Щороку 3 грудня в Україні відзначається Міжнародний день інвалідів. 

В Україні проблема інвалідності за останні роки набула особливої гостроти. За даними Рахункової палати, упродовж останніх п’яти років населення України зменшилося на 2%, а кількість інвалідів зросла на 5,5% і на початок 2010 року становила 2,6 млн осіб, або майже 6% від загальної кількості населення. 

Проблеми дитячої інвалідності

 Діти-інваліди – це діти, які живуть серед нас, у них власний характер, думки та мрії. Хоча ми, помічаючи на вулицях дітей із фізичними вадами, жаліємо батьків та швидко відводимо погляд, ніби підсвідомо віримо, що їхня хвороба має інфекційну форму. Психологи наголошують, що замкнутість від навколишнього світу та гостре відчуття несхожості на інших у дітей-інвалідів виникає саме через неприйняття їхніх хвороб іншими, здоровими громадянами.

Дитина з обмеженими можливостями... Таким дітям та їхнім батькам дуже важко вижити в Україні, адже їм доводиться долати безліч найрізноманітніших життєвих перепон, які іноді й здоровим не під силу, а часто і просто виживати. Батькам таких дітей доводиться боротися за кожен день їхнього життя, проте не всі батьки готові на жертви заради своїх малюків. Багато батьків приймають інше рішення. Так, більше половини дітей з синдромом Дауна та з діагнозом ДЦП опиняються в інтернатах, половина усіх дітей-інвалідів з порушеннями фізичного та розумового розвитку ніколи не бачать своїх сімей.

Сьогодні увага до дітей-інвалідів з боку держави та суспільства зводиться тільки до забезпечення мінімальних соціальних потреб (можливість отримати освіту, роботу, безпечно пересуватися по місту, брати участь у житті країни), проте й вони не забезпечуються в повному обсязі. Це ставить дітей-інвалідів на щабель нижче від інших, повноцінних громадян, що сприяє розвитку психологічних проблем. Адже крім того, що діти усвідомлюють свою несхожість на інших, їм постійно нагадують про те, що вони є неповноцінними. Це стає причиною агресивності, замкнутості, асоціальності дитини.

За нинішніх умов, створених у державі для людей із фізичними вадами, та соціального ставлення їм надзвичайно складно вести, по-можливості, повноцінне життя. 

Наодинці з проблемами

Самі інваліди однією з головних проблем називають обмеженість свободи пересування по місту. На сьогодні в Україні катастрофічно бракує пандусів (спеціальних доріжок на вході у будівлі), пристосованих ліфтів, обладнаних туалетних кабінок у громадських місцях, банкоматів, установлених на зручній висоті. Досить часто облаштування зручностей для інвалідів виглядає не реальною допомогою, а простою формальністю, адже нахил та розміщення у підземних переходах і на станціях метро, наприклад пандусів, не дає змоги людині в інвалідному візку самостійно скористатися ними.

Саме через брак елементарних зручностей, які мають полегшити життя людей із фізичними вадами, інваліди не можуть дістатися до місця роботи чи навчання. Так, абітурієнти, які пересуваються на візках, чують відмову у вищих навчальних закладах через неможливість пересуватися між корпусами без супроводу, підійматися сходами, адже деякі ВИШі не обладнані навіть ліфтами, не кажучи вже про пандуси. 

А як живуть інваліди за кордоном?

У Європі та Америці їх не вважають людьми другого сорту, бо про них піклується держава, надаючи всі можливості жити якщо не повноцінним, то максимально наближеним до такого, життям.

Для того, щоб людина з фізичними вадами не почувалася обмеженою, могла самостійно виходити з будинку, робити покупки, гуляти і дихати свіжим повітрям, навіть займатися спортом, все продумано до дрібниць. Так, наприклад, у Празі з населенням приблизно один мільйон двісті тисяч осіб мешкає п’ятдесят тисяч людей з обмеженими фізичними можливостями. Якісні пандуси, окремі туалети в усіх без винятку громадських місцях, ліфти, які є навіть у метро, низькі бордюри дають можливість інвалідам почуватися вільно. Трамваї, автобуси й тролейбуси оснащені спеціальними платформами, усі новобудови не здаються в експлуатацію, якщо в них немає ліфтів для інвалідів на візках. Закони також передбачають право інвалідів на пільги під час лікування, придбання машини, візка чи собаки-поводиря для незрячих. Вони не змушені сидіти вдома і чекати сторонньої допомоги.

