26 квітня 1986 року назавжди залишиться для України чорним днем історії. Саме цей день поділив час на «до» і «після» аварії на ЧАЕС. Серед усіх трагедій, які пережило людство, чорнобильська катастрофа, мабуть, не має аналогів за масштабами рукотворного забруднення екологічної сфери, негативного впливу на здоров’я, психіку людей, їх соціальні, економічні і побутові умови життя.

Радіаційна весна 86-го

Аварія сталася внаслідок проведення на 4-му реакторі ЧАЕС експериментів, пов’язаних із режимами роботи турбогенератора. Вибухи на 4-му реакторі посіяли атомну бурю і розкидали радіацію у різних напрямках і концентраціях. Так повітряні маси віднесли радіаційні хмари далеко за межі України – до Білорусії, Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Німеччини, Нідерландів та Бельгії. Рівні радіоактивного забруднення місцевості не завжди залежали від відстані до ЧАЕС. У Києві, наприклад, 30 квітня – 2 травня 1986 року зареєстровані середні рівні радіації становили 1,4 мР/год. Ці рівні радіоактивного забруднення були приблизно у 100 разів вищі від  природних.

Унаслідок аварії на ЧАЕС була уражена велика територія країни, землі стали непридатними для ведення сільського господарства. Проте найважливішою проблемою залишається визначення точного впливу радіонуклідів на організм людини, оскільки складно встановити повну дозу внутрішнього та зовнішнього опромінення, і тим більше не можливо передбачити ефекти біодії. Радіобіологи наголошують, що наслідками опромінення є помітне збільшення кількості захворювання щитоподібної залози, очей, випадків лейкемії, анемії тощо.

Зі спогадів учасника ліквідації аварії на ЧАЕС

У район радіаційного забруднення постійно прибували робітники, інженери, вчені, спеціалісти різних галузей народного господарства, співробітники органів внутрішніх справ, державної безпеки, прокуратури, військові.

Поділитися спогадами ми попросили одного з багатьох ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, мешканця м.Чернігів Леоніда Івановича Шимона. «3 травня 1986 року я у складі загону громадської оборони прибув до Білорусії. Ми займалися деактивацією радіологічного випромінення. Тоді нас не повідомляли, наскільки це небезпечно для здоров’я та життя, проте ми отримали ін’єкції, які начебто мають захистити організм від радіації», - ділиться спогадами Леонід Іванович. За його словами після вибухів на атомній станції, у той час, коли повітряні маси рознесли радіаційні хмари над країною, населення готувалося до першотравневих парадів, мільйони людей вийшли на демонстрації. Леонід Іванович згадує, що не було жодних повідомлень про радіаційну небезпеку і про першочергові дії в цей час, не було навіть повідомлень про аварію. «Найбільше мене вразило те, що наближаючись до так званої «зони відчуження», ми зустрічали велику кількість транспорту, на якому евакуювали мешканців ураженої території. Згадуючи події тих часів, розумієш, що відселені люди, виїжджаючи з рідного міста чи села, навіть не підозрювали, що у той час вони назавжди втрачали рідний дім, адже неможливо боротися з невидимим ворогом. Сьогодні ми переконалися, що він непереможний», - розповідає Леонід Іванович.

Ці люди, ризикуючи власним здоров’ям та життям, ліквідовували наслідки аварії, проте сьогодні вони не можуть отримати навіть гідного пенсійного забезпечення.

Проблеми, які породила Чорнобильська трагедія, з роками не зникають, а трансформуються. Тривають процеси руйнації саркофагу над 4 реактором, понині люди на забруднених територіях постійно опромінюються невеликими, але значно вищими від допустимих для населення рівнів, дозами радіації. Не виконаними залишаються так звані «чорнобильські програми», спрямовані на захист як населення, так і ураженої території.

Сьогодні, незважаючи на велику кількість законів та програм, які мають гарантувати учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС гідне соціальне забезпечення, ці люди відчувають себе не лише незахищеними, а й покинутими напризволяще. Адже більшість із них не можуть отримати гідного фінансового відшкодування, не кажучи вже про оздоровлення та інші соціальні гарантії, передбачені законами.

Політичні діячі, киваючи один на одного, знизують плечима та запевняють, що за наявності коштів ситуація поліпшиться, проте минають роки, а ті, хто заплатив своїм здоров’ям за наше жеття, лишаються наодинці за своїми проблемами. І згадує про них влада один раз на рік – напередодні річниці Чорнобильської трагедії, зовсім не замислюючись, як вони живуть весь рік.

Наталія Куксенко