Якщо через тиждень після голосування у другому турі вам не соромно за свій вибір, ви не ходили на вибори. Це народна прикмета, яка щоразу виправдовує свою правильність. Адже виборці постійно наражаються на вимушене розчарування у кандидатах, в яких вони ще нещодавно вірили і на яких покладали свої сподівання. Треба чесно визнати, що винні у цьому лише самі виборці. У нас склалася погана традиція хибно сприймати політику і політиків, ідеалізуючи, а подекуди і ідолізуючи своїх обранців.

Більшість людей чомусь переконані, що на наступний день після перемоги „їхнього кандидата” розтане сніг, зійде весняне сонце, вдесятеро зросте прожитковий мінімум, у двадцять разів буде підвищена допомога по народженню дитини, українців знов стане 50 мільйонів, ціни на продукти почнуть обраховуватися у копійках, а у полях ... заколосяться ананаси.

Подібні ідилічні сподівання ведуть своє глибоке коріння від міфів „про доброго царя”, якими жив закріпачений народ у Російській імперії ще з XVIII століття. Адже такі міфи залишають надію, що новий „цар” принесе у країну позитивні зміни, які торкнуться кожного. Держава – це не президент. Держава – це величезний механізм, армія чиновників, бюрократів, депутатів, політиків, які всі разом повинні працювати на благо „маленького українця”.

Для покращення життя потрібно не просто обирати нового президента, а змінювати всю державну систему. Необхідно розгорнути бюрократичний апарат обличчям до громадян. Якими ж мають бути перші кроки до побудови (У)країни сонця, ми і пропонуємо проаналізувати далі.

Крок перший – правова держава

Відомий крилатий вислів каже, що там, де не діє сила права, починає діяти право сили. В українському варіанті, це, швидше, сила грошей. Відсутність чітко регламентований правил гри для еліти (конституційне право) та прозоро і однозначно виписаних законів для всього суспільства (всі інші галузі права) призводить до численних проблем. Основна з них – тотальна корумпованість не лише влади, державних органів, а й усього суспільного життя. Корупція існує, передусім, не у міністерських кабінетах і депутатських приймальнях. Хабарництво спіткає людину з перших секунд її народження, коли одразу треба комусь заплатити за пологи, а закінчується цинічним здирництвом на похованні. І протягом усього життя людина „платить” у лікарнях, ЖЕКах, школах, університетах і т.д.

Для наведення ж ладу потрібні лише справедливі та чіткі закони. Ухвалити їх має парламент. Проте перед цим до парламенту необхідно обрати гідних представників народу, яким майже немає шляху до законодавчої влади за системою закритих партійних списків. Тому у царині конституційного права передусім необхідно змінити виборчу систему, запровадивши відкриті списки при обранні Верховної Ради та повернувши мажоритарну систему при виборах до місцевих рад усіх рівнів. Тільки тоді представницька влада в країні запрацює в інтересах людей, а не у своїх власних. Тільки тоді парламент ухвалюватиме справедливі закони, а місцеві ради – рішення, необхідні для нормального розвитку територіальних громад.

Що ж до виконання цих законів і рішень... Згадується мудрий вислів Ніколо Макіавеллі: „Там, де є хороше військо, є й хороші закони”. Не варто сприймати цю фразу буквально, проте можна провести певні аналогії. Очевидно, що країна потребує докорінного реформування судової та правоохоронної системи. Не вдаватимемося у деталі. Головним результатом такої реформи має бути встановлення невідворотних покарань за злочини. Ці покарання не обов’зково повинні бути жорсткими, але кожен має знати: за скоєне правопорушення він обов’язково відповідатиме.

Отакий-от нехитрий рецепт побудови правової держави. Хоча у нас поки діє принцип: „Із грошима можна обійти будь-які закони ... хіба що, крім законів фізики”.

Крок другий – соціально орієнтована ринкова економіка

(У)країна сонця – це не тільки панування закону, а й матеріальний добробут кожної людини. Він починається зі свободи економічної ініціативи. На рівні бізнесу це спрощена система реєстрації підприємств, обмеження кількості контролюючих органів, державне сприяння важливим галузям господарства, зокрема селу. Основною формою такого сприяння має бути державний контроль за дотриманням законності і боротьба з махінаціями. До речі, лідер Народної Партії Володимир Литвин з цією метою запропонував створити Державний земельний банк, який би надавав допомогу селянським господарствам і одночасно контролював купівлю/продаж землі.

На рівні ж місцевого самоврядування це передача повноважень та фінансів у відання місцевих рад і їх виконавчих органів. Тільки таким чином можливо забезпечити ефективне господарювання у територіальних громадах, де сьогодні навіть не проведено інвентаризацію комунальної власності.

Свобода економічної ініціативи обов’язково має доповнюватися соціальною відповідальністю бізнесу. Її ключовими елементами мають стати обрахування оплати праці від собівартості продукції, а не від прожиткового мінімуму, встановлення справедливого співвідношення між мінімальною та максимальною зарплатою на рівні 1:5, як це є у більшості країн Євросоюзу. Це і реальні соціальні гарантії для малозабезпечених категорій населення: підвищення пенсії до рівня 80% від заробітної плати, будівництво соціального житла, державне кредитування освіти. Зробити це можливо, запровадивши прогресивну систему оподаткування: тобто чим більше людина заробляє, тим більший відсоток податку сплачує. Важливими складовими соціальної відповідальності бізнесу також мають стати благодійництво, меценатство та спонсорська підтримка тих сфер суспільного життя, які не є прибутковими.

Має сформуватися національний, а не компрадорський капітал, а бізнесмени мусять припинити жити за законами „дикого заходу” і вестернів, де „людина людині вовк”. І це також важливий крок до (У)країни сонця.

Крок третій – піднесення культури

Очевидно, що національна культура потребує розвитку і підтримки. Так само очевидно, що національна культура починається не з носіння вишиванки і співання народних пісень. Культура починається передусім з освіти і науки. Саме на їх розвиток мають бути спрямовані зусилля держави у гуманітарній сфері. Тут йдеться не стільки про системи оцінювання чи написання нових підручників. Адже освіту і науки творять не книжки, а люди. Має бути створена система заохочення і залучення у освіту та науку молодих, професійних і талановитих працівників. Для цього, зокрема, необхідно підвищити зарплату вчителям та науковцям до рівня середньої в економіці.

Задля збереження національних цінностей мають бути розроблені та належним чином профінансовані державні програми розвитку української мови, збереження традицій тощо. Окремої уваги потребує підтримка вітчизняного книгодрукування. Сьогодні на українському ринку продається понад 80% книг російського видавництва. І лише близько 15% – від вітчизняного виробника. Тому мають бути запроваджені комплексні програми з видавництва книжок українською мовою. Але цього мало. Таку літературу повинні читати. А отже необхідно системно займатися поширенням української мови, заохоченням до її вивчення. Це не просто безпосереднє завдання держави. Це питання її гідності.

Заборони і нав’язування – це неефективний шлях для збереження власної культури у інформаційно активному XXI столітті. Ми маємо зробити свою культуру конкурентною. На цьому неприпустимо економити.

То ж треба не обирати кандидата і сподіватися „на милість доброго царя”. Треба змінювати систему. Починати необхідно з оновлення влади. Перший реальний шанс зробити це випаде нам на скоро – 30 травня 2010 року – під час місцевих виборів. Годі сподіватися – треба діяти.

Олексій Краснопьоров