Розквіт України завжди вгасав, коли відновлювалася незалежність. Хто так каже? Російський націоналіст? Ворог Києва? Ні, український міністр освіти.

У прихильників Помаранчевої революції він викликає бурхливі емоції. І заслужено – ніколи не шкодував для них кривдного слова, також казав речі, від яких волосся на голові дибки ставало.

«Жодного українського письменника навіть порівняти неможливо з Толстим і Достоєвським», – крикнув у відповідь на запитання, чи слід запровадити книжки сучасних українських авторів до програми шкільної літератури.

У березні цього року, після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, Дмитро Табачник став міністром освіти.

«Цинічний, безпринципний, жадібний, самовпевнений. Органічно поєднує в собі раболіпство й зарозумілість. Обдарований публіцист і комбінатор, який не знає спочинку. Шаблонний взірець українофобії», – писав про нього авторитетний київський тижневик «Дзеркало тижня».

Прийшовши на посаду, Табачник усунув ректорів кількох вищих навчальних закладів, які не погоджувалися з його концепціями. Підпорядкував собі Києво-Могилянську академію, чиї викладачі та студенти брали участь у протестах 2004 року, а тепер спротивилися його призначенню.

Людина заможна, бізнесмен, колекціонер. Але справжні його пристрасті – публіцистика та політика. Доктор гуманітарних наук, автор кількох десятків книжок. Однак Академія наук України не прийняла його. Здобув тільки членство Академії правових наук.

Хами, бидло

У 1994-му тоді 30-річний Табачник очолив президентську кампанію Леоніда Кучми й придумав стратегію, стержнем якої була обіцянка надати російській мові статус другої державної мови й «відновити зв’язки з братньою Росією». Після перемоги був главою президентської адміністрації, хоча через два роки йому довелося одійти. Розчарував Кучму істеричним характером і безперестанними інтригами.

Табачник повернув собі прихильність, коли наростав конфлікт між Кучмою та опозицією, яка сформувалася довкола Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. У першому уряді Януковича (2002–2005) був віце-прем’єром, відповідав за культуру, освіту та науку; те саме робив у другому (2006–2007).

Під час Помаранчевої революції закликав застосувати силу проти демонстрантів на Майдані Незалежності. Якщо ворожа армія, писав згодом, перетнула кордон, слід боротися.

Протести 2004 року для Табачника були другим більшовицьким переворотом. На його думку, у їх суті лежало «бажання закомплексованого бидла поквитатися з колишніми господарями» і психологія «хама, який став паном», ненависть до всього, що недосяжне для його розуму. Особливо до моральних засад, «які відрізняються від інстинкту жування й загрібання під себе».

Табачник став міністром освіти, незважаючи на опір у переможному біло-блакитному таборі. Два роки тому набув розголосу його конфлікт із Борисом Колесніковим, найближчим соратником Ріната Ахметова (найбагатшого українця й особи, дуже близької до глави країни), нині віце-прем’єром. Колесніков публічно звинуватив Табачника у крадіжці творів мистецтва з музею.

Призначення Табачника суперечило логіці поведінки переможного табору Януковича, який у другому турі виборів здобув незначну перевагу голосів над Тимошенко: з’єднати розділену країну, а не ділити її ще дужче. Переважив, напевно, голос прем’єра Миколи Азарова, який донедавна демонстративно вживав суто російську мову, а також пропозиції «впливових приятелів із Москви».

Люди Януковича жадали реваншу за «вкрадену» у 2004 році перемогу. Вони збагнули, що після відхилення, силами попередників, маятника вбік апофеозу української незалежної традиції (аж до надання звання Героя України Романові Шухевичу, командирові Української повстанської армії, та Степанові Бандері, провідникові Організації українських націоналістів) прийшов час утвердження радянської традиції.

На роль протагоніста цієї зміни Табачник пасував як ніхто. Свою найновішу книжку він назвав «Світ без України». Це прогноз чи побажання? – багато хто питав. Він наче божий бич на країну, яка постала після Помаранчевої революції, – «Україну українську».

