Слово «Україна» буквально перекладається як «на краю». Ця країна – на краю інших держав, часами – частина тієї чи іншої з них, але частіше вона була розчленованою. У 17-му і 18-му століттях Україну поділили між собою Росія, Польща і Оттоманська імперія. У 19-му столітті –Росія і Австро-Угорщина. А у 20-му столітті, не враховуючи короткого періоду незалежності після Першої світової війни, Україна увійшла до складу Радянського Союзу. Ця країна століттями існувала на краю імперій.

Мій батько народився в Україні у 1912 році у карпатському місті, яке тепер називається Ужгород. Коли він народився, місто входило до складу Австро-Угорщини, а коли йому виповнилося 10 років, кордон посунувся на кілька миль на схід. Тому його сім’я переїхала на кілька міль на захід. Мій батько розповідав, що володів сімома мовами (угорською, румунською, словацькою, польською, українською, російською і їдишем). У дитинстві мене дуже вразили його знання. Тільки пізніше я дізнався, що його мовні навички обмежувалися лише такими фразами, як «Скільки просите за це кістляве курча?» і «Благаю, не стріляйте».

Він дійсно міг порозумітися в таких небуденних справах усіма цими мовами. Пояснюється це просто: сьогодні Ужгород розташований на словацькому кордоні – у 30 милях від Польщі, у 15 милях від Угорщини і 50 милях від Румунії. Коли мій батько був дитиною, кордони постійно змінювалися і знання мов мало велике значення. Ніколи не можна було знати, громадянином якої держави або чиїм підданим ти станеш і хто цілитиме в тебе з рушниці.

Мій батько жив «на краю», поки в 1941 році не прийшли німці, змітаючи все на своєму шляху, а потім, у 1944 році, – не повернулися радянські війська, своєю чергою теж змітаючи все на своєму шляху. Він був одним із десятків мільйонів людей, які жили та помирали «на краю». І, напевне, ніде у світі життя у прикордонні не завдавало таких страждань, як в Україні. Україна опинилася між Сталіним і Гітлером, між спланованим голодом та відвертими масовими вбивствами, а полегшення прийшло лише з тяжкими злиденними часами постсталінського комунізму. Жодна європейська країна не страждала у 20-му столітті так, як Україна. У період з 1914 по 1945 рік Україна опинилаcя настільки близько до пекла, наскільки це взагалі можливо за життя.

Благаючи про «владну руку»

Україну, як не дивно, сформували північні люди: вони спустилися сюди річкою, заснували торговельні осередки і зрештою стали правити місцевим населенням. Згідно з давніми історичними джерелами, місцеві племена зробили наступне запрошення: «Земля наша велика і багата, а ладу в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами». Сумнівний момент – як стверджує Енн Рід у чудовій книзі «Прикордоння: мандрівка історією України». Але це не має значення, адже вони прийшли як торговці, а не як завойовники, і створили місто Київ у гирлі надзвичайно широкої річки Дніпро.

І все ж мало хто з істориків сумнівається, що пропозиція такого роду пролунала. Мені уявити подібну пропозицію від мешканців теренів сучасної України легше, ніж коли йдеться про будь-яку іншу державу. Переважно рівнинна країна – сприятлива для внутрішніх конфліктів та чвар, і очікування іноземця, який прийде і стабілізує багату землю – не чужа українцям ідея. Так постала Київська Русь – попередниця сучасних України, Росії і Білорусі. Можна навести безліч аргументів на тему, хто кого створив: Україна Росію чи навпаки. Достатньо сказати, що вони сформувалися разом. Це важливіше за те, хто що і кому зробив.

Погляньмо як вони, за переказами, обрали віросповідання. Володимир – князь-язичник – вирішив, що потребує сучасної релігії. Він розглядав іслам, та відмовився від цієї ідеї, тому що хотів випивати. Звертався до католицизму, та відкинув і його, бо мав багато наложниць, від яких не хотів відмовлятися. Врешті він зупинився на православ’ї, що сподобалося йому як гарна і гнучка релігія. Як зазначає Рід, наслідки цього рішення були глибокими: «Обравши християнство, а не іслам, Володимир назавжди спрямував амбіції Русі в Європу замість Азії, а прийнявши християнство від Візантії, а не від Риму, поєднав майбутнє росіян, українців і білорусів у православ’ї, відокремивши їх від сусідів-католиків, поляків». Гадаю, хоч Володимир і любив випивку та жінок, його більше цікавила ідея пошуку балансу між державами. І він обрав Візантію, щоб створити простір для України.

