У кінці року можна святкувати першу річницю угоди між Європейським Союзом і Україною про реадмісію «громадян країн третього світу», які незаконно перетинають кордон. Угоди про реадмісію – наріжний камінь для стратегії ЄС, що має зупинити потік мігрантів, переклавши відповідальність за них на сусідні країни. Але чи готова Україна бути буферною зоною ЄС?

ЄС інвестував мільйони євро, аби Україна мала змогу не пропускати мігрантів і охочих знайти притулок через кордон ЄС, а також приймати у себе людей, висланих з Європи згідно з угодою. Однак, коли на початку цього року я очолював делегацію правозахисної організації Human Rights Watch в Україні, ми виявили, що вислані з країн ЄС мігранти потерпають від грубого поводження і їх безпідставно затримають у профінансованих із ЄС центрах.

Країни ЄС, відповідно до правил самого Союзу, зобов’язані розглянути причини звернення щодо притулку, перш ніж висилати таких людей назад в Україну. Але чимало людей, з якими ми говорили, сказали, що їх вислали зі Словаччини чи Угорщини, нехтуючи проханнями про притулок. Людей, яким не дали шансу претендувати на проживання в ЄС, відправляють назад до міграційної системи України, що абсолютно неспроможна забезпечити їм захист. Насправді більша частина коштів, виділених із ЄС на ці цілі, призначалися для зміцнення кордонів і створення центрів для мігрантів, а не для покращення можливостей України надавати притулок чи її гуманного ставлення до людей.

Деякі мігранти досить правдоподібно розповіли нам, що зазнали тортур під час перебування під наглядом Державної прикордонної служби України. Серед іншого розповіли про катування електрошоком, до яких вдавалися українські службовці в штатському, допитуючи їх про мережі торгівлі живим товаром.

Біженець з Іраку, якого наприкінці квітня арештували українські прикордонники, розповів, як його допитували: «Ставлення було дике. Вони били нас і лупцювали та ображали різними словами. А також застосовували електрошок… Я визнав, що хотів перетнути кордон і що нас збиралися незаконно провезти… Я думав, моє серце не витримає… Я просто визнав усе, але вони не припинили катувань».

Із серпня 2009 по серпень 2010 року Україна не могла розглядати жодних прохань про притулок, тому що вся система була паралізована внаслідок політичного протистояння. Хоча розгляд справ про притулок поновлено, система все ще недосконала. Чимало охочих отримати притулок сказали нам, що мусили давати хабарі міграційній службі, аби подати заяву щодо притулку та отримати перекладача для інтерв’ю чи оформлення потрібної документації.

Діти без супроводу дорослих, яких теж мають висилати з ЄС, стикаються з особливими перешкодами в отриманні притулку й документів. Вони не можуть подати заяву без офіційного представника, але в деяких регіонах влада відмовляється призначати таких представників для них. Human Rights Watch вдалося знайти лише одну справу, коли дитина без супроводу дорослого отримала статус біженця.

Умови в центрах для мігрантів в останні роки покращилися, але мігранти утримуються примусово в цих центрах – побудованих на чималенькі суми з ЄС – нерідко без розгляду справи в суді або надання адвоката. Попри шестимісячне обмеження на утримання в подібному центрі, мігрантів можуть швидко заарештувати знову і відправити туди ще на шість місяців. Ми зустріли чимало мігрантів, яких затримували по кілька разів.

Не секрет, що багато хто в ЄС волів би тримати мігрантів і охочих отримати притулок подалі, щоб вони перетинали кордони на його периферії, як-от Лівія, Туреччина і Україна. Прихильники такого підходу, може, й хочуть вірити, що до мігрантів у цих країнах добре ставляться. Як показує приклад України – і те, що ми побачили раніше в Лівії і Туреччині, – це не той випадок.

Формальні угоди і великі суми грошей для зовнішніх партнерів не звільняють країни ЄС від обов’язків відповідно до Хартії ЄС про фундаментальні права. Хартія зобов’язує забезпечувати притулком або на міжнародному рівні заборонити висилку людей до країн, де вони напевно зазнають катувань та поганого ставлення.

Ці зобов’язання вимагають від ЄС призупинити угоду про реадмісію, поки Україна не продемонструє, що може справедливо розглядати справи охочих отримати притулок, гуманно ставитися до мігрантів і справді захищати біженців та вразливих осіб.

Але окрім нагальної потреби припинити висилку людей, приклад України має також спонукати членів ЄС переглянути всю систему виведення міграційного контролю на зовнішній рівень: коли країни – члени ЄС віддають людей на поталу катівникам, їхні руки стають не менш брудними.

Білл Фрелік – директор програми для біженців організації Human Rights Watch і співавтор нещодавньої доповіді «Страждання на прикордонні: Ставлення до охочих отримати притулок і біженців в Україні».

Оригiнал матерiалу:
http://euobserver.com