Інтерв’ю Голови Верховної Ради України, Голови Народної Партії Володимира Литвина «Волинській газеті» 

 Із нагоди 5-річчя офіційної реєстрації «Волинської газети» Голова Верховної Ради України Володимир Литвин запросив головного редактора газети Володимира Данилюка до столиці, де 23 вересня у службовому кабінеті керівника парламенту відбулася цікава розмова політика та журналіста. І тут уже варто розкрити невеликий секрет. Спілкування було тривалим (понад 40 хв.). З поваги до представника мешканців Волинської області та засобів масової інформації нашого краю, Володимир Михайлович навіть залишив своє робоче місце в президії парламенту, тож сесійне засідання проводив перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк. 

– Дорогою до столиці я відвідав Хмельницький. І, знаєте, поділюся свіжими враженнями: у волинян, подолян і киян справді багато відмінностей! Причому, навіть не тому, що в кожній області є власна говірка. Просто у віддалених від центру районах життя зовсім не таке, яке спостерігається тут, у Києві, і особливо – на Печерських пагорбах. Народ хоча й цікавиться великою політикою, проте більше йому пече, наприклад, «картопляна тема»! Одні хочуть ту картоплю вигідніше продати, інші – за доступними цінами купити. З’являється величезна кількість спекулянтів! Не тільки тих, які перепродують вирощене чужими руками, а й тих, хто починає спекулювати навколо цін. Чому ж так у нас, українців, виходить: є врожай – біда, немає врожаю – ще більше лихо?!

– Як людина, котра не з чужих слів знає, що таке картопля (бо й поле орав, і садив, і збирав урожай), скажу дуже просто: завжди так було й буде, що одні хочуть купити дешевше, а інші – продати дорожче. Добре пам’ятаю часи, коли батьки повинні були здавати державі у добровільно-примусовому порядку не тільки овочі, вирощені біля хати, але навіть курячі яйця чи коров’ячий гній! За все платили буквально копійки… Тепер, коли говоримо про ситуацію на ринку продовольства, треба визнати: основна причина ажіотажних попитів чи обвалів цін – недопрацювання з боку держави. Особливо – на рівні місцевих органів влади, які повинні були б, враховуючи потреби кожного регіону і країни в цілому в тій же картоплі (раз про неї заговорили насамперед!), централізовано закупити надлишок цього продукту харчування і продати там, де він необхідний. Від цього, переконаний, виграли б усі: від місцевих бюджетів і виробників картоплі до її споживачів. А так… Усе традиційно віддали на відкуп стихії, яка винесла на поверхню спритників, котрі диктують людям свої умови, а самі часто-густо навіть лопати не тримали! От сьогодні, наприклад, багато спекулюють на темі вивезення з України зерна. Вважаю, що політика обмежень і заборон є абсолютно недалекоглядною. І тут також держава недопрацьовує. Бо багато людей (у тому числі мої батьки та односельчани) за паї отримують винагороду у вигляді зерна. Чимала кількість із них – пенсіонери, які вже не мають сили тримати багато худоби. От і лежить це зерно по засіках доти, доки через два роки, на підставі існуючих стандартів, збіжжя вже не може використовуватися для виробництва хліба. То, скажіть, чому воно повинне втрачати ціну? Якщо є відповідальна влада, в тому числі й на місцях, яка здатна реально визначити потребу внутрішнього ринку в зерні, то треба тоді звернутися до людей із пропозицією придбати збіжжя за реальною ціною, а не вкотре вигодовувати зернотрейдерів. А так: встановлюють квоти на експорт зерна. А де обмеження – там поживний ґрунт для корупції, з якою безуспішно борються всі влади і всі режими увесь час існування незалежної України. Відтак, влада повинна бути владою по суті, а не займатися політичними кампаніями чи виборами. Це – прерогатива виключно виборчих комісій різних рівнів. Влада повинна займатися аналізом ситуації, причому – по кожному селу, містечку, місту, району чи області держави.

