Обіцянки політиків провести реформу місцевого самоврядування у напрямку збільшення повноважень рад різних рівнів лунають із похвальною періодичністю впродовж усього останнього десятиліття.

Адже очевидним нонсенсом є ситуація, за якою обрані територіальною громадою представницькі органи – ради – мають, порівняно із державними адміністраціями, майже символічні функції, які зводяться до прийняття бюджету (також підготовленого за рекомендаціями та пропозиціями виконавчої влади) та ситуативного контролю за використанням тих невеликих коштів, які залишаються у регіонах. Власні виконавчі органи у рад відсутні, а спроби вплинути на здійснювані державними адміністраціями процеси наштовхуються на впертий опір останніх і, якщо до чогось і призводять, – то лише до перманентної конфронтації різних гілок влади.

Поставлені перед фактом існування у статусі «весільного генерала», місцеві ради останніх скликань шукали вихід енергії депутатів у безкінечних інтригах фракцій, втягувалися у з’ясування стосунків між політичними партіями, лідерам яких народні обранці за будь-що намагалися продемонструвати власну відданість, та приймали політичні заяви глобального змісту, які жодного впливу на ситуацію не справляли, але сильно дратували як керівництво України, так і сусідніх держав.

Подібний стан, з огляду на те, що керівництво держави (які б політики та партії не були у ньому представлені) не наважиться на урізання повноважень слухняної та повністю підконтрольної владної вертикалі, може тривати ще багато років. Але неминуче проведення адміністративної реформи та дальший розвиток громадянського суспільства все ж можуть (і мають!) стати тими факторами, які змусять місцеві ради все більш наполегливо добиватися збільшення власного впливу на суспільні процеси.

І тут ключовою ідеєю має стати пошук золотої середини у виявленні власної політичної позиції. З одного боку катастрофічним для подальших перспектив місцевого самоврядування стане збереження «статус-кво», коли обласні/міські/районні ради, не маючи важелів впливу на державні адміністрації, остаточно перетворяться на «погоджувальні» органи, на кшталт рад народних депутатів часів розвиненого соціалізму. З іншого – політична активність, спрямована на протистояння із центральною державною владою, лише посилить її впевненість у тому, що розширення прав та повноважень органів місцевого самоврядування призведе до початку дестабілізаційних процесів у країні, яка і так ще не оговталася від експериментальних форсованих маршів до Євросоюзу.

Головною передумовою конструктивного розвитку ідеї самодостатнього самоврядування має стати розуміння, що місцеві ради в Україні «дозріли» до того, щоб грати самостійну роль на політичній арені держави. Не виплескувати емоції, звинувачуючи центральну виконавчу влади у тому, що вона «олігархічна» (як варіанти – «антиукраїнська», «недемократична», «окупаційна» і т.п.), а формулювати пропозиції до Верховної Ради, Президента України, Кабінету Міністрів України із обґрунтуванням необхідності передачі значної кількості повноважень держадміністрацій виконавчим комітетам органів місцевого самоврядування; не закликати до «майданного» опору будь-яким ініціативам влади, а ініціювати громадські обговорення економічної та соціальної політики держави; не скаржитися охочим до сенсацій журналістам, що місцеві бюджети не можуть задовольнити навіть мінімальні потреби територіальних громад, а звертатися до усіх інстанцій з вимогами ліквідації десятків паразитуючих на реальному секторі економіки інспекцій.

І такі «краплі» звернень, ініціатив і пропозицій рад усіх рівнів дуже швидко об’єднаються в єдиний інформаційний потік, який стане домінуючим у сенсі формування громадської думки. А наступним кроком – неминуче! – буде законодавче оформлення збільшення повноважень органів місцевого самоврядування за рахунок зменшення функцій державних адміністрацій.

Чи є розвиток самоврядування панацеєю від усіх проблем держави і єдиною адекватною відповіддю на усі виклики сьогодення? Безумовно – ні. Питання корупції і «кумівства», бюджетного шахрайства і нехтування інтересами громади задля власної вигоди були, є і будуть стояти на порядку денному в усіх суспільствах за будь-якого рівня культурного розвитку.

Але у будь-якому випадку, у місцевого самоврядування є ключові відмінності від державних адміністрацій – їх можна переобрати. А скільки не скаржіться на чиновника, добитися його заміни чи позитивного вирішення таким чином нагальної справи, як показує досвід всієї новітньої історії України – неможливо. І як би не намагалися довести володарі владних кабінетів, що відповідальність перед Законом набагато важливіша за відповідальність перед виборцями, аксіомою є, що єдиним критерієм ефективності їхньої роботи є позитивні відгуки безпосереднього керівництва.

Отже, зміна вектору розвитку системи державного управління у бік підвищення залежності (і цього слова не слід соромитися) чиновників усіх рівнів від волі виборців, – є тим кроком, який є чи не найбільш нагальним для подальшого державотворення України.

Сьогодні обрані за новим Законом, який значно зменшив роль провінційних партійних «вождів», депутати місцевих рад матимуть унікальний шанс для того, щоб ради нарешті заявили про себе на повний голос, розпочавши новий етап будівництва держави і громадянського суспільства не «згори», за вказівками і рекомендаціями керівництва, а знизу – озвучуючи найбільш наболілі проблеми людей і пропонуючи шляхи їх негайного вирішення. 

Олександр Логінов

(м. Вінниця)