Секс, Сталін і геноцид: люта контрісторія України ХХ століття за версією Оксани Забужко. Скажу відразу: ця книжка – дивовижний інтелектуальний виклик. Його кинуто з вірою, що духовна й політична незалежність то єдине, за що варто боротися, – крім кохання, звичайно. Озброєна мало не зарозумілою силою уяви та своєрідним гумором, авторка запалює казкові паралельні дійства, освітлює в численних перспективах культуру, суспільство й політику та прокладає химерні екскурсії в минуле.

«Музей покинутих секретів», що вийшов друком в оригіналі 2009 року і тепер у сміливому перекладі Александра Кратохвіла, дечого вимагає від читача. Толстовський обсяг у понад 750 сторінок – не для тих, хто швидко видихається; до того ж у героїв занадто багато сексу: на столі, у мареннях і під час журналістського розслідування. Але не бійтеся, Забужко не написала продовження до «Польових досліджень українського сексу» (1996). Амбітний роман-дебют дещо дратував своїм плотським поєднанням мазохізму та патріотизму.

Цього разу авторка дарує нам українську читальну авантюру – кліше тут неминуче – просто незрівнянну. Забужко створила свого роду контрверсію до офіційної історії України ХХ століття. Тут, звісно, Сталін і Радянський Союз, Друга світова війна, Гітлер, але також львівський опір, колабораціонізм із нацистами й Голодомор. Не знаєте такого? Кількість жертв цієї голодної катастрофи в радянській Україні на початку тридцятих років оцінюється у приблизно п’ять мільйонів. Серед істориків визначення Голодомору як геноциду українського народу з боку СРСР іще дискутується.

Життя поміж донощиків КДБ, ув’язнень і злоби дня у сімдесяті, переможна хода споживацтва та корупції після проголошення незалежності й нинішні конфлікти між Східною та Західною Україною письменниця схоплює так само, як безнадійні спроби демократизації, самопродаж гаданих дисидентів і – з пророцьким талантом – повернення цензури й упередженого судочинства. Рівнозначно з історично-політичними питаннями Забужко заглядає у приватне. Між прагненням до добробуту й безпеки, пристосуванням, з одного боку, та жагою свободи з другого обертаються не лише посткомуністичні стосунки чоловіка й жінки, а й усе українське суспільство.

Три жінки та один чоловік рухають уперед дію в романі, що розповідається за надзвичайно складним сюжетом з різних перспектив і на кількох часових рівнях. У 2003-му 40-річна тележурналістка і ведуча програми Дарина Гощинська перебуває на піку кар’єри. Її передача «Діогенів ліхтар» із портретами успішних і сміливих людей України має популярність, але ріже око сильним світу цього від економіки та політики – у Києві та Москві. Почавши готувати матеріал про партизанку Української повстанської армії у 1940-х, Дарина втрачає роботу.

Від пропозиції піти на дурнувате ток-шоу вона гордо й напрямець відмовляється й поринає в свою офіційно забрану роботу – тим далі, чим більше закохуючись в Адріана, внучатого племінника тої таємничої партизанки на ім’я Гельця. У той самий час помирає Даринина найкраща подруга, художниця Влада: внаслідок нещасного випадку, чи, можливо, вбивства. Її високо цінована в мистецькому світі серія картин «Секрети» так само безслідно зникає.

Оповідь у романі ведеться почергово від імені Дарини й Адріана. Наведені також записані інтерв’ю з Владою та неофіційні – з політиками, медіа-босами і колишніми працівниками спецслужб. Через сни загадкової Адріанової пращурки, фантома борчині опору, ми потрапляємо у поетично згущені епізоди в серці Гельчиного загону УПА, що колись воював із Червоною армією Сталіна.

Хто тепер подумає, що все це надто витіювато, манірно й україно-патріотично, тому відповім: «Музей» повен перцю й солі. Внутрішній монолог, улюблений оповідний прийом Забужко, розростається до запального танцю свідомості. У психологічних описах повстанців індивідуальна доля зв’язується з політичною та історичною. Приватні справи Дарини Забужко монтує разом із самокритичними рефлексіями, філософськими трюками, чудернацькими пишнотами. І все це завдає неабиякої втіхи.

Навіть феміністичний бік Забужко, загострений до краю у містичні моменти жіночої інтуїції, стає у тексті відносним – завдяки багатоголосому розповіданню, гумористичним вставкам і цілковито іронічному міжрядків’ю. Забужко можна (ба треба!) сприймати як протилежність до її земляка Юрія Андруховича, котрий був особливо популярний на Заході під час Помаранчевої революції. Його герої (і трішки сам автор) – то західноукраїнські мачо, всемогутні, завжди захитані між вакханальним екстазом та інтелектуальним блиском, із належною дозою постмодерної самозакоханості та львівської габсбурзької ностальгії.

Народжена 1960 року Забужко натомість живе у столиці Києві, у центрі. Звідси, де з одного боку проросійський схід і з другого орієнтований на Європу захід, можливо, найменш спотворено бачиш те, що діється в країні. Якщо полювати на літературні алюзії в Забужко, то впадуть у вічі поліфонічний наратив Достоєвського та мегаломанія Музілевої «Людини без властивостей». Можна згадати і про пост’югославські писарські проекти Славенки Дракуліч. Своїм «Музеєм покинутих секретів» Оксана Забужко вписала себе та Україну в зашкарубле серце Європи.

Оригiнал матерiалу:
http://www.berlinonline.de/