Ідіть до своєї Європи

Потрібно захищати правду, написав Табачник, про героїв українсько-російської єдності: Петра І, на чийому боці боролися проти загарбників козаки гетьмана Івана Скоропадського; Катерину ІІ, яка приєднала Новоросію (нині Південну Україну) та Крим; органи безпеки, які побороли терористів з ОУН–УПА. Треба «захищати Російську імперію та СРСР – найбільші спільні досягнення російського й українського народів».

До пантеону додав також Хрущова, Брежнєва й Володимира Щербицького – секретаря Комуністичної партії в Україні у 1972–1989 роках, який завзято русифікував країну. І Паскевича, який придушив Польське повстання 1830–1831 років.

У царській імперії – переконував Табачник – росіян, українців і білорусів слушно вважали єдиним православним народом, оскільки етнографічні відмінності між Мінськом, Полтавою та Москвою були незначними. Обмеження, які накладалися на «інородців», мали характер преференції. Імперія підкреслювала, що її цікавлять не релігійні переконання підданих, а тільки «вірна служба спільній Росії».

Стає дивно, звідки тоді виникали польські народні бунти чи незліченні кавказькі повстання.

Найгіршими, переконує міністр, були українські націоналісти: починаючи з XVII століття вони підривають єдність Росії, співпрацюють з окупантами й замінюють правдиву історію України, сповнену блискучих перемог і видатних досягнень, на «понуре галицько-оунівське краєзнавство, у суті якого лежить сама лиш ненависть до Росії, Великої України та православ’я».

Галичина для Табачника – не український П’ємонт, в якому на межі ХІХ–ХХ століть розвивався народний рух, коли в російській Україні не дозволялося друкувати українською навіть молитовників, а лишень результат «багатовікового експерименту збудження ненависті до людини», який провели Польща, Австро-Угорщина і Третій Рейх.

Галичани, додає, завжди були найманцями. «Замість міністрів і фельдмаршалів вони постачали конюхів у двір російського царя і покоївок офіцерам із гарнізонів австрійського кайзера». Справжній український народ із Галичини винищили: під час Першої світової війни австрійці, заславши у табір русинів, котрі вважали себе частиною російського народу, а під час Другої світової воїни УПА – їх жертвою падав кожен, хто «не відчував ненависті до українсько-російської єдності».

Приєднання у вересні 1939 року до СРСР Східної Польщі, пише Табачник, «було продиктоване військовими й геополітичними цілями, а не бажанням з’єднати два різні народи». Коли письменник Юрій Андрухович запропонував навпаки, щоб Донбас і Крим відділилися від України, Табачник відрубав: «Відділятися можете ви, мешканці убогого краю. Половина з вас працює на заробітках у вашій омріяній Європі, в якій ніхто вас не чекає».

Захід, тобто пекло

Лихі не тільки галичани. Гетьман Іван Мазепа на початку XVIII століття боровся не за свободу тогочасної України, а заради власної вигоди. Для шведів і поляків він зрадив Петра І та власний народ.

За Табачником, «політика народної зради» була сутністю існування Української Народної Республіки (1917–1921). Героєм того часу народний рух обрав Симона Петлюру – провідника «напівбандитської вольниці», який продавав Україну французам і англійцям, а також вбивав євреїв. Добре, переконує міністр, що у 1920-му не вдався союз Петлюри з Пілсудським, бо маріонеткова Україна грала б у Європі 20-х чи 30-х років ту саму роль, що і її польська протекторка – тренувального майданчика для планованого нападу на СРСР. Адже територіальні поступки УНР не обмежилися б західним кордоном (Петлюра зрікся прав на Галичину), а зайняли б узбережжя Чорного моря. Тож-бо «Польща від моря до моря» – це гасло польського експансіонізму.

Не атеїстичний СРСР, гне своє Табачник, а католицька Польща першою розпочала переслідувати православ’я: «належні до “вільного світу” поляки першими підривали святині». Табачник б’є наосліп, бо релігійну політику Другої Речі Посполитої не можна порівнювати з викоріненням релігії Леніна й Сталіна.