Україна, Європа і Росія

Сьогодні Україна знову опинилася «на краю», намагаючись знайти простір. На межі Росії і Європи – звичне її становище. Унікальним його робить те, що вже протягом 18 років Україна незалежна. Це найдовший період української незалежності, небачений століттями. Найдивовижніше, що внутрішні дебати українців, які нібито й цінують свою незалежність, частково зосереджені на тому, до якого іноземного утворення їм приєднатися. Мешканці заходу країни хочуть приєднатися до Європейського Союзу. Мешканці сходу прагнуть зближення з росіянами. Українці хочуть залишатися незалежними, але не просто незалежними.

Це зумовлює асиметричні відносини. Чимало українців хочуть приєднатися до Європейського Союзу, який, як єдине ціле, ставляться до України в кращому випадку неоднозначно. З іншого боку, Україна, як це завжди було, важлива для росіян так само, як і для українців. Україна має для російської національної безпеки таке саме значення, як Шотландія для Англії чи Техас для Сполучених Штатів. У руках ворогів ці терени представлятимуть смертельну небезпеку для всіх трьох країн. Тому, попри чутки, ані Шотландія, ані Техас нікуди не збираються. Так само і Україна, якщо Росія має до цього якийсь стосунок. І ця реальність формує основу українського життя. У фундаментальному значенні географія наклала певні рамки на український національний суверенітет, а отже й на життя українців.

Із чисто стратегічної точки зору, Україна – уразливе місце Росії. Під домінуванням Росії Україна закріплює російське панування в Карпатах. Пройти ці гори не так вже й неможливо, але й не легко. Якщо ж Україна потрапляє під вплив або контроль західної держави, південний фланг Росії (і Білорусі) широко відкритий уздовж смуги, що простягається від польського кордону на схід майже до Волгограда та на південь до Азовського моря, а це більше тисячі миль, з яких понад 700 – прикордонні терени самої Росії. Природних кордонів тут обмаль.

Для Росії Україна – фундаментальне питання національної безпеки. Для країни Заходу Україна має цінність, лише коли ця держава планує кинути виклик і подолати Росію, як намагалися зробити німці у Другій світовій війні. Сьогодні, враховуючи, що ніхто в Європі чи Сполучених Штатах не думає кидати військовий виклик Росії, Україна – несуттєвий актив. Але з точки зору Росії, вона важлива, незалежно від того, що в кого зараз на думці. У 1932 році Німеччина була немічною; а до 1941 року завоювала Європу і дійшла вглиб Росії. Одне росіяни засвоїли за довгу і болісну історію – ніколи не будувати плани, виходячи з того, на що здатні в цю мить чи про що думають інші держави. І саме тому майбутнє України ніколи не було для них буденною справою.

Звісно, річ не тільки в цьому. Україна контролює доступ Росії до Чорного, а отже – й до Середземного моря. Портові міста Одеса і Севастополь – це військові і торговельні вікна для експорту, особливо з південної Росії. Україна – також важливий трубопровідний шлях для транспортування енергоресурсів в Європу, а це торговельна і стратегічна необхідність для Росії, адже енергоресурси перетворилися на першочерговий важіль впливу і контролю над іншими країнами, включно з Україною.

Саме тому Помаранчева революція в Україні 2004 року стала вирішальним чинником трансформації сприйняття Заходу в Росії і її відносин з Україною. Після розпаду Радянського Союзу в Україні змінилися кілька урядів, які продовжували орієнтуватися на Росію. На виборах 2004 року на позір проросійський кандидат Віктор Янукович переміг завдяки, як багато хто стверджував, сфальсифікованим результатам. Натовпи людей вийшли на вулиці і домоглися скасування перемоги Януковича. Гору взяла прозахідна коаліція.

Росіяни закидали, що за мирним повстанням стояла західна розвідка, зокрема ЦРУ і МІ-6, які спонсорували прозахідні неурядові організації і політичні партії. Розвід-операція чи повністю відкрита діяльність – сумнівів однак немає, що американські і європейські гроші надходили в Україну. І, принаймні для Владіміра Путіна немає значення, від кого – добросердних реформаторів чи агентів ЦРУ із суворим поглядом. Він вважав це спробою оточити та повалити Російську Федерацію.

