи мовну ситуацію в країні сьогодні, ми зобов’язані враховувати історичну обтяженість цих проблем, наявність як досвіду відстоювання української мови, так і напрацьованих і перевірених практикою моделей протидії такому мовному самоствердженню.

Сьогодні ситуація така, що прийняття вольових і швидких рішень може загнати мовну (як і конфесійну) проблему в глухий кут, що вимагатиме у майбутньому значно більших зусиль і тривалішого часу для її розв’язання.

У цій справі шкідливі як поспіх, так і лукавство, огорнене боротьбистською риторикою.

 Розв’язання цих питань – нелегка справа. Але університети, маючи століттями вироблені кодекси честі, усвідомлюючи свою високу відповідальність перед попередниками і наступниками, повинні дати правдиву й безпристрасну відповідь на них.

Окремо і ще раз варто наголосити, що винятково важлива роль належить їм у забезпеченні оптимального функціонування в суспільстві такого базового показника і ключового цивілізаційного виміру, як історична пам'ять.

Без історичної пам'яті, без її ретельного й неухильного культивування – як видно з нашої новітньої практики - не можна творити сучасну державу, суспільство мислячих і творчих індивідуумів.

Значення історичних знань, історичної пам'яті дуже добре усвідомлював знаменитий випускник Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька Микола Гоголь.

Хоча весь світ здебільшого знає його як геніального письменника він, одначе, все своє життя виявляв неабиякий інтерес до історії і написав немало історичних розвідок. Згадати хоча б назавжди втрачену двотомну «Историю Малороссии».

Зокрема, Гоголь писав: «До сих пор у нас еще не было полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа, действовавшего в продолжении почти четырех веков независимо от России. Я не называю историями многие компиляции (впрочем, полезные как материалы), составленные из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большую частию неполные и не указавшие доныне этому народу места в истории мира. ...Около пяти лет собирал я с большим старанием материалы, относящиеся к истории этого края». «Теперь я принялся за историю нашей единственной бедной Украйны. Ничто так не успокаивает, как история». «Я весь теперь погружен в Историю Малороссийскую и Всемирную... Малороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впрочем, и быть ей нельзя».

 Слова Гоголя про те, що «поэт может быть и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии, глазами всего народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется, будто это чувствуют и говорят они сами», — яскраво свідчить про його українську душу.

Нам належить ще написати повну історію українського народу. Підкреслюю: історію українського народу. І це також місія університетських вчених.

Україна не може і не повинна жити настроями безнадії і навіть катастрофізму.

Україна повинна мати майбутнє і передбачуване сьогодення.

Прогнозування майбутнього – завдання з багатьма невідомими, дуже схоже з ворожінням на кришталевій кулі.

Отже, перед нами – інше завдання: конструювання майбутнього за заданими параметрами. Воно під силу лише тим, хто має солідну наукову і політичну базу, вірить у майбутнє України і бачить це майбутнє.

Упевнений, що зараз в Україні складаються сприятливі умови для свідомого конструювання майбутньої моделі держави і суспільства не на тактичні коротко- і середньострокові терміни, які у нас вимірюються виборчими циклами, а на перспективу – 30-40 років. Україна втомилася жити минулим, вона тужиться здолати сьогодення. Україна буквально вагітнам майбутнім. Тому, як на мене, слід говорити про те, як ми можемо допомогти нашій державі в тому, щоб дати їй майбутнє і задати його рамкові параметри, накреслити крупний системний проект «Україна-2030».

Чому Саме «Україна-2030»?          

Ми повинні враховувати ту обставину, що неймовірно стискаються часові рамки історичного розвитку, пришвидшується історична хода. Як наслідок, кожна наступна історична доба стає втричі коротшою за попередню. Скажімо, якщо нова доба складала 300 років, то новітня – 100 років. Тобто за третину ХХI століття людство фактично проживе на новій якості попередній вік.

Належить поспішати творити українську державу. Усвідомлюючи водночас що остання світова фінансова криза вказує на необхідність вибудови нової економічної моделі. Комуністичний експеримент зазнав краху, ліберальна модель економічного розвитку довела свою нежиттєздатність.

Поряд з цим світ поставлений перед необхідністю вироблення нових правил людського співжиття, оскільки міжнародне право, на якому воно базувалося до цього, абсолютно зруйноване. Політики і держави зараз часто-густо апелюють до залишків міжнародного права, намагаючись подавати їх як ціле з позицій своїх інтересів.