За кордоном не тільки держава забезпечує інвалідів зручностями в місцях загального користування, а й інші громадяни дотримуються усіх тих правил, які передбачені для полегшення життя людей з обмеженими фізичними можливостями. 

Соціальні гарантії для інвалідів в Україні

Одним із важливих напрямків соціальної політики держави має бути  соціальний захист інвалідів, адже ставлення до громадян із обмеженими можливостями є характерною ознакою цивілізованості держави та її демократії.

За роки незалежності України державна політика по відношенню до інвалідів зазнала кардинальних змін. Якщо за часів СРСР основні зусилля держави спрямовувалися на соціальне забезпечення цієї категорії громадян, то на сьогодні державна політика базується на соціальному захисті громадян із особливими потребами. В основі цього принципу лежить не соціальне забезпечення, як пасивна функція соціального захисту, а захищеність інвалідів через створення для них відповідних умов у суспільстві та рівних можливостей для реалізації життєвих потреб, здібностей та творчого потенціалу.

В Україні основи соціальної захищеності інвалідів визначаються нормативно-правовими актами України, зокрема Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII. Зазначений закон гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.

Попри цілу низку створених законів щодо захисту прав інвалідів, українська влада, та й кожен з нас має глибоко усвідомлювати, наскільки важливою є наша підтримка цих людей. Теоретично вони мають безліч прав, утім фактично можуть бути позбавлені найелементарнішого. Стосовно інвалідів держава дуже багато декларує, але дуже мало виконує.

У 2007 році Україна приєдналась до Європейської соціальної хартії, тим самим зобов’язавшись активно сприяти зайнятості інвалідів, їх професійній орієнтації та навчанню, створювати умови для використання праці інвалідів у звичайному виробничому середовищі, а там, де це не можливо, створювати спеціальні робочі місця і підприємства. Тому саме Міністерство праці та соціальної політики України повинно  забезпечити формування та реалізацію державної політики у сфері професійної реабілітації та зайнятості інвалідів.

За період 2006-2009 років та першого півріччя 2010 року не були реалізовані основні завдання Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб із фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю, передбачені на період до 2011 року.

Також залишається не вирішеним головне завдання у сфері професійної реабілітації – забезпечення конкурентоспроможності інвалідів на ринку праці та їх працевлаштування. На сьогодні кількість інвалідів працездатного віку перевищує 1,5 млн осіб. У 2008-2009 роках майже половина з них отримала рекомендації медико-соціальних експертних комісій із працевлаштування, проте на початок 2010 року в Україні працювало більш ніж чверть інвалідів у межах законодавчо встановленого роботодавцям нормативу з працевлаштування інвалідів (4%). 

Вони потребують допомоги

За нинішніх складних умов, у яких опинилися люди з фізичними вадами, можна сказати, що державі інваліди непотрібні, адже невиконання навіть мізерної частини соціальних програм значно ускладнює їм життя і не залишає надії на майбутнє. До того ж люди з фізичними та психічними вадами піддаються жорсткій дискримінації з боку суспільства.

На жаль, в українському суспільстві звичка дискримінувати людину з інвалідністю пов’язана з ментальним сприйняттям її убогості. Якщо у людини з якихось причин є проблеми, пов’язані із дисфункцією організму, внаслідок чого вона отримала інвалідність, оточуючі відразу ж, несвідомо, резюмують, що така людина повинна бути обмежена у правах. І це вада всього суспільства та держави. Не секрет, що влада згадує про проблеми інвалідів раз на рік, не переймаючись над тим, яке складне їхнє щоденне життя. У власній круговерті ми не повинні забувати про непросту долю людей з вадами здоров'я і не тільки 3 грудня, а й протягом усього року, не забувати, що поруч з нами живуть ті, хто потребує нашої допомоги і уваги. 

Наталія Куксенко