Наступні шість років Путін присвятив знищенню здобутків революції. Відкрито і завуальовано він намагався розколоти коаліцію та привести до влади проросійський уряд. У результаті виборів 2010 року Янукович повернувся до влади і, з точки зору Росії, небезпеку було усунуто. Чимало факторів зумовили це повернення. Сполучені Штати були зайняті Іраком і Афганістаном та не могли вплутатися у боротьбу з Росією за Україну. Німці зблизилися з росіянами після кризи 2008 року. Російські олігархи мали тісні фінансові і політичні зв’язки з українськими олігархами, які вплинули на результати виборів. Велика проросійська спільнота в Україні прагне, щоб країна зблизилася з Росією. До того ж, українці сильно розчарувалися через небажання Заходу істотно допомогти країні.

Після Помаранчевої революції

У день, коли ми прибули до Києва, відбувалися дві події. По-перше, тривали демонстрації проти податкової політики уряду. По-друге, Янукович поїхав до Бельгії на саміт з Європейським Союзом. Обидві події надихнули прозахідне угруповання в Україні – і досі зациклене на ідеї, що Помаранчеву революцію можна відродити і Україна повинна вступити до Європейського Союзу. Ці два моменти взаємопов’язані.

Демонстрації спричинило внесення змін до податкового законодавства, відповідно до яких збільшувалися податки для власників малого бізнесу. Головна акція протесту відбулася на великому майдані, переповненому державними прапорами та транспарантами. Звукові системи протестувальників були досить якісні. Тож можна було чітко почути промови. Коли я звернув увагу прозахідного журналіста, що це видається добре профінансованою та організованою акцією, мене запевнили, що вона зовсім не добре організована. Я не був на інших українських демонстраціях, але відвідував різні акції у світі, і більшість із них нагадували, як сказали б у Техасі, «козлине родео». Я не бачив також і жодного такого родео, але підозрюю, що вони не дуже добре організовані. Ця демонстрація не видалася мені козлиним родео.

Це важливо. Політично свідомі прозахідні українці захопилися, сподіваючись, що ця демонстрація може перерости в ще одну Помаранчеву революцію. Деякі демонстранти ночували в наметах, і ходили схвильовані чутки, що міліція блокує автобуси з протестувальниками і не дає їм потрапити на демонстрацію. Це могло означати, що акція протесту була б масштабнішою без втручання міліції і що влада боїться ще однієї революції.

Та мені так не здалося. У провулках було чимало міліціонерів, але вони були розслаблені, а не в бойовій готовності. Мені сказали, що міліціонери в бойовій готовності сховалися у дворах та деінде. Я не міг довести протилежного. Але демонстрація вразила мене своєю надто доброю організованістю. Пристрасні і майже спонтанні акції протесту більш невпорядковані , натовп – більш неспокійний, та наростає, а міліціонери більш напружені. Мені, як зовнішньому спостерігачеві, акція радше видалася спробою лідерів організацій і політиків створити відчуття політичної напруженості, ніж спонтанною подією. Але у протиурядових угруповань виникла слабка надія, що це може стати початком чогось більшого. На питання щодо такої ймовірності один журналіст відповів мені, що шанс на революцію складав 5%.

На мою думку, це була буря в стакані. Та моє сприйняття було не зовсім правильним. Пізніше Янукович заявив, що новий Податковий кодекс може не набути чинності. Він сказав, що це залежатиме від розгляду поправок у парламенті, який відбудеться за тиждень. Але чітко дав зрозуміти, що знайде спосіб принаймні відкласти його впровадження, якщо не скасувати. Очевидно, він не вважав акції протесту буденною подією. Незалежно від того, чи виконає він врешті вимоги демонстрантів, він відчув, що повинен зреагувати.

Європейські мрії

У день, коли почались демонстрації, Янукович поїхав до Брюсселя для переговорів про вступ України до Європейського Союзу. У мене була можливість зустрітися з представником міністерства закордонних справ, перш ніж він також поїхав до Брюсселя. Ця людина працювала в міністерстві і за попередньої влади. Він був членом групи, яка брала участь у різноманітних програмах під егідою Сполучених Штатів і Європи. Метою цих програм було зробити мешканців Східної Європи прихильниками Заходу. І саме таким, без сумніву, і був мій співрозмовник. Завдяки зустрічі з цією людиною я зрозумів, що тут одне з двох: або Янукович не влаштовував ідеологічної чистки кадрів або хотів забезпечити собі позиції в проєвропейському таборі.