А це вкрай важливо враховувати вже навіть з огляду на ту обставину (і тут інтелігенція, інтелектуали повинні творити свою позицію), що світ став багатополюсним. Добре це чи погано? З ідеологічних мотивів дехто плескав в долоні і говорив, якщо США втратили гегемонію, то це вже є великий плюс. Але ж треба розуміти, що поява багатьох глобальних гравців призведе до того, що вони будуть між собою домовлятися і нерідко домовлятися за рахунок третіх країн.

Нам аж ніяк не можна допустити того, щоб Україна стала розмінною монетою у великих геополітичних розкладах. Тим більше, що неминучою є подальша глобалізація економічних процесів, силова глобалізація світу загалом. Звідси – необхідність усвідомлення нових сучасних реалій суверенітету.

Сьогодні вже не можна підходити до суверенітету абсолютизовано, за зразками XIX-го – початку XX-го століття. А розуміти, що світ стає взаємозалежним, взаємопов’язаним. Подивіться на Європейський Союз. Багато проблем, які б могли в ньому виникати, пом’якшуються за рахунок вільного руху капіталу, товару, послуг і робочої сили. До речі, це дозволяє уникати тих конфліктів, які можливі на теренах пострадянського простору. Особливо з урахуванням того, що якщо раніше кордони визначали політики та військова можливість, то сьогодні усе відчутніше заявляють про себе родоплемінні, расові, історичні, етнічні та культурні зв’язки. І на цій основі, очевидно, поставатимуть нові проблеми.

Для того, щоб сконструювати краще майбутнє, чим нинішнє сьогодення, потрібно точно визначити, де ми знаходимося. Як політик і професійний історик, вимушений визнати, що власне наші люди і ті, хто виступають від їх імені, переважно не знають України. Ми заплуталися в її сучасності і намагаємося кожні п’ять років переробити під себе її багатостраждальне минуле.

Мені ж бачиться, що треба по-новому поглянути на відомий сарказм Джорджа Оруела над тоталітаризмом: «той, хто контролює минуле, контролює майбутнє». Нам слід було б об’єктивно просканувати і проконтролювати своє минуле хоч би для того, щоб позбавити майбутнє від помилок і трагедій минулого, уникнути безсистемного, хаотичного розвитку нації, особи і суспільства. Передумови для такого сценарію, на жаль, є. Слід чесно визнати, що ми успадкували від свого минулого більше негативного, чим позитивного. Ось деякі з цих негативів і одночасно загроз майбутньому:

- Мізерний досвід власної національної державності, вимірюваної десятиліттями, на тлі своєї тисячолітньої історії.

-   Інерція інституційної  і суспільної пам’яті тоталітаризму останніх 80 років до завоювання незалежності України. Відбулося те, що можна назвати виламуванням України з історичного процесу. ХХ століття багато в чому втрачене в цивілізаційному розвитку країни. Тож важливо не випасти із ХХI століття.

- Цивілізаційне відставання України від світового і європейського розвитку впродовж століть, і, як результат, запозичення політичних, суспільних, наукових, академічних, релігійних і культурних цінностей, їх механічне перенесення на український грунт.

- Політико-культурна клаптиковість України через її багатовіковий розділ між імперіями і потужними державами з різним ступенем розвитку і цивілізації.

- Несприятливі національні особливості, що кореняться в тисячолітній історії народу-ізгоя на власній землі, такі як: крайній індивідуалізм, соціальна апатія – свого роду чисте українське явище «моя хата скраю», стійка недовіра до властей, масовий правовий нігілізм і егоїстичне ставлення до закону, примітивна уява політикуму і суспільства про політичну культуру, приховане, але відчутне відчуття національної меншовартості, релігійна роз’єднаність населення.

Ці якори історії багато в чому і сьогодні гальмують рух України вперед. Її доля склалася б зовсім інакше, якби вона була островом. Але Україні не судилося бути островом, а довелося служити свого роду транзитною територією для полчищ, орд, армій і міграційних потоків багатьох народів, що котилися століттями зі сходу на захід і відкочувалися назад після поразок, скалічивши долі корінного населення і майбутньої нації. Саме цим багато в чому і пояснюється перерахований мною важкий історичний, політичний, демографічний і суспільно-громадський багаж, з яким ми будемо творити майбутнє.

