У нещодавньому інтерв’ю російському урядовому виданню «Российская газета» голова місцевого відділу організації Transparency International Єлєна Панфілова змалювала ситуацію, як посадовець «ледь помітно киває головою» під час обіду в розкішному московському ресторані, внаслідок чого велика компанія продовжує вигідну державну угоду – і донька посадовця «виграє грант» на безплатне навчання в Оксфордському університеті.

Зовні це скидається на окремий випадок корупції. Проте насправді це видима верхівка мережі неофіційних зв’язків і стосунків, які мають на увазі експерти, коли говорять про «системну корупцію».

За оцінками експертів із корупції, від 40 до 60 країн у світі потерпають від системної корупції, починаючи від усіх пострадянських країн і закінчуючи Афганістаном, Пакистаном та багатьма країнами Африки на південь від Сахари.

Системна корупція оселилася у ключових інституціях держави, пронизує її від верхівки до низу і за свою природою політична. Політолог з Університету Колорадо Крістоф Стіфс, який вивчає корупцію у пострадянських країнах, каже, що системна корупція якісно відрізняється від традиційних уявлень про випадкові порушення.

«У всіх цих мережах корупція по суті виконує функцію клею, який тримає вкупі неформальні мережі, ці спадкові, клієнтурні структури, – пояснює Стіфс. – Отже, корупція може бути просто виявом неформальних інституцій, які протидіють формальним інституціям демократії».

Він додає, що корупція та використання матеріалів, які компрометують, – те, що росіяни називають «компроматом» – ідеальний цемент для будівництва й розвитку таких неформальних мереж.

Просочування на Захід

Як стверджують деякі аналітики, такі небезпеки дедалі більше загрожують і західним країнам, які традиційно вважаються такими, що мають інституційні механізми, здатні перешкоджати укоріненню окремих випадків корупції у системі.

В інтерв’ю для RFE/RL у серпні Джанін Ведель, професор державної політики в Університеті Джорджа Мейсона і авторка дослідження «Тіньова еліта: Як нові світові впливові сили підривають демократію, врядування та вільний ринок», зазначила, що ця «тіньова еліта» в Сполучених Штатах та інших демократіях грає «складні, багатошарові й не повністю відверті ролі» у політиці, медіа, аналітичних центрах і бізнесі.

«[Тіньові еліти] менш прозорі і менш пояснювані, ніж впливові постаті минулого, – застерігає Ведель. – І ми перебуваємо у небезпечнішій добі, ніж були раніше в історії сучасної держави».

Динаміка глобалізації та інформаційних технологій упродовж останніх десятиліть відчинила двері, через які корупційні практики можуть поширюватися від країни до країни. Стіфс пояснює, що в Росії, одній з найбільш економічно і політично потужних з-поміж країн «системної корупції», «організована злочинність пронизує бізнес по всьому світу», перетворюючи бізнес на «механізми для відмивання грошей» і створюючи «своєрідну ділову етику».

Зовнішній вплив чи внутрішній?

Утім, Деніел Кауфманн, старший науковий співробітник Інституту Брукінґса, колишній директор Світового банку з глобального врядування та антикорупції, стверджує, що такі компанії просто продовжують руйнівну історичну практику багатьох західних багатонаціональних держав, які, він зазначає, надзвичайно доклалися до корупції в Африці, Азії та в інших місцях. Він переконаний, що уряди не повинні звинувачувати у своїх корупційних бідах зовнішні фактори, додавши, що «врешті-решт, найбільше впливає на корупцію в країні внутрішня ситуація».

«Є схильність часом перебільшувати зовнішній вплив для того, щоб перекласти відповідальність на когось іншого, – каже Кауфманн. – Тож хоча багатонаціональні чи інші країни можуть впливати, проте це не дає права не провадити внутрішньої роботи, що є найважливішою справою».

Кауфманн каже, що президент Грузії Міхеїл Саакашвілі дав гарний приклад, як слід на службовому рівні ретельно дослідити свою країну «замість того, щоб перекладати відповідальність за корупцію на зовнішні чинники».

