У крихітному приміщенні, заповненому приладами і моніторами, є маленька кнопка. Офіцер стежить за обладнанням 24 години на добру, очікуючи на один-єдиний телефонний дзвінок. За наказом він набирає код доступу, зводить дух і натискає на маленький білий квадрат. Лише за півгодини ракета з десятьма ядерними боєголовками уразить багато цілей у Сполучених Штатах. Достатньо одного натиску кнопки у командному пункті, що міститься на глибині 33 метри під українським селом.

До здобуття незалежності у 1991 році Україна мала більше ядерних ракет, ніж будь-яка інша держава, за винятком США і Росії. Ракетні одиниці стратегічно і таємно розмістили у сільській місцевості, оточили озброєною охороною та електричною огорожею під напругою 3 тис. вольт і убезпечили від атаки у глибокій підземній шахті, яку збудували на випадок ядерної війни. Після розпаду Радянського Союзу нова автономна держава Україна вирішила стати без’ядерною зоною і за допомогою США демонтувала свої ракети й бази. Сьогодні, лише за 3,5 години їзди автомобілем від Києва, неподалік міста Первомайськ, спадок потенційного Апокаліпсису відкритий для поглядів публіки всередині одного з найбільш моторошних у світі туристичних атракціонів. Музей ракетних військ стратегічного призначення – колишня радянська база ядерних ракет. Офіцери у відставці, які раніше працювали на базі, проводять для відвідувачів екскурсію та пояснюють, як виготовляли, обслуговували, охороняли і згодом розібрали потужні ядерні ракети. Зовні місцевість видається невинною – кілька низьких бараків, висока радіовишка. Однак громіздкі зелені вантажівки, виготовлені, щоб транспортувати термоядерні боєголовки, натякають на щось більш зловісне: глибоко під земною поверхнею розміщений контрольний і ракетний пуски. Коли товсті залізні двері зачинилися за нами, я спускаюся у довгий тунель, що веде до командного пуску. Повітря відразу стає густим, холодним і важким.

Колишній полковник Михайло Каменсков тримав свого пальця на кнопці довше ніж десять років. Якби пролунав наказ, а так кілька разів майже сталося, він повинен був натиснути на кнопку, яка запускає ракети й знищує цілі міста. Лисий і з вусами, цей серйозний чоловік докладно пояснює заходи безпеки і схему бази за допомогою масштабованих моделей і указки. Він змальовує, як бойова команда із двох людей вартувала по черзі по шість годин і могла автономно вижити у підземній шахті до 48 днів. Полковник не скидається на холодного кам’яного вбивцю, одначе його дії могли призвести до мільйонних смертей.

Повітря стає холодним, коли ми просуваємося вузьким тунелем, яким раніше ходив тільки цілком таємний військовий персонал. Система опалення, кондиціювання, водопроводу та фільтри радіації розміщені вздовж стін, а над нами – 120-тонна кришка, яка захищає гігантську пускову шахту, наче лабораторію. 12-рівневі командні пускові шахти будували на гідравлічних опорах, щоб вони могли функціонувати в разі землетрусу чи, що ймовірніше, ракетних атак. В очах багатьох радянських солдатів, пояснює полковник, взаємне рішення про руйнування було не так «якщо», як «коли».

Ми втискаємося у крихітний ліфт і повільно спускаємося на 12-й рівень. Гучне дзеленчання супроводжує рух ліфта, у ньому є старий телефон із диском, що крутиться, на випадок, якщо ми застрягнемо. Я відчиняю відкидні двері і потрапляю в маленьку круглу кімнату з низькими стелями, повітря в ній мускусне й вологе. Два ліжка прикріплені до стін, простий, наче в літаку, туалет за дверима. Гнітюче мов могила, це було житлове приміщення для двох чергових офіцерів. Залізна драбина веде нагору, на наступний рівень, який викликає приступ клаустрофобії, – командне приміщення. Жодних ознак життя. Дерева, тварини, моря, хмари і міста існують тільки в уяві. Я сідаю та уявляю, що чергую, – екстрений дзвінок.

І хоча кнопка не працює й ракети вже давно знищені, здається, що я бавлюся із зарядженим пістолетом. Я роздумую над страшними світлинами Хіросіми й Нагасакі, які експонуються в музеї нагорі. Чи справді дуло порожнє? Моя рука тремтить. Я не можу зробити цього. Деякі кнопки просто не можна натискати.

Я відчув, що змерз до кісток, коли ми виходили із шахти, і тільки через деякий час гаряче сонце відігріло нас. У музеї експонуються різноманітні ракети, зокрема потужна чорна CC18: її вважають найбільш ефективною і смертельною ядерною ракетою, яку коли-небудь розробляли. НАТО називає цю сучасну російську ракету «Сатаною», вдале ім’я для технологічного зла без домішок, що несе десять боєголовок у своєму корпусі, кожна з яких у 50 разів потужніша від атомної бомби, скинутої на Хіросіму.

Найсумніша частина візиту до цього унікального українського музею – це усвідомлення того, що сотні таких баз досі працюють по всьому світі, їхні офіцери чергують, очікуючи на телефонний дзвінок направду.

Можливо, колись усі бази ядерної зброї будуть демонтовані, і подібні музеї демонструватимуть тільки те, як близько ми підійшли до вправного проектування власного знищення. З огляду на приклад України, яка добровільно вирішила знищити свій солідний ядерний арсенал, перетворивши це знаряддя у важливий і моторошний музей, надія залишається.

Оригiнал матерiалу:
http://www.theglobeandmail.com