Із моєї перспективи, перспективи американця, Європейський Союз видається мені в кращому випадку побляклим, а в гіршому – хитким утворенням. У Стамбулі я зустрічався з кількома європейськими фінансовими лідерами, які в попередніх розмовах пояснювали мій негативізм щодо Європейського Союзу браком розуміння ситуації. Цього разу вони були набагато менш самовпевненими, ніж будь-коли раніше, і говорили про ймовірність провалу євро та інші екстремальні варіанти. За останні кілька років вони пройшли досить великий шлях, перш ніж дійшли цього висновку. Але мене здивувало, що представник міністерства закордонних справ України не тільки не змінив своїх поглядів через ситуацію в Ірландії, а й також не бачив зв’язку між нею і бажанням ЄС, щоб Україну стала членом союзу. Для нього одне ніяк не стосувалося іншого.

Труднощі, з якими зіткнувся Європейський Союз, проєвропейські українці не сприйняли як зміну правил гри. У них не виникло сумнівів, що Україну хочуть бачити в Європейському Союзі, а також сумнівів, що бар‘єром до вступу є невідповідність України критеріям. Думка, що розширення ЄС зазнало тяжкого удару внаслідок ірландської та грецької криз, для них абсолютно незбагненна. Європейський Союз не збирався запроваджувати жодних структурних змін. Ніщо з того, що відбувалося в Європейському Союзі, не позначилося на його привабливості чи відкритості. Йшлося лише про те, щоб Україна відповідала критеріям.

У багатьох країнах, які ми відвідали, можна було побачити класові розбіжності щодо членства в ЄС. Політична та економічна еліта ставиться до цього з ентузіазмом, нижчі класи – більш стримано. В Україні є ще й регіональні відмінності. Третина країни, схід, здебільшого орієнтований на Росію, а не на Захід. Третина, західна частина, – на Захід. Центр країни схиляється до Заходу, але не весь. До цих поділів додаються ще й мовні розбіжності. Найбільше україномовних мешканців проживає на заході, а російськомовних – на сході. Усе це було помітно на виборах 2010 року і до них. Янукович здобув гору на сході, Тимошенко на заході, а центр, за який точилася боротьба, схилився убік Тимошенко. Але голосів за Партію регіонів і Януковича на сході виявилося більше.

Ці поділи визначають українську внутрішню і зовнішню політику. Вважається, що Янукович переміг внаслідок зречення Помаранчевої революції. Прихильники Помаранчевої революції сильно зневажають Януковича і вважають його російським пішаком. Цікаво, що в Польщі так не вважають. У цій країні урядовці і журналісти гадають, що Янукович грає в складнішу гру і намагається знайти для України баланс між Європою і Росією.

Незалежно від намірів Януковича, важко зрозуміти, як тут знайти золоту середину. Або ви вступаєте до Європейського Союзу, або ні. Гадаю, йдеться про те, що Янукович спробує вступити в ЄС, але йому відмовлять. Таким чином, він балансуватиме між двома таборами. Це єдиний варіант золотої середини. Звісно, членство в НАТО для нього не стоїть на порядку денному. Але Європейський Союз – це можливо.

Я зустрівся з групою молодих українських фінансових аналітиків і трейдерів. Вони висловили ідею про розкол України на дві країни, східну і західну. Ця ідея досить поширена в Україні та за її межами. Вона, безумовно, вписується в українську традицію життя на межі – між Європою і Росією. Проблема в тому, що немає жодного чіткого географічного кордону, який можна було б провести між двома частинами, а до того ж центр країни теж розколотий.

Набагато цікавішою за геополітичні спекуляції була їхня зацикленість на Варшаві. У Києві молоді аналітики і трейдери знають усі деталі про ринок IPO, приватизацію і пенсійну систему в Польщі, різноманітні плани і суми, що їх забезпечують ці плани для приватного інвестування. Я зрозумів, що вони більш зацікавлені в тому, як заробити гроші на ринках Польщі, ніж в Європейському Союзі, українській політиці чи, що думають росіяни. Вони молоді трейдери і знають, хто такий Ґордон Ґекко, тож не можуть бути показовим прикладом українського життя. Але найцікавіше, як мало вони говорили про українських олігархів, порівняно з Варшавськими ринками. Олігархи можуть бути на великій відстані від них, а отже не мають великого значення. Але саме Варшава, а не Європейський Союз чи правляча верхівка, заполоняють їхню увагу.

Чимало цих молодих фінансистів мріяли про те, щоб виїхати з України. Так само й багато студентів, яких я зустрів в університеті. Вони повторювали три речі. По-перше, вони прагнуть бачити Україну незалежною. По-друге, хочуть, щоб вона стала членом Європейського Союзу. По-третє, хочуть виїхати з України і жити деінде. Мене вразило, як мало пов’язані їхні національні надії з особистими. Вони розвиваються у двох різних площинах. Врешті-решт вималювалася наступна картина: для будівництва держави необхідно кілька поколінь, а перші з них тяжко працюють і страждають заради благ у майбутньому. Це гірка пігулка, коли є можливість поїхати деінде і жити добре для себе вже зараз. Проблема в Україні – принаймні серед проєвропейських українців – здається, полягає у виборі між облаштуванням України і облаштуванням власного життя.