Суть його проста: що є, що потрібно і як дати людям високооплачувану роботу. А в нас хочуть ділити лише те, що залишається з «барського плеча»… І натомість отримують закономірний результат: прірва між народом і владою невпинно збільшується. Бо наші вожді або безапеляційно заявляють, що жити стало несамовито краще (якщо при владі), або – що безнадійно погано (якщо в так званій опозиції). А реалії життя насправді зовсім інші. І тому я є прихильником саме об’єктивної оцінки ситуації та роботи. Без підміни заявами про нові курси чи якісь небачені реформи…

– Слово «реформа» вже набило оскомину…

– Бо за ним дуже часто – порожнеча. Ситуація взагалі цікава: люди справді хочуть перемін, проте будь-які розмови з уживанням слова «реформа» у них викликають відторгнення. Тому наголошую: владі та опозиції треба предметно зайнятися аналізом реального життя українців та України, а не підміняти все пустопорожніми балачками і голосними заявами. Та в людей це вже останні соки витягає!

– Вас чують?

– На превеликий жаль, відчуваю розуміння та сприйняття далеко не завжди. Бо багатьох людей вже привчили до видовищ. Їм прищеплено свідомість на рівні інстинктів. От і виходить: одні хочуть чути щедрі обіцянки, а другі не втомлюються їх роздавати.

– Вам не набридла роль миротворця?

– Я не граю ніяких ролей, у тому числі – миротворця!

– Тоді сформулюю питання інакше. Не знаю, як у вас, але у мене в дитинстві траплялися випадки, коли, намагаючись розборонити двох хлопців, ти в результаті стаєш ворогом для обох…

– Щось схоже я переживав не тільки в дитинстві, а й зараз. На очах в усієї України! Розумієте, оте радянське минуле – надзвичайно живуче. Класовий принцип «хто не з нами – той проти нас» не тільки нікуди не щез із вітчизняної політики, а став панівним. Я цього не сприймаю, тому й страждаю. Але буквально на кожному кроці й буквально кожну людину примушують визначатися за схемою «свій – чужий». У тому числі й зараз, уже після завершення президентських виборів. Лейтмотив усіх закликів дуже простий: «Ти за чинного Президента України чи – за Юлю?». Люди добрі! 1 листопада Віктор Федорович залишиться на посаді глави держави! А Юлія Володимирівна, наприклад, Луцьким міським головою не буде! То навіщо продовжувати розподіл і так уже вздовж та впоперек поділеної країни? Ви, до речі, дуже влучно підмітили, що кожен край України має відмінність від іншого, навіть сусіднього. Ті ж діалекти… Проте поєднання цих розбіжностей завжди в кінцевому підсумку дає прекрасний результат! Але – тільки поєднання, а не розмежування!

– Володимире Михайловичу, а хіба люди не розуміють, що ні депутатом сільради, ні міським головою на тій же ж Волині чи Хмельниччині ні Віктор Янукович, ні Володимир Литвин, ні Юлія Тимошенко не будуть?

– Це ж треба сказати і, наприклад, про Сергія Тігіпка, Арсенія Яценюка, інших політиків… Добре, що вперше в історії підписано президентський указ, яким обмежується використання для виборної агітації фото – зображення чинного Президента України. Це – цивілізований крок! Раз людина не бере безпосередньої участі у виборах як кандидат, то вона не повинна виступати в ролі тамади на чужому «весіллі». Бо в такий спосіб відбувається ошукування виборців, яких хочуть загнати в стійло персоніфікованого підходу. А чи не краще людям самим визначитися, кого їм обрати депутатом сільської ради, незважаючи на те, портрет якого лідера виглядає з-за спини претендента? А то так: коли та чи інша особа перебуває на хвилі популярності, то достатньо будь-кому з ним сфотографуватися – і цей знімок стає перепусткою у владу! А як популярність зникла, то ніхто вже не хоче. Мало того, навіть сімейні архіви перетрушують, щоб, бува, не залишилося «компромату»!..

– Висновок?

– Люди повинні обирати конкретного і реального лідера конкретної територіальної громади, а не портрет київського політика.