Чи може Україна переламати інерцію цивілізаційного відставання і побудувати гідне майбутнє, не дивлячись на ці ризики і загрози розвитку держави? Мені подобається афоризм Оскара Уайльда: «У кожного святого є минуле, у кожного грішника є майбутнє». Вважатимемо себе святими грішниками з історією і майбутнім. Спробуємо визначити парадигми майбутнього України до 2030 року.

По-перше, системним скелетом держави і суспільства мають безумовно бути демократія, її базові принципи і цінності загальнолюдської цивілізації і християнства в їх майбутній проекції, поглибленій досконалішими інформаційними технологіями, і електронними державними інститутами, наприклад, електронний уряд і парламент.

По-друге, Україна приречена, і для цього є історичні підстави, стати реальною правовою державою, в якій верховенство права не лише декларується, але і реалізується. Судова влада повинна досягти рівносилля і рівноваги з двома іншими гілками влади, враховуючи практичне зміцнення принципу верховенства права.

Третім найважливішим інститутом майбутньої України повинно стати справжнє громадянське суспільство, тобто суспільство з розвиненими економічними, політичними, правовими і культурними стосунками між людьми, незалежне від держави, але що взаємодіє з нею. Коли постане відповідальний громадянин, влада втратить функції наглядача.

Четверте. Сильний парламентаризм і представницька демократія на місцевому рівні – це той обов’язковий ключовий елемент майбутньої української держави, до якого треба прагнути. Він може невпізнанно змінитися за своєю формою, враховуючи інформаційні і комп’ютерні технології майбутніх десятиліть. Проте, по суті, представницька влада, в моєму баченні, все більше асоціюватиметься як влада державна.

П’ятим наріжним каменем в майбутній конструкції української держави ХХI століття я б назвав природну атмосферу високої політичної і суспільної культури. Цей елемент державної конструкції важко піддається виміру, і ще важче формується, але без нього вся система може виявитися схильною до ризиків примусу, а не переконання.

В Уїнстона Черчилля є чудова фраза, яка потребує редагуванням часом: «Імперії майбутнього – це імперії розуму». Нам доведеться пробачити Черчиллю його імперіалізм і те, що цією фразою він визначив, як вестиметься наступна світова війна. Проте її можна сміливо адаптувати до мирного майбутнього людства. Мені імпонує така її редакція: «Держави майбутнього – це держави закону і розуму».

За моїм переконанням, прорив України в майбутнє можливий саме цими двома взаємопов’язаними шляхами.

По-перше, це вдосконалення всієї правової сфери від проектування законів, їх цивілізованого і професійного прийняття до практичної реалізації і жорсткого виконання, судової практика їх уживання. Без цілеспрямованої законотворчої роботи і контролю за виконанням закону Україна ніколи не переможе правовий нігілізм і егоїстичне ставлення до права, які у нас перетворилися на певний національний спорт. Без цього вона не зможе виростити покоління, що свідомо сприйматимуть закон, як Біблію суспільного життя.

Другий обов’язковий шлях в майбутнє лежить через освіченість, саме освіченість, а не просто освіту. Знання, глибока загальна освіта, безперервне вдосконалення вищої школи, традиція свободи думки повинні стати справжнім лейтмотивом для всього суспільства вже в сьогоднішній Україні. Державний бюджет на потреби освіченості і освіти повинен рішуче зростати з року в рік на протязі як мінімум 3-5 поколінь. Вступаючи в епоху інформаційного глобалізму, Україна вже не може дозволяти собі жити з тією системою освіти, через яку зламано стільки політичних списів. Її потрібно терміново і радикально революціонізувати.

Конструювати майбутнє України після 2030 року зможуть лише високоосвічені діти наших дітей. Ми не повинні позбавити їх цього права і розраховувати на те, що, повторюючи історію, ферменти майбутньої цивілізації будуть імплантовані Україні ззовні.

На закінчення наведу цікаву думку Альберта Ейнштейна, який багато зробив для майбутнього людства. Він якось сказав, що «найцікавіше в майбутньому, це те, що воно приходить день за днем». Нам вкрай важливо не проґавити майбутнє України вже сьогодні.

Відповідальність за це значною мірою лежить на інтелектуальній еліті, уособленням якої покликані бути університети. 

15 жовтня 2010 року 

Газета «Голос України» №200 (4950) від 26 жовтня 2010 року