Сімдесят сім років тому на іншому кінці світу десятки тисяч людей щодня помирали від штучного голоду, який задумав і здійснив іноземний уряд у країні, славній своєю врожайністю. І читачі Winnipeg Free Press усе про це знали.

Земля ця була Україна. І Вінніпег, дім для великої спільноти українських емігрантів, став полем бою між людьми, які відчайдушно намагалися розказати світові, що Сталін робив із їхньою колишньою країною, і місцевими комуністами, котрі відкидали повідомлення про штучний голод як пропаганду.

Боротьба точилася на публічних зібраннях й у церковних приміщеннях і не пройшла непоміченою повз цю газету, яка 1933 року опублікувала принаймні чотири повідомлення про те, що зараз називають Голодомором і геноцидом 1932–33 років.

Сталінська кампанія примусової колективізації розпочалася на п’ять років раніше, і 1932-33-й забив останній цвях у труну, увінчавши більш ніж десять років більшовицької політики геноциду проти українців.

Рафаель Лемкін, батько конвенції ООН з геноциду, згодом описав радянський геноцид українців, який тривав понад десятиріччя. Спочатку вони вбили «національний інтелект» – інтелігенцію. Потім вони взялися за «душу», знищуючи церкви й убиваючи священиків. І тільки тоді перейшли до тіла – «великої маси незалежних селян», застосувавши штучний голод.

Отже, до 1933 року українці у Вінніпезі знали, що діється на землі, яку вони покинули, і не мали жодних ілюзій щодо Сталіна. Вони знали правду з листів, розповідей із першоджерел від людей, які їздили в Україну, і з канадських газет, як-то The Globe у Торонто і Winnipeg Free Press.

8 травня 1933 року читачі газети Winnipeg Free Press прочитали про «Голод в Україні» – заголовок дипломатичної пошти, передрукованої з Manchester Guardian Weekly. Репортер тієї газети Малколм Маґґерідж без офіційного дозволу перетнув Україну і Північний Кавказ, територію, заселену українцями, щоб пересвідчитися, чи правдиві чутки про голод.

«Запаси зерна вивозяться так ретельно й жорстоко, що селяни залишилися майже без хліба. Вигнані тисячі людей; у деяких випадках цілі села вислали на північ на примусові роботи; навіть зараз можна побачити партії нещасних чоловіків і жінок, названих куркулями, які йдуть геть під конвоєм. Поля занедбані й заросли бур’янами; ніде немає худоби, мало коней; тільки військові та ДПУ (таємна поліція) вгодовані, решта населення явно голодує, явно залякана», – дізналися читачі Winnipeg Free Press 77 років тому.

У вересні 1933-го українці у Вінніпезі відправили поминальні служби за жертвами, як вони сказали, «визначеного, спланованого знищення українських селян».

Показуючи обидві сторони історії, газета Winnipeg Free Press процитувала місцевих комуністів: «Тільки ледачі й багаті голодують у Росії», ті, хто стверджує, що «в Україні голод», «брешуть».

У наступних повідомленнях Winnipeg Free Press уже не цитувала комуністів. Інформувати читачів продовжували статті під назвами «Жахливі умови в Україні непокоять» (27 вер. 1933) і «Радянські методи засуджує український представник: проф. В. П. Тимошенко каже, що селяни потерпають від рабства ще більше, ніж за царату» (25 груд. 1933).

Проте «інформаційну війну» виграли комуністи та їхні послідовники, зокрема лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті, який заперечив голод, коли був головним спецкором The New York Times у Москві. Маґґерідж назвав Дюранті брехуном.

Незважаючи на зусилля громади, правда була похована й затиснута на десятки років, аж доки розпався Радянський Союз. Та коли правда виявилася, заперечувати геноцид стало неможливо. Перший президент України Леонід Кравчук першим офіційно назвав Голодомор геноцидом на початку 1990-х. Ще за десять років до того він як головний ідеолог комуністичної партії це спростовував.

Українські церковні ієрархи усіх деномінацій, серед них і митрополит Володимир із так званої Православної церкви Московського Патріархату, чиї родичі загинули під час Голодомору, дають чітку оцінку: це був геноцид. Усі українські колишні парламентарі та президенти погодилися й провадили політику за міжнародне визнання геноциду.

Але не так із чинним президентом Віктором Януковичем. Здобувши президентське крісло на початку цього року, він демонстративно зламав закон своєї країни і публічно заперечив, що Голодомор був геноцидом українського народу. Він звільнив працівників державних архівів, які розсекречували радянські архіви таємних служб. Призначив міністром освіти людину, яка відродила першість радянського історичного наративу у підручниках. І, можливо, найбільш цинічним учинком президента було призначення комуніста на посаду голови Інституту національної пам’яті, урядового органу, якому було доручено допомагати травмованим людям досліджувати 90 років комуністичних злочинів.

Під час виборчої кампанії Янукович нічого такого не обіцяв. І все ж ці заходи стали для нього пріоритетними. Мабуть, він хотів зробити приємне російським очільникам, сильно наляканим розвитком національної ідентичності України. Можливо, він ужив цих заходів, щоб подякувати комуністам за їхню підтримку на виборах. А може, тому що походить із тієї частини країни, де люблять Сталіна. Відколи Янукович став президентом, Сталіну спорудили пам’ятник, також повідомляють про плани на нові.

Замість того, щоб розбудовувати вже зроблене з цього питання в Україні і спонукати Росію домовитися про геноцид, який тут відбувся, він розмиває спогади мільйонів своїх співвітчизників.

Янукович або цинічний і цілеспрямований зрадник, або чийсь «вигідний дурник», коли йдеться про трагічну історію української історії.

Як і з вінніпезькими комуністами, котрі заперечували Голодомор у 1933 році, тільки час зможе розсудити.

Степан Бандера – позаштатний журналіст, який повернувся до Вінніпега, проживши 12 років в Україні, де найбільше публікувався у Kyiv Post.

Оригiнал матерiалу:
http://www.winnipegfreepress.com