– Як фахівець, ви вірите в те, що виборчі комісії будуть безгрішними?

– Заздалегідь я не став би драматизувати ситуацію. Тим більше, що кожен член комісії чи її керівництво повинні усвідомлювати: рано чи пізно, але за беззаконня доведеться відповідати. І найголовніший суд – Божий! Я не закликаю усіх працівників комісій почати замолювати гріхи, яких, можливо, ще й немає, проте нагадую: немає нічого важливішого для людини, аніж честь і гідність. Узагалі, вважаю, нам не треба стільки часу приділяти темі виборів! Усі буквально зациклилися на цьому! А що таке вибори? Це – санітарний день для влади. І люди виступають у ролі фахівців, які або можуть когось відсторонити від влади, або залишити. В Україні ж чомусь як не вибори, так життя завмирає. Кругом закликають до чесного волевиявлення, але вважають, що чесними повинні бути всі, окрім тих, хто сам до цього й закликає… Ми із виборів якийсь фетиш зробили!

– Кого ви маєте на увазі?

– Та всі ми! В той чи інший спосіб! Один просто промовчить тоді, коли треба обізватися. Другий почне потурати. Третій – допомагати… І так від самісіньких низів до найвищих верхів. Ніби в Україні зараз немає нічого важливішого, аніж місцеві вибори та проект нової Конституції… Давайте подивимося наші телеканали чи газети, Інтернет-джерела! Там майже немає нічого про життя реальних людей, а існування держави подається через призму суцільного негативу. Хто кого вбив, обманув, зґвалтував, обікрав – це насамперед. А сюжет про життя селянина, який вирощує ту ж картоплю – в останню чергу або взагалі ніколи. І тому в читача, слухача та глядача накопичилася смертельна втома від негативу. Він уже не може сприймати навіть хороших новин, яких справді дуже мало. Тільки життя має інші виміри, аніж негатив чи сірість. Чому, скажіть, ЗМІ не розповідають про людей та цілі колективи, які успішно працюють і дають позитивні результати?

– Володимире Михайловичу, я подарував вам ювілейний випуск «Волинської газети», де цілих чотири сторінки про непогану роботу волинських лісівників!

– Я бачу, він у мене на столі. Саме тому й наголошую: говорю про явище, про тенденцію! А що пишете про хороших людей і про хороші результати їхньої праці, то це для інших стає стимулом хоча б задуматися: а ми чим гірші? Може, щось пора змінити? Бо коли людині щодня говорити, що вона свиня, то за якийсь час вона захрюкає. А коли їй казати, що вона розумна, вихована, працьовита, що вона заслуговує на більше – тоді людина стає окриленою. Тому переконаний: суспільне життя в Україні треба вибудовувати за стратегією позитиву, а не негативу. Бо в позитиві людина відчуває себе комфортно. Не випадково ж кажуть, що всі хвороби – від нервів…

– Деякі – не тільки від нервів…

– Так, деякі – від блуду. Проте на нервовому ґрунті українці хворіють найчастіше. І отримують найстрашніші діагнози. Коли ж суспільство нагадує натягнутий нерв, до якого краще не торкатися, аби не лопнув, то це – ключова проблема життя в Україні.

– А тут ще – масові дискусії щодо секонд-хенду! Одні політики кажуть, що старий одяг треба заборонити ввозити із Західної Європи, бо він – могильник вітчизняної текстильної промисловості. Інші так само запекло переконують, що без старих штанів ми всі голими задами світитимемо… Тональність цих розмов для мене підозріла, бо насправді ніхто тут не думає, як недорого вдягнути та взути людей, а про те, як недорого на недорогій темі заробити додаткові бали напередодні виборів! Я помиляюся?

