Корупція (від лат. сorruptio – псування, підкуп; також лат. corrumpere – розбещувати) – явище, яке (якщо відкинути усю юридичну казуїстику) можна охарактеризувати як зловживання посадовою особою власним службовим становищем з метою отримання вигоди. Одним словом – злочин. Корупція, як неодмінна супутниця бюрократичного апарату існувала й існуватиме стільки, скільки існує держава. Питання в іншому – її роль може бути як зведена до мінімуму, так і поставлена у центр усієї державницької політики.

Останні події на українському політичному Олімпі – скорочення кількості міністерств, заяви про реформування місцевих державних адміністрацій, поява Указу Президента України про ліквідацію низки інспекцій та служб – усе це свідоцтва того, що адміністративна реформа буде проводитися у досить жорсткий спосіб. Але впровадження будь-яких методів підвищення ефективності управлінського апарату неминуче залежатимуть від здатності влади знизити ступінь корупції в суспільстві.

Те, що ця проблема не є вигадкою журналістів опозиційних видань, як і те, що існування корупції в Україні за останні десятиліття жодним чином не залежало від кольорів політичних партій, які знаходилися при владі – очевидно хоча б з огляду на місця в світових рейтингах, що їх займає наша держава.

У минулому році, за розрахунками індексу сприйняття корупції експертами міжнародної організації Transparency International, у списку 180 країн Україна поділяла 144-153 місця з Камеруном, Еквадором, Кенією, Сьєра-Леоне, Тимор-Лесте, Зімбабве та Росією. У 2007, наприклад, Україна займала 118 місце, поруч з Малі та Коморськими островами, а у 2006 – 99, знову ж у компанії з країнами третього світу – Домініканською республікою та Мозамбіком. Відтак і 134 місце у 2010 році, по сусідству із давніми знайомими – Зімбабве і Сьєра-Леоне, а також Нігерією та Гондурасом, чимось надзвичайним не виглядає.

І якщо про європейські стандарти боротьби з корупцією вітчизняним політикам, припустимо, поки що говорити зарано, то використати досвід країн, життєвий рівень у яких ще 20 років тому був набагато нижчим за український, не лише можливо, а й конче необхідно.

У 2010 році перше місце з Данією та Новою Зеландією поділяв Сінгапур, у 2009 році він був третім. Це той самий Сінгапур, який, після проголошення незалежності у 1959 році імпортував навіть прісну воду та будівельний пісок. І, звісно, у ньому процвітала корупція. Лідер сінгапурських перетворень – Лі Куан Ю так характеризував ситуацію у державі: «Корупція є однією з рис азійського способу життя. Люди відкрито приймали винагороду, це було частиною їхнього існування».

Сінгапурський уряд почав з того, що скасував заплутану систему погоджувальної та ліцензійної документації (тобто ту сферу, на якій в Україні паразитують десятки інспекцій). До рівня топ-менеджерів приватних корпорацій було піднято зарплати судів та державних службовців, придушено організовану злочинність. Було створено незалежний орган для боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади, який ініціював процеси навіть проти близьких родичів Лі Куан Ю.

Досвід Сінгапура використала на початку 1990-х років Південна Корея. Президент країни Кім Ен Сам впродовж трьох тижнів після свого обрання звільнив трьох міністрів, зняв з посади декількох високопосадових суддів та посадив до в’язниці низку офіцерів з вищого командування. На довгі роки потрапили до в’язниці попередники Кін Ен Сама. Апофеозом справедливості став випадок, коли антикорупційна система спрацювала проти самого президента Південної Кореї. Звинувачений у сприянні хабарництву Кін Ен Сам змушений був публічно каятися з екранів телебачення та погодитися із тим, що його син потрапив до в’язниці. Але сьогодні Південна Корея знаходиться на 39 місці за підрахунками Transparency International, випереджаючи Польщу, Чехію, Італію та Грецію.

33 місце у зазначеному рейтингу займає Тайвань, який за усіма оцінками ще на початку ХХІ століття знаходився у переліку найбільш корупційних країн світу. Тоді, на початку боротьби з корупцією, міністр юстиції Чен Діньнан, наголошував на тому, що ідеологія цього протистояння має ґрунтуватися на тому, що «громадська атмосфера, культура, люди – все це може легко впливати на суддів, поліцейських і навіть законодавців». Отже, головне – небайдужість громадськості. Саме тоді широкі повноваження отримала Незалежна комісія проти корупції, яка залучила до своїх заходів широкі маси населення. Стратегія тайванської «антикорупції» базувалася на розумінні, що ліквідувати слід корупційну систему, а не лише концентрувати зусилля на боротьбі з окремими хабарниками.

Однією з найбільш корумпованих країн світу у 1970-х роках був Гонконг. Тоді, відслуживши у колонії 20 років, британські чиновники поверталися додому із величезними рахунками в банках. Поліція отримувала «зарплату» у наркоторговців, хабарі брали вчителя, лікарі і навіть двірники.

Вироблена у Гонконзі формула К = М + Д – П (корупція дорівнює монопольній владі, плюс свобода дій чиновників мінус підзвітність) передбачала, що слід шукати шляхи зниження монополії окремих адміністративних органів, обмежувати і чітко визначати коло їхніх повноважень, посилювати звітність і контроль за ними з боку громадськості. Ніщо так не вбиває довіру суспільства, як упевненість у тому, що боротьба з корупцією спрямована проти дрібних виконавців. Приклади затримання, доведення до суду, забезпечення публічності процесу і жорсткого (а інколи і жорстокого) покарання посадових осіб з вищих ешелонів влади стало тим фактором, який відродить сподівання людей, що і у низових ланках адміністративного апарату корупцію можна перемогти. У Гонконзі відродження довіри до держави сталось після того, як його адміністрація добилася видачі з Англії колишнього начальника поліції міста. Багаторічний термін ув’язнення для корупціонера доповнився конфіскацією усього його майна.

Для чиновників було скасовано презумпцію невинуватості. Якщо у співробітників антикорупційної служби виникає «обґрунтована підозра» щодо того чи іншого держслужбовця, вони діють за законами військового трибуналу. У випадку, коли посадова особа не доведе, що рахунки у закордонних банках, вілли з басейнами та дорогі автомобілі придбані на легально отримані кошти, вона отримає 10 років в’язниці. З конфіскацією.

Але і у ситуації з Гонконгом, усі експерти визнають, що жодні сенсаційні справи і покарання корупціонерів не принесли б успіху, якби не було ліквідовано систему тотального панування бюрократичних правил, приписів та регуляторних норм, на яких багатіли і розквітали інспекції, фонди, реєстраційні служби та державні комітети. Бюрократія має працювати не на корупцію, а проти неї.

У 2010 році, згідно із рейтингом Transparency International, Гонконг зайняв 13 місце. У 1974 році корупцією «хворіло» 90% держапарату, у 2000 – 6%, сьогодні – лише 3%.

Отже, приклади вдалої боротьби з корупцією у світі є. Не скористатися ними в Україні – значить і у наступні роки перебувати у міжнародних рейтингах корупції у тісному (і, на превеликий жаль, обґрунтованому) сусідстві з Гондурасом і Зімбабве.

Олександр Логінов

(м.Вінниця)