В Україні досі розкопують жертв радянського режиму. Новий керівник служби безпеки закриває архіви КДБ.

Юліан Куйбіда має власну думку про те, що називають взаєморозумінням між народами. «Хай з якої країни Ви походите, – каже літній пан, – ми мусили б відчувати пульс одне одного. Ми мусили б знати, що керує іншими. І ми всі хочемо, щоб це більше ніколи не повторилося, також для наших онуків». Куйбіда є інженером-будівельником. Восени 1989 року він захопився історією і більше від неї не відходить. Тоді, коли по всій Центральній та Східній Європі відбувалися заворушення, у тодішній Українській Радянській Республіці почали ставити заборонені запитання й копати у заборонених місцях. Тут теж, на території обласного центру Івано-Франківськ, де на сонячно-зеленому горбистому ландшафті постали нові будинки. І біля них, на одному з «полів смерті» України, закінчений у 2009-му пам’ятник Дем’янів Лаз з невеличкою церквою, ключ від якої Куйбіда зараз тримає в руках.

Він був присутній, коли на цьому ідилічному пейзажі шукали братські могили. Що тоді знайшлося, лежить тепер у виставковій залі церкви. Людські черепи, легко впізнавані дрібні зразки кісток. Брудні окуляри, зубна щітка, ґудзики. Кишеньковий годинник, якому бракує стрілки. Гребінець, на якому арештований видряпав своє ім’я і поруч: «Усі з Коломиї приречені на смерть. Хто це знайде, будь ласка, повідомте сім’ї, Коломия, вул. Матейка 10. 21.10.1939».

Рівно 50 років минуло, поки хтось знайшов гребінець і зміг повідомити одній із сімей. Тоді, 1939 року, згідно з пактом Гітлера й Сталіна радянські війська зайняли територію Західної України, і родини не мали права нічого дізнатися. Таємна поліція НКВС арештувала тисячі й депортувала сотні тисяч у Сибір – українців, поляків, євреїв, членів трьох найбільших національних груп Галичини, передусім її довоєнну еліту. Багато арештованих через «антирадянську діяльність», чим могло називатися все що завгодно, були приречені на найвищі тюремні покарання. Священик грецько-католицької церкви в регіоні повідомляв Папі Пію ХІІ у таємному листі: «Більшовицькі чиновники мають право вбивати без притягнення за це до відповідальності. Кількість арештів зростає день у день».

В одязі деяких загиблих знайшли записку, де повідомлялися тюремні покарання. Але ці вироки теж уже потім не мали значення. Тоді просто вбивали. Як правило, одним або двома пострілами в потилицю; прострілені дірки різко виділяються на білих черепних кістках. Для впевненості застосовували деколи удар багнетом в грудну клітку – чотиригранні дірки добре видно. Також розкрито жіночий череп, пробитий металевою палицею; поржавіла палиця так і залишилася висіти в черепі. «Жінки особливо мучилися, – бурмоче Куйбіда. – І чого?»

Радянська влада змінила місцевість до невпізнання

Ніхто не забутий, ніщо не забуте. Те, що зниклих у землі одного дня знайшли, має передісторію. Чи розповідає її пан Куйбіда, а чи молодий історик Ярослав Коречук, у ній постійно зринає одна радіопередача. Західні радіостанції посилали її в ефір у 1960 році. Йшлося про те, що в Дем’яновому Лазі (дослівно у Дем’яновому урочищі), тут на окраїні міста, захована братська могила. Радянська влада відреагувала швидко: повалила дерева, переорювала і переорювала місцевість, змінила ландшафт до невпізнання.

Та були деякі свідки, що почали говорити у 1989 році. Наприклад, літній Богдан Вінтоняк, чия хата стояла тоді на шляху до лісу: «Кожного дня вранці я бачив, як вузька дорога повністю була вимащена кров’ю». Сюди вночі з міста приїжджали вантажні машини зі свіжими трупами. Коли у все більшій кількості міст Радянського Союзу ставали відомими подібні випадки, правду вже не можна було приховати. Також останні міфи, які поширилися на багато місць, про те, що «німецько-фашистські окупанти» вбивали людей, зламалися. Навіть якщо деколи радянська влада й нацисти – з практичного боку, так би мовити – близько одні від одних закопували свої жертви, тіло на тілі. У Дем’яновому Лазі лише декілька сотень метрів розділяли різні могили.

«Отож у жовтні 1989 року ми стали копати, – розповідає Куйбіда, – байдуже що КДБ нам погрожував: коли тут не буде жодних трупів, ви будете звинувачені за дискредитацію радянської влади». Перші розкопки нічого не виявили. Лише з другої спроби піднявся запліснявілий запах із землі. Далі побачили одяг і кістки. «І тоді нам сказав член КДБ, який був там присутній: “Що ж, ви перемогли”».

Дем’янів Лаз – один з найвідоміших випадків цього типу в Західній Україні. Півмільйона людей, як повідомляють, прийшли у кінці жовтня 1989 року на урочисте поховання 532 жертв Дем’янового Лазу. Але це місце залишилося не єдиним. В одній тільки Івано-Франківській області, де сьогодні 1,4 мільйона жителів, копали відтоді у 115 місцях. Майже скрізь знайдено трупи, часто кілька десятків водночас.

Скоро копатимуть знову. «На території одного села за допомогою георадара ми встановили зміни в шарах землі й незвичні предмети, – розповідає Коречук. – І ми знаємо в області ще тридцять місць, де є вказівки на загиблих». Відкриття архівів КДБ в Україні в останні роки дало історикам можливість дізнатися імена багатьох жертв і також винуватців, членів таємної поліції. Деякі родини винуватців змушені були покинути місто в напрямку Росії після початку розкопок.

Але роботі з архівами тепер має настати край. Вже у березні, саме того дня, коли в Києві був сформований новий, дружній до Москви уряд, новий керівник служби безпеки Валерій Хорошковський сказав, що з архівів витекло достатньо правди: «Служба безпеки повинна передусім дбати, щоб захищати свої таємниці». Очевидно, що також жахливий спадок попередників, НКВС та КДБ.

Україна хоче шукати загиблих і далі

У вересні працівники СБУ обшукали одне з важливих пам’ятних місць, колишню в’язницю НКВС у Львові, керівника якої історика Романа Забілого затримали й годинами допитували. На запитання Welt Online речниця СБУ Марина Остапенко відповіла, що він володів архівними документами від 1940-х до 1970-х років, з яких не зняли гриф «таємно». Забілого на роботу у в’язницю формально взяла власне СБУ – просто тепер вона змінила курс.

Польська влада недавно повідомила Україні, що хоче навесні шукати біля Києва нові тіла жертв Катині. Близько 22 тисяч польських арештованих було вбито 1940 року руками радянської таємної поліції та поховано в різних місцях тогочасного Радянського Союзу. У 1989 році відкрили також братську могилу в Биківні, на околицях столиці України; до того часу влада постійно запевняла, що там поховано жертв нацизму. Знайдені у перших розкопках одяг та речі вже засвідчили, що там лежать українські, а також польські жертви комуністичного режиму. Пошук «полів смерті» триває.

Оригiнал матерiалу:
http://www.welt.de/