– Повторюю: політика заборон – це шлях у нікуди. Не можна буде легально ввозити секонд-хенд, його доставлятимуть контрабандно. І бюджет узагалі нічого не отримає. Перш, ніж іти на телебачення і щось там заявляти про секонд-хенд, треба спочатку проаналізувати, чи спроможні наші люди купувати новий одяг, приміром, у столичних бутиках? Відповідь очевидна: уживаний одяг – це для дуже багатьох громадян України чи не єдина можливість не ходити напівголими! І раз це так, то ніхто не повинен вводити якихось обмежень у процес ввезення в нашу державу секонд-хенду!

– Важлива заява. Мабуть, ви згадали ті часи, коли не були академіком та Головою Верховної Ради України, а мали значно-значно менші доходи?

– Я й не соромлюся говорити про те, що в студентські часи часто відвідував комісійні магазини, де купував ті чи інші речі! Хіба я міг забирати від батьків-колгоспників останні гроші, тим більше, що їм треба було поставити на ноги молодших дітей?! І на хату стягуватися…

– І – на весілля усім дітям!

– Про весілля вже й не кажу! Ви ж знаєте, що в селі весілля треба справити так, щоб потім родина й сусіди очі не кололи! Тобто, три дні в нареченого, три дні – в нареченої. І щоб із кожної сторони було не менше 200 гостей! Тому, повертаючись до теми студентів, які користувалися послугами комісійних магазинів, скажу: таких людей, таких студентів було, мабуть, відсотків дев’яносто! – Повністю погоджуюся!

– Отже, нічого поганого в тому, що хтось купує речі, які були в ужитку, немає. І чим, врешті-решт, одяг із Європи гірший від їхніх потриманих іномарок? Це, щоправда, важко зрозуміти десятьом відсоткам мешканців нашої держави, які звикли купувати одяг далеко за межами України. А щодо вітчизняної легкої промисловості, то вона справді потребує підтримки з боку держави. Бо дійшло до того, що вже вишиванки китайського виробництва купуємо! Але розвивати легку промисловість треба не методами заборон та обмежень. Ця галузь, насамперед, повинна отримати чітку систему збуту продукції. А то я, наприклад, недавно був в Опішні, де збереглися унікальні народні промисли. Збереглися, проте не розвиваються. Причина? Немає збуту! Але хіба ж нам не потрібний екологічно чистий посуд? Чи треба в тій же Полтавській області, як мені розказували, кераміку «а-ля Опішня» продавати… китайського ґатунку?!

– Володимире Михайловичу, дещо інша тема: як вам вдається поєднувати роботу на посаді Голови Верховної Ради України з виконанням функцій керівника Народної Партії?

– Непросто. І – якщо бути відвертим – повинен визнати: партійними справами займаюся дуже мало, адже катастрофічно не вистачає часу. Розумію, що це погано. Тим більше, що парламент переживає черговий період безкомпромісного і важкого протистояння. Це – своєрідне продовження президентської кампанії. Тому постійно доводиться гасити дуже гострі конфлікти. Те, що бачать люди по телевізору, тільки вершина айсберга…

– А може, краще один раз не загасити? Нехай один раз, врешті-решт, сторони, які конфліктують, так з’ясують стосунки, що потім відучаться вирішувати проблеми з допомогою сили і шантажу?

– Ваше запитання мене переконує, що люди справді дуже негативно оцінюють Верховну Раду України. Відтак – цей негатив автоматично переходить на мене особисто… Але люди ж не знають, що в Голови Верховної Ради України дуже мало прав, зате – дуже багато обов’язків… Я народу багато чого не можу розповісти, бо вважаю, що йому все це знати просто не треба. Тому залишається аргументувати свою позицію всім українським політикам, а часто навіть просити їх не йти «стінка на стінку». А застосувати якісь санкції щодо депутата чи фракції, то це – поза межами моїх повноважень.

– І знову говорите про компроміси… Хіба не краще бути безкомпромісним?!

– Якщо спробувати обійтися без компромісів, то роботу парламенту буде повністю заблоковано. А цього допустити не можемо…

– Дякую за відвертість, успіхів!

– Бажаю добра усім волинянам! 

Володимир Данилюк, «Волинська газета»,

http://www.volga.lutsk.ua/?q=region&node=2900