Активісти Бучанської громадської організації інвалідів «Відгук» уже більше двох років перебувають у постійному пошуку задля вивчення потреб та інтересів людей з обмеженими фізичними можливостями, прагнучи зробити їхнє життя цікавішим. Чимало зусиль докладає до цього голова Бучанської громадської організації «Відгук», народниця, Світлана Стадніченко, знаходячись у майже безперервному спілкуванні з людьми. «Я певна, в кожній людині ми можемо віднайти частинку самих себе,  – говорить Світлана Стадніченко. – Однак, будучи унікальними та неповторними, ми часто залишаємо без уваги хороші, позитивні прояви життя. Я хочу, щоб ми розширили своє бачення, помітили красу кожної душі». За час роботи «Відгуку» відбулося багато цікавих та корисних знайомств з громадянами, життя котрих без перебільшення можна назвати всеперемагаючим, таким, що може бути прикладом. І нехай, ці особистості не мають звань «Героїв України», та їхнє життя варте народної уваги! Як приклад, довгий життєвий шлях Володимира Миколайовича Коренівського, одного з засновників Акціонерного авіаційного підприємства «Авіант», майстра з великої літери.

15 серпня 1952 року в сім’ї робочого подружжя Коренівських народився син Володимир. Маленький Володя задніх не пас і проявляв цікавість до всього, що відбувалося вдома: допомагав матері у хатніх клопотах, батьку — у будівництві будинку. Коли до рук потрапляли невідомі предмети та іграшки — миттєво розбирав їх на окремі частини. Було помітно — дитина допитливого розуму. Навчання давалося Володимиру легко. Після закінчення 4-го класу намагався скласти іспити екстерном за програмою 8-го! Але дирекція згоди не дала, і довелося систематично, як і раніш, відвідувати школу.

Кабінет фізики став для хлопця другою домівкою. Саме тут можна було не тільки набратися теоретичних знань, а й випробувати їх на практиці: Володя міг розібрати і скласти окремі деталі будь-якого радіоприймача, телевізора, телефона і усіляких ще дрібниць! Тому після закінчення 8-го класу твердо вирішив працювати. А щоб не припинити навчання, перейшов до вечірньої школи. Так 16-річний хлопчина з великим бажанням жити і творити прийшов до Ірпінського радіотелевізійного ательє № 11. Згадує Володимир Миколайович, що й сам був здивований швидкому прийому на роботу, адже відповідної освіти у нього тоді ще не було. Того дня принесли до ательє модний на той час телевізор німецького виробництва. Начальник запитав усіх: «Хто зможе полагодити? Хто взагалі коли-небудь бачив подібне диво техніки? Можливо ти, Володю?». «Так, я зможу, вже знайомий з такими телевізорами!» — відповів Володимир, хоча не тільки не мав справу, а навіть ніколи їх не бачив. Впевненість та неймовірна інтуїція допомогли полагодити  диковинку зарубіжної техніки — і його одразу взяли на роботу радіомеханіком!

Ось так весело розпочалась трудова діяльність Володимира Коренівського. Вже за рік його прийняли учнем електромонтера за 1-м розрядом на дослідне підприємство Української філії Всесоюзного науково-дослідного інституту склопластики та волокон. Працював він на телефонній станції. Вивчав інші спеціальності. Досконало освоїв електродвигуни, трансформатори, електрозварювання, роботу на печах по виробництву скляних та базальтових волокон. Познайомився з виготовленням скловати для промислового виробництва. Оволодів особливостями ремонту та профілактики електропідстанцій, отримав 4-ту групу допуску до роботи. Працював для електропостачання усієї Бучі.

1971 рік — призов до лав Радянської армії. Запис у трудовій книзі про спеціальності електромонтера 6-го розряду дав змогу потрапити до школи молодших авіаційних спеціалістів по обслуговуванню електронної автоматики літаків, що у місті Новоград-Волинському. Керівництво військової школи високо оцінило результати навчання Володимира і направило його продовжувати службу у Бориспіль, до військового авіаційного містечка. Володимир організовував і відповідав за телефонний, телеграфний, радіорелейний та радіо-зв’язки. Робота була напружена і вимагала великої відповідальності! Іноді, регулюючи польоти в екстремальних ситуаціях, доводилося працювати без сну та відпочинку по декілька діб! За відмінну службу і відданість Батьківщині був занесений в Книгу Відзнаки військової частини № 93911, отримав звання сержанта, спеціаліста Першого розряду!

1973 року, демобілізувавшись з лав Радянської армії, повернувся працювати до науково-дослідного інституту. Поряд з цим облаштовував власний будинок, мабуть, відчував, що вже за рік зустріне свою долю, яка освітить і наповнить любов’ю серця на довгі роки. Володимир і Ольга побралися у 1974-ому. Дружина завжди позитивно ставилася до нових ідей чоловіка. А народження дітей розбудило в ньому ще більшу жагу творчого пізнання. Володимир Миколайович повертається до літаків. Його приймають на роботу до Київського авіаційного виробничого об’єднання імені 50-річчя Жовтня. Вдосконалюючи свої здібності, він виконує різноманітні завдання, працюючи зв’язківцем, електромонтером, інженером по обслуговуванню комутаторних установок, інженером-електронщиком. Без вагань брався за нові справи, за що серед київських спеціалістів із засобів зв’язку отримав народне прізвисько «Професор, з великої літери!». Згадує Володимир Миколайович: «Тяжко було звикнути до такого прізвища, усвідомлював, що за ним стоїть велика моральна відповідальність. Як міг намагався бути на вершині пізнання та майстерності… Постійно сам вчився і передавав свій досвід усім бажаючим».

1993 року на базі Київського авіаційного виробничого об’єднання створюється Акціонерне авіаційне підприємство «Авіант», одним із засновників якого є Володимир Миколайович Коренівський. Основну роботу займає активна партійна діяльність, весь вільний час — родина. Нічого більше й бажати — прекрасна, високодуховна сім’я, робота, що приносить професійне задоволення…

Та, 1997 року, Володимира Миколайовича зненацька застає хвороба. Все відбулося настільки швидко, що ні він, ні сім’я не встигли зрозуміти, що сталося. «В одну мить ноги підкосилися — і перестав ходити… — говорить Володимир Куренівський. — Довелося звільнитися з роботи. А ще — зрозуміти і прийняти теперішню дійсність — подальше життя в інвалідному візку». Аналізуючи, Володимир Миколайович каже: «Я спопелив нервову систему свого організму, повністю віддаючись активній праці. Це і привело до інвалідності».

З того часу пройшло вже 13 років. Та в його очах навіть зараз немає натяку на розпач. Неймовірно, але для зручності пересування на другий поверх свого будинку він самостійно збудував підйомний ліфт! І зараз без зусиль, дуже швидко, може дістатися будь-якого куточка своєї оселі. Ось де сила духу!

Володимир Миколайович завжди веселий і усміхнений. У нього троє чуйних, вже дорослих дітей, котрі мають свої сім’ї. Онуки, приїжджаючи до дідуся, обчіплюють його, як вішалку, з проханням розповісти щось цікавеньке: кому казочку, а кому й новітні досягнення техніки… Адже він не зупинив свого пошуку! Він і тепер навчається, розкриває незвідані простори. Наразі Володимир Михайлович захоплюється психологією, астрологією, біофізикою… А ще він — надійна опора і підтримка для своїх рідних.

Ліза Юхименко,

Бучанська міська організація Народної Партії

Опубліковано в газеті «Народна Буча» № 6(14), квітень 2010 р.