Москва наступає. Росія Владіміра Путіна є найбільш дестабілізуючою – і відчайдушною – супердержавою на світовій арені. Після розвалу Радянського Союзу Росія могла стати стабільною демократією та жити в мирі з сусідами.

Замість того пан Путін зводить Велику Російську імперію. Він створив у країні брутальну поліцейську державу. Журналістів періодично вбивають. Критиків і дисидентів ув’язнюють. Свобода слова та опозиційні партії в облозі. У Кремлі заправляє бандитська верхівка, розкрадаючи рясні багатства країни.

Росія стала шахрайською державою-парією. Мета пана Путіна – зробити з Москви центр антиамериканської, антизахідної осі. Росія провела війну-геноцид у Чечні. Де-факто вона анексувала грузинські республіки Південну Осетію та Абхазію. Перетворила Білорусь на економічного васала. Погрожує балтійським державам. Москва обстоює сферу впливу в Центральній Азії та на Кавказі. Продає важливі ракетні й ядерні технології іранським муллам. У неї тісні зв’язки з Венесуелою Уґо Чавеса.

Але російський ведмідь простягає лапу до ще більшого трофея: України. Ця країна з населенням 46 мільйонів і завбільшки з Німеччину та Британію разом має надзвичайне геополітичне значення – як для Росії, так і для Заходу. Слово «Україна» означає прикордоння. Століттями ворожі сусіди – Росія, Польща, Литва – намагалися заволодіти її багатими ресурсами та родовищами. Через географічне розташування Україні судилося служити мостом між Азією та Європою; вона розкинулася на лінії цивілізаційного розламу, що відмежовує Захід і Схід. Це і прокляття України, і благословення.

Пан Путін розуміє, що його імперські амбіції реалізуються, лише якщо Україна буде підпорядкована. Росія разом з Україною нагадує Америку – велику континентальну супердержаву. Без неї Росія є більше Канадою: просторою країною переважно в снігах.

Крім того, демократична та процвітаюча Україна – це кинджал у саме серце путінського режиму. Вона показуватиме приклад своїм північним слов’янським кузинам: життєздатну, привабливу альтернативу до варварства пана Путіна. Тому за логікою Москви Україну має бути розчавлено; її експеримент незалежності – припинено.

Столиця України Київ є політичним полем бою, де проросійські сили протистоять прозахідним націоналістам. Президент Віктор Янукович намагається перекрутити годинник назад в еру перед Помаранчевою революцією. Тоді, у 2004-му він за підтримки Кремля спробував сфальсифікувати вибори, чим збурив вуличні протести, що кульмінували у Помаранчевій революції. На початку цього року він переміг на виборах – тепер уже чесно – з гаслами економічної модернізації та національного замирення.

Одначе пан Янукович знову довів старе прислів’я, що горбатого могила виправить. Він бандит-русофіл, який поступово кує авторитарну державу. Його адміністрація централізувала владу, анулювавши зміни до Конституції – без публічних дебатів чи там голосування – і це сильно ослабило парламент. Зростає цензура в ЗМІ. Загадково зникають журналісти, критичні до режиму. На недавніх місцевих виборах переслідувалися опозиційні партії. Шахрайства з бюлетенями та інші виборчі махінації були просто нестямними.

Базою пана Януковича є російськомовна частина України – радянізований промисловий схід. Його Партія регіонів хоче надати російській мові статус державної; вона вже відмовилася від української версії на своєму веб-сайті. Інтеграцію з НАТО і Європейським Союзом пан Янукович викреслив з пріоритетів – на догоду Москві. Поволі, але впевнено він відриває Київ від Заходу. Коротше, лакей пана Путіна.

У результаті Україна суверенна лише номінально. Москва фінансує Партію регіонів пана Януковича та численні українські мозкові центри та ЗМІ. У Криму Кремль роздав тисячі російських паспортів, створивши таким способом російських «громадян», яким у майбутньому може знадобитися «захист» від уявної загрози з Києва: ця схема вже була апробована в Грузії. Також термін оренди бази в Севастополі для російського Чорноморського флоту – що мав спливти у 2017 році – був подовжений до 2042-го. Україна перетворюється на протекторат Росії.

Пан Путін зі зневагою ставиться до української національної самосвідомості. На саміті НАТО в 2008 році російський владний лідер сказав тодішньому президентові Джорджу В. Бушу: «Україна – навіть несправжня країна». Пан Путін говорив про «подарунок» Москви, адже значна українська територія належала до царської Росії. Він публічно називає Україну «Малоросією». Його заяви не просто обурливі та нешанобливі; це відверта войовничість.

Вашингтонові негайно слід на це зважити. Спроби президента Обами натиснути на «кнопку перезавантаження» у відносинах із Кремлем провалилися, підбадьоривши фашистський режим пана Путіна. Падіння України до путінізму стало б трагедією історичних масштабів. Усупереч московській пропаганді, Україна не є регіональним аванпостом російської цивілізації; це радше орган європейського тіла – багатостраждальна нація з відмінною культурною ідентичністю, закоріненою в європейських цінностях, з окремою мовою та унікальною слов’янською спадщиною.

Україна є східним оплотом Заходу. Це стратегічний бастіон проти російського експансіонізму. Не «Малоросія», а самодостатня нація. Америка не може заплющити очі. Ми повинні дати ляпаса ведмедеві й ясно сказати панові Путіну, щоб тримав свої пожадливі лапи подалі від України.

Джеффрі Кунер є президентом Інституту Едмунда Берка. Недавно він виступив в Отаві на щорічній конференції Канадсько-української парламентської програми, що підтримує демократію та верховенство права в Україні.

Оригiнал матерiалу:
http://www.washingtontimes.com