Самостійна всупереч собі

Але це були представники прозахідного табору, створеного університетами. Інша частина України – це промислові міста сходу. Тут люди не збираються їхати з України, але усвідомлюють, що їхні підприємства не можуть конкурувати з європейськими. Вони знають, що росіяни купуватимуть їхню продукцію і бояться, що європейські заводи на Західній Україні коштуватимуть їм роботи. Тут відчувають ностальгію за Радянським Союзом, не тому що вони не пам’ятають сталінські жахіття, а просто тому, що період застою за Леоніда Брежнєва був для них таким привабливим порівняно з тим, як вони жили до чи після нього.

Окрім того, є олігархи. Вони не лише пустили коріння в українській економіці та українському суспільстві, а й також прив’язують Україну до росіян. Адже основні українські олігархи пов’язані з росіянами складними економічними і політичними домовленостями. Вони кістяк України. Коли я прогулювався з одним журналістом, він звернув мою увагу на гарну, але занедбану будівлю. Він сказав, що багатії купують ці будівлі за копійки і тримають їх, бо не платять податків, гальмуючи розвиток міста. Для олігархів Європейський Союз, з його правилами і прозорістю, це прямий виклик, у той час як відносини з Росією – складова щоденної рутини.

Росіяни, на мою думку, не намагаються відновити Російську імперію. Вони прагнуть мати свою сферу впливу, а це зовсім інша річ. Вони не хочуть нести відповідальність за Україну чи інші країни. На їхню думку, саме відповідальність призвела до занепаду російської могутності. Хочуть вони лише мати достатній контроль над Україною, який гарантуватиме, що потенційно ворожі сили, зокрема НАТО або будь-які інші подібні утворення, не візьмуть її під свій контроль. Росіяни залюбки дозволять Україні мати внутрішній суверенітет за умови, що Україна не представлятиме загрози для Росії, а газопроводи на її території залишаться під контролем росіян.

Це досить суттєві вимоги як для суверенної країни. Але Україна, здається, не надто переймається тим, щоб забезпечити собі щось більше за формальні обриси суверенітету. Найбільше вона переймається вибором між Європою і Росією. Цікаво, що наразі незрозуміло, чи потрібна Україна Європейському Союзу чи Росії. Європейський Союз не збирається приймати до своїх лав ще одного слабака. Їх у неї й так багато. А Росія не бажає обтяжувати себе керуванням Україною. Вона просто не хоче, щоб той, хто контролює Україну, загрожував Росії. Самостійність України нікому не загрожує, допоки прикордонна держава зберігає нейтралітет.

Це видалося мені найцікавішим. Україна – незалежна, і, гадаю, такою і залишиться. Найголовніша її проблема – що робити з цією незалежністю. А сформулювати це вона може лише на чиїхось умовах – у даному випадку Європи чи Росії. Велика внутрішня боротьба в Україні полягає не в тому, як керувати Україною, а в тому, на кого вона орієнтуватиметься – Європу чи Росію. На відміну від 20-го століття, коли відповідь на питання про орієнтацію України спричинювала війни, сьогодні ніхто не воюватиме. Росія отримала від України, що хотіла, і Європа не буде заперечувати.

Україна мріяла про суверенітет, та ніколи не усвідомлювала, що це означає. Я говорив фінансовим аналітикам і трейдерам, що дехто з моїх дітей служив в армії. Вони були вражені. Чого б це людина добровільно йшла в армію? Я намагався пояснити їхні мотиви, які не були пов’язані з прагненням знайти хорошу роботу. Це було занадто. Вони не могли збагнути, що національний суверенітет і особисте служіння державі – нероздільні поняття. Але як я вже згадував, більшість із них сподіваються виїхати з України.

Україна – суверенна держава. Якоюсь мірою в мене склалося відчуття, що вона хоче відмовитися від суверенітету, знайти когось, хто візьме на себе цей тягар. Але в такому разі незрозуміло, чи готовий хтось взяти на себе відповідальність за Україну. У мене також не склалося враження, що українці зрозуміли, що означає бути суверенною державою. Для багатьох із них Москва і Варшава – більш реальні, ніж Київ.

Оригiнал матерiалу:
http://www.stratfor.com/