Вірусна корупція

Боротьба проти системної корупції набагато тяжча від протидії окремим корупційним практикам. Насправді експерти погоджуються, що режими з системною корупцією часто маскуються або навіть поширюють свою корупцію за допомогою «антикорупційних кампаній», які просто перетрушують кадри у корупційних схемах, не зачіпаючи самих схем.

Кауфманн згоден, що «корупцію не побореш боротьбою з корупцією».

«По суті, – каже він, – [боротьба з корупцією] вимагає дуже частого перегляду системи, запровадження великих реформ в інституціях, змін у керівництві тощо».

Більша прозорість і захист людей з активною громадянською позицією, що традиційно вважаються антикорупційними ліками, на яких акцентують увагу організації на кшталт Transparency International, «потрібні, але недостатні» засоби для боротьби з системною корупцією – зазначає Кауфманн.

Стіфс із Університету Колорадо погоджується, додаючи, що громадянська активність може допомогти на Заході, але не тоді, коли наявна «система корупції».

Кауфманн звертає увагу на «тяжчі виклики», які провокує захоплення влади за допомогою корупції з боку клептократичних еліт.

Головна проблема знищення системної корупції у тому, що воно потребує значної політичної волі всередині країни. Одним із виходів може стати поява постаті на зразок Міхаіла Ґорбачова, яка політично процвітає всередині наявної системи, але після приходу до влади намагається фундаментально її змінити. Проте, як показав приклад Ґорбачова, таким постатям часто бракує сили, щоб довести свої амбіції до кінця.

У країнах, де ще відбуваються демократичні процеси, стверджує Кауфманн, національний лідер може з’явитися з дорученням знищити корупційну систему. Він наводить приклади Еллен Джонсон-Серліф у Ліберії та Саакашвілі у Грузії.

Масова підтримка

Ще одна ключова перешкода системному реформуванню корупційних

систем – це вплив такої корупції на суспільну думку. Болгарський політолог Іван Крастев зауважив, що після розпаду радянського блоку корупція набула грошового виміру. Тоді як щоденна корупція радянського зразка (наприклад, стоматолог по-особливому лікував представника університету, щоб зберегти місце для доньки) здавалася такою собі формою спільнототворчого соціального капіталу.

Натомість, стверджує Крастев, пострадянська практика грошових хабарів поглиблює соціальну стратифікацію і обурення поміж тими, хто не здатен її дотримуватися. Як показали соціологічні дослідження, у таких випадках суспільство, за іронією, підтримує – навіть вимагає – сильнішої ролі держави в економіці і своєму повсякденному житті, створюючи ідеальні умови для куди більшої системної корупції.

Одне нещодавнє колективне дослідження, яке очолював гарвардський економіст Філіпп Агійон, дійшло висновку: «Недовіра вимагає врегулювання, навіть коли люди усвідомлюють, що уряд корумпований і неефективний; вони віддають перевагу державному контролю над нестримною активністю нецивілізованих підприємців».

Боротьба з поширенням системної корупції – це складне завдання. Стіфс, утім, надихається активною підтримкою міжнародних організацій, починаючи від ООН й Організації з економічного співробітництва та розвитку і закінчуючи «Великою двадцяткою» та Європейським Союзом. «Боротьба триває на ґрунтовному рівні». Він припускає, що Міжнародний кримінальний суд може бути розширений, щоб братися за справи глобальної корупції.

Кауфманн теж не виявляє надмірного песимізму у відповідь на запитання про динаміку корупції за останні два десятиріччя. Хоч він визнає, що «в середньому вона не покращилася», проте каже, що окрім «середнього» є і широкий масштаб, який постійно змінюється.

«Ми маємо чимало країн, які досягли помітного успіху, зокрема в Африці, як-то Ліберія і Гана тощо; в Латинській Америці, наприклад, Чилі і Колумбія, – каже він. – Проте на кожну країну з поступом припадає друга, справи в якої погіршилися, як у Зімбабве, Афганістані та багатьох інших. До того ж є багато країн у змішаній середині, які не досягли прогресу».

Оригiнал матерiалу:
http://www.rferl.org