Лідери країн на зразок України – це новочасні Тіто, які не можуть або не хочуть приєднатися чи до Європи, чи до Росії.

Важко знайти історії успіху у тому, що Європейський Союз називає «сусідством». Грузія, Україна і зовсім недавно Молдова – на всіх трьох ЄС покладав великі сподівання. Та в кожному окремому випадку ці сподівання не виправдалися. На превеликий жаль для ЄС, видається, що цьогорічний саміт із Україною (22 листопада) продемонструє цю невдачу.

Саміт відбувається у сприятливий час, коли ЄС переглядає власну європейську політику сусідства (розпочату 2004 року) та проект «Східне партнерство» (заснований 2009-го) напередодні другого великого саміту, який буде проведений наступного травня в Будапешті під час головування Угорщини у ЄС. Проте Франція не квапиться скасовувати візовий режим для українців, та й представники ЄС, що ведуть переговори, розчаровані цілковитим застоєм в угоді про поглиблену вільну торгівлю, у чому слушно звинувачують українських олігархів, які повернулися до влади, відколи Янукович став на пост президента в лютому.

Тривалий час проблема була в незначному ентузіазмі сторони ЄС щодо подальшого розширення у регіон. До того ж останнім часом ЄС зіткнувся з реальністю змагання із Росією у тому, що президент Дмітрій Медвєдєв називає «сферою привілейованих інтересів» Росії. Утім, більшою проблемою стають самі східноєвропейські країни.

По-перше, це молоді держави, на чий суверенітет часто важили з моменту їх народження у 1991 році і які залишаються слабкими. Їхня незалежність виникла в результаті розпаду СРСР, і, хоч деякі з них мали національні революції, у більшій частині радянські еліти та політична культура утримали свої позиції. Корупція – звичне явище; норма, коли державу захоплюють великі підприємці; ефективність інституцій та готовність до реформ низькі.

По-друге, вони мають слабкі економіки. За разючим винятком енергетично потужного Азербайджану, у цих країн мало природних ресурсів чи цінного виробництва, проте широкий аграрний сектор. Також вони більше залежать від економічної ренти та російських дериватів, ніж додають вартість самі: Україна заробляє на транзиті газу, Білорусь – на перегонці нафти.

Багато з них продають сировину чи базові продукти – наприклад, українську сталь, – де на експортну конкуренцію більше впливають світові ціни на сировину, аніж якість продукту. Дві економіки регіону, які видаються найуспішнішими, – Білорусь та Азербайджан – стоять якнайдалі від моделі ЄС. Їхній успіх зумовлений не внутрішньою політикою, а вуглеводнями у випадку Азербайджану і російськими субсидіями у випадку Білорусі.

Ефект наслідування, який стимулював реформи Центральної Європи у 1990-х, не працює далі на схід. На відміну від кандидатів на вступ у ЄС у дев’яностих роках, країни Східної Європи і Кавказу не мають достатньої мотивації чи можливості впровадити кодекс законів ЄС та запустити ланцюжок створення вартості.

По-третє, хоч вони, безперечно, гучно обурюватимуться проти такого твердження, але держави на зразок України слід вважати радше балансерами, ніж спільниками. Гра у балансування між Росією і Заходом дозволяє їхній еліті залишатися при владі й зберігати олігархічну економіку в інакше шкідливій рівновазі напівреформ.

Навіть більше, місцеві лідери – це новочасні Тіто, які не можуть або не хочуть приєднатися до Європи чи до Росії. І Росія, і Захід дуже зацікавлені у наданні достатніх ресурсів для гри в балансування, щоб дати змогу місцевим лідерам віднадити суперників та виправдати брак реформ.

Деякі з них – вимушені балансери. Чинний уряд Молдови, Альянс за європейську інтеграцію, міг би бути більш проєвропейським, якби не бачив, як Росія повелася з нібито прозахідними урядами Грузії та України. Інші бавляться у гру пристрасно – за іронією, президент Білорусі Аляксандр Лукашенка зненацька став із цього погляду регіональним взірцем.

Зростання ролі інших сил у регіоні – Ірану й Туреччини, а найбільше Китаю – дає місцевим лідерам іще ширший простір для маневрів, зокрема й тому що, як Лукашенка сказав у типово необачній манері під час візиту до Пекіна: «Китайські інвестиції не прив’язані до жодних політичних умов».

По-четверте, елементи «пекінського консенсусу» активно добуваються у регіон через чорний хід. У той час як Україна Януковича згортає демократичні реформи, міністр закордонних справ Костянтин Грищенко заявляє, що Україна повинна «використати все найкраще з досвіду Китаю», зокрема «здатність мислити й діяти стратегічно» – що, ясна річ, легше робити в державі, де уряд не має опозиції.

ЄС може продовжити провадити абияк політику «одного розміру для всіх» [One Size Fits All, відома пісня Френка Заппи. – Прим. перекл.] із полегшеним «розширенням» у регіоні. Або ж докладе більше зусиль, щоб перетворити балансерів у спільників.

Є реальні перспективи для зміни структури мотивацій у маленьких країнах, як-то у Молдові, особливо якщо ЄС посприяє у створенні довготермінових інституційних можливостей. Однак у решті регіону Союз повинен усвідомити реальність кожної окремої гри в балансування та працювати в межах можливого, щоб просувати свої інтереси.

Насамперед ЄС мусить працювати над «фінляндизацією» України, чия зовнішня політика, як у Тіто, наразі офіційно «позаблокова». Розширення НАТО не на часі. Янукович за короткий час накренився в російський бік, але дійшов до тієї межі, де він потребує інших сил для балансування з Росією. ЄС може прийняти обмеження зовнішньої політики України, але водночас йому слід спрямувати зусилля на трансформацію її економіки та соціальних структур і збереження її демократії.

Друга стратегія – повести Грузію за сценарієм Сербії. Як у випадку із Сербією та Косовом, Грузію слід спонукати до того, щоб вона якщо не забула про свої бунтівні провінції, то принаймні облишила політику «маніфестації долі», яка підпорядковує все поверненню священних земель, і мала можливість зосередитися на внутрішніх реформах.

І насамкінець, ЄС має поставити собі завдання втілити сценарій Франко в Білорусі. Як у Іспанії в останні роки диктатури, політичне відкриття малоймовірне. Проте білоруська економічна модель не зможе вижити, враховуючи прогноз, що цього року її зовнішньоторговельний дефіцит перевищить 7 млрд доларів (14% ВВП). Білорусі не вдасться позичити стільки, щоб покрити дефіцит. Як в Іспанії за Франко, білоруська економіка зміниться не чекаючи на Лукашенку й закладе ґрунт для стрімкого розвитку, коли він піде.

Оригiнал матерiалу:
http://www.guardian.co.uk