Намагання викликати відразу до передвоєнної Польщі й польсько-українського союзу має актуальну політичну мету – демонстрацію того, що із Заходу в Україну й Росію сунуть самі біди. Не лише тому, що Польща мріяла про доступ до Чорного моря; Гітлер теж намагався захопити цей регіон. Його слідами пішов Джордж В. Буш – хрестоносець і гідний наступник фюрера. Заяви канцелярії Рейху, пише Табачник, стали «зразком для прес-повідомлень НАТО про бомбардування югославських міст». «Коричневий інтернаціонал» – як потім НАТО – оточив СРСР кільцем сателітів.

Більшість лідерів нацистських країн-сателітів були прислужниками Гітлера, так як прислужниками НАТО є «атлантичні маріонетки з Майдану». «Євроатлантисти» напхали Україну густою сіткою неурядових організацій, змодельованих на закордонних структурах NSDAP [Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини], які за Третього Рейху співпрацювали з локальними п’ятими колонами.

Бачимо, до якої прірви – застерігає Табачник – прямує Європа, що під натиском заокеанських «надлюдей» втратила християнське коріння власної цивілізації: «Евтаназія, педофілія, легалізація наркотиків і одностатевих шлюбів, всеосяжний культ споживання зрівнює її з духовно занепалим Римом, який не зміг опиратися варварам».

Ось до якої пекельної прірви пхає зграя натовських колабораціоністів українсько-російський православний люд.

Злочинці, чекісти

Для Табачника рішення колишньої влади не подовжувати українсько-російську угоду про базування російського Чорноморського флоту в Севастополі зрівнялося з «натовським аншлюсом». Бо Севастополь – це «перша лінія оборони від НАТО» і ключ до контролю над чорноморським регіоном і Кавказом – «найзручніше місце для удару й розпочинання ланцюгової реакції розпаду Росії». Тому подовження перебування флоту до 2042 року після приходу Янукович до влади було не торговельною оборудкою (нижча ціна на газ навзамін за право перебування), а ідеологічним і політичним рішенням.

Історична політика Ющенка спиралася на два стовпи. Першим стало повернення пам’яті про Голодомор 1932–1933 років як про сталінський геноцид. Другим – прагнення до українсько-українського примирення: ветеранів Червоної армії та УПА, а також надання членам УПА статусу ветеранів Другої світової війни.

Для Табачника велике відзначення 75-тої річниці Голодомору було «блюзнірським фарсом» і злочинним поділом його жертв за етнічною ознакою. На думку Табачника, Ющенко, героїзуючи УПА, хотів збудити в українцях ненависть до внутрішніх і зовнішніх ворогів, натомість не переймався бандерівським геноцидом поляків на Волині й Галичині, «обіймався з його винуватцями».

У Польщі ми повинні пам’ятати, що нова влада у Києві згадує злочини УПА проти поляків для того, щоб атакувати «Україну українську», коли та намагається дерадянізувати національну пам’ять.

Кілька місяців тому Янукович заявив у Раді Європи, що Голодомор не був злочином проти українського народу, а тільки «спільною трагедією народів СРСР». Услід за ним, за наказом Табачника, були внесені зміни до підручників з історії. У Москві міністр домовився про написання спільної історії Росії та України для вчителів, аби виключити її «ворожу інтерпретацію».

Виступ проти спадкоємців ОУН–УПА, кричав Табачник, це захисна дія, щоб Україна не скотилася в «націоналістичну трясовину, що неминуче закінчиться концтаборами, етнічними чистками і пануванням атмосфери тотального страху».

Злочинною для Табачника є також традиція народного комунізму 20-х років. Її символи – Микола Скрипник, Микола Хвильовий та Олександр Шумський. Перший, перед тим, як стати комісаром освіти, був чекістом, чий «садизм викликав шок в очах поплічників Дзержинського». Не інакше мав чинити Хвильовий – також чекіст, письменник.

