Те, що Німеччина обертається до Східної Європи спиною, нерозумно. Об’єднання Європи ще далеке до завершення. Україна, Білорусь, Молдова, Грузія та Вірменія – всі ці держави теж хочуть у центр Європи, і Німеччина не може полишити їх на Росію.

То був спонтанний жест, яким Віллі Брандт 40 років тому записав сторінку в світовій історії: він упав на коліна перед монументом жертвам Варшавського гетто, і це аж донині сформувало погляд Східної Європи на нову ФРН. Тоді з’явилася Німеччина, яка в країнах на сході бачила вже не підданих і ворогів, а партнерів. Партнерів, що їй терміново були потрібні. Східна політика Брандта ніколи ж не була альтруїстичною, як і оте вклякання та варшавські договори. Канцлер від соціально-демократичної партії добре знав, що для подолання німецького розколу спочатку треба об’єднати людей по обидва боки Залізної завіси. Тому він мав зблизитися з поляками та росіянами. Та й нова східна політика після возз’єднання теж не була концертом на замовлення.

Звісно, заступаючись за вступ до ЄС Польщі, балтійських та інших країн зі сходу, Німеччина мусила зробити так, щоб забулася злощасна історія нищівної німецької війни. Та була й самоціль – можливість продавати на розширеному завдяки цим країнам внутрішньому ринкові більше німецьких товарів. Це чудово спрацювало, в експорті до всіх країн на сході Німеччина має величезне позитивне сальдо – а купівельна спроможність східних європейців далі підвищується. Наприклад, економіка Польщі єдина в ЄС не скоротилася під час економічної кризи, ба навіть зросла. Власне, достатньо підстав для позитивної картини сходу. Але такої в Німеччині майже не видно.

Якщо послухати об’єднаних християн [союз партій ХДС/ХСС] та соціал-демократів, то на сході й зі сходу загрожують небезпечна ренаціоналізація, наплив конкурентної робочої сили після зняття у червні обмежень на право проживання й блокада дієздатності Європи.

Усі ці страхи звучать так, ніби дехто бажає повернення часів холодної війни. При цьому Європа потерпає від поділу не на схід і захід, а на північ і південь. Не поляки і не чехи не дотримуються бюджетів чи підривають євро, а греки та португальці. Не словаки й не угорці відхилили Лісабонську та Ніццьку угоди і втягнули ЄС у кризу, а датчани та ірландці.

Те, що Німеччина все одно обертається до Східної Європи спиною, страшенно нерозумно. Адже об’єднання Європи ще далеке до завершення. Україна, Білорусь, Молдова, Грузія та Вірменія – всі ці держави теж хочуть у центр Європи, і Німеччина не може полишити їх на Росію. Бо ж ідеться про потужні інтереси. У Східній Європі величезний потенціал молодих, високоосвічених людей, від яких Німеччина може багато чого навчитися і які добре інтегруються. За них Берлін повинен змагатися – регулюючи імміграцію та полегшуючи візові вимоги для України, Білорусі й інших держав східного сусідства; більше інвестуючи у викладання німецької мови в регіоні; підтримуючи наближення цих країн до ЄС.

Держави Східної Європи несуть нам ідеї та культурне збагачення. Чи це Кличко, чи Подольський, а чи Александра Марія Лара – зрештою, не лише у спорті та кіно, а й у висококваліфікованій роботі, догляді й робітничих професіях Німеччина тільки тоді впорається з демографічними проблемами, коли пригадає свою стару традиційну роль: не узурпатора, а інтегратора держав зі сходу. Вклякання Віллі Брандта – чудова для цього пам’ятка.

Оригiнал матерiалу:
http://www.tagesspiegel.de