Шумський, дізнаємося, був довголітнім в’язнем ГУЛАГу, загинув за наказом Сталіна. Скрипник і Хвильовий скоїли самовбивство у 1933 році, коли одночасно з розправою над селянством Кремль знищував комуністичні кадри, творчу еліту і провадив тотальну русифікацію. Той час, названий «розстріляним відродженням», став згодом вихідним пунктом для дисидентського руху.

Вирощену на «чекістських» практиках 20-х років українізацію нібито вели помаранчеві. Запровадили обов’язкові вступні іспити з української мови до університетів, український дубляж фільмів і поставили вимогу щодо визначеної частки ефіру державною мовою. Зараз влада скасувала ці зміни, пояснивши, що українська мова «має занадто слабко розвинену лексику» (слова одного з віце-прем’єрів).

Українсько-російська культура, підсумовує Табачник, вкрай небезпечна для «націонал-маргіналів», оскільки «показує їхній жалюгідний рівень порівняно зі справжніми досягненнями людського духу». А це досягається винятково з «білокам‘яної Москви».

Розквіт нашої країни, переконує Табачник, вгасав завжди, коли Україна відновлювала незалежність. Так було у XVII столітті, так само у 1918–1920 роках. І після 1991-го, надто коли дійшло до «путчу» восени 2004-го. Політика Ющенка й Тимошенко, стверджує він, це будування України без України. Народу з викорчуваною історичною пам’яттю, позбавленого традиції. Для такої України нині немає місця – вона мусить або поділитися, або повернутися на дорогу підлеглості українсько-російської єдності. Отакий Табачник.

З власної волі, на жаль

Лідери Помаранчевої революції самі винні. Замість того, щоб після перемоги змінити країну, вони чубилися до нестями. Не запровадили реформ і не обмежили корупції. Втратили шанс на членство в НАТО й не наблизилися до Євросоюзу. Відкрили перед біло-блакитними автостраду повернення до влади.

Звісно, Ющенко мав дуже сильну опозицію, яка не приймала нічого з української політичної традиції та служила інтересам сусідньої країни. Цьому сприяла Росія, яка вела бурхливу антиукраїнську кампанію. Однак на поливання брудом української народної традиції Ющенко відповідав нерозумним прославленням – саме тих її елементів, які боронити не варто, символом чого стало надання звання Героя України Бандері.

Історія і сьогодення України, розказана словами Табачника, є минулим і нинішнім днем колонізованого народу, якому колонізатор каже прямо, що він не здатен ні на що більше, як вірно служити метрополії. Повинен вслухатися в її інтереси й кидатися на чужого. У метрополії можуть перемінитися вітри, давні вороги стають менш ворожими – як НАТО в устах президента Медвєдєва. Зміни не торкаються провінції, бо головне завдання її керівників – стерегти автохтонів, аби ті не подумали, що можуть самостійно вирішувати власну долю.

Ідеологія нинішньої української влади на зразок Табачника – це не догідливість, бо вона допускає турботу про інтереси власної спільноти. Це спосіб мислення найсправжнісіньких великоросів – гордих зі своєї великої держави й ладних зробити все, щоб відновити свою міць, ослаблену через підступних агресорів. Колись через Польщу і Третій Рейх, сьогодні через «американських надлюдей». Україна, керуючись такою ідеологією, є Україною без України – народом з ампутованою пам’яттю.

Трагедія України полягає нині в тому, що першим рефлексом її «української» частини є бажання протиставити великоруському імперському зазіханню сліпу ненависть – сумнівний привілей слабких, від початку приречених на провал. У Західній Україні міцніє радикальний націоналізм.

Опозиція розбита і посварена, а влада нестямно загарбує нові й нові простори. Янукович, як бульдозер, будує український варіант «керованої демократії», за зразком російського оригіналу. Якщо він не змінить курс, то Україна стане подібною до Білорусі.

Лишається надія, що за 20 років незалежності виросло покоління українців, для яких власне демократичне суспільство є чимось безсумнівним і вартим захисту. Рано чи пізно вони подадуть свій голос.

Оригiнал матерiалу:
http://wyborcza.pl/