В Україні ніщо не коштує так дорого і не ціниться так дешево, як людська праця. Дорого вона коштує, як правило, для здоров’я, а дешево ціниться у гривнях. Саме тому більшість наших співвітчизників живе за старим добрим радянським принципом: „На роботу як на свято – з роботи як з каторги”. Адже якби пенсійний вік було піднято, як пропонували деякі „гарячі голови”, до 65 років, українці чоловічої статі просто не доживали б до пенсії. Нагадаємо, що середня тривалість життя чоловіків у нашій країні становить 62 роки. Багато в чому життя українців скорочують важкі та неналежні умови праці. Це один із найяскравіших показників низької оцінки та недбалого ставлення держави і роботодавців до людей найманої праці. Іншими словами, наочний прояв соціальної несправедливості.

Спробуємо розібратися у проблемах соціальної справедливості та запропонувати шляхи їх розв’язання. Почнемо з проблем, яких набагато більше, ніж може видатися на перший погляд. Адже в українській системі соціального захисту є багато чого, чого бути не повинно. Першочерговими питаннями тут є недостатній рівень захищеності з боку держави і професійних спілок, відсутність культури соціальної відповідальності у великого капіталу, тобто роботодавців, та байдужість людей, нездатних до самоорганізації і боротьби за свої права.

Державний захист людей праці в принципі зводиться до обрахунку прожиткового мінімуму, мінімальних зарплат та пенсій. Також є певні норми мінімальних соціальних допомог. Причому не складно здогадатися, що ці норми не вражають своїми великими розмірами. Швидше навпаки – дивують своєю абсолютною недостатністю, порівняно з вартістю життя в сучасній Україні. Так, прожитковий мінімум наразі становить 884 гривні і до кінця поточного року зросте до 922 гривень. Рівно таким же є розмір мінімальної зарплати. До речі, тут радує вже те, що завдяки ухваленню закону про підвищення соціальних стандартів мінімальна зарплата нарешті сягнула рівня прожиткового мінімуму.

Що ж до інших соціальних виплат, то мінімальна допомога по безробіттю становить 360 гривень, допомога по догляду за дитиною до трьох років – від 130 гривень, а допомога одиноким матерям – 189-232 гривні. Також в Україні встановлена мінімальна допомога на поховання – 744 гривні. При народженні першої дитини українські сім’ї отримують 12 240 гривень. Для порівняння, поховати померлого у нашій країні коштуватиме щонайменше 5000 гривень, а на 12 тисяч дитині можна купити хіба що ліжечко і коляску.

Пенсії ж узагалі є темою окремого сумного оповідання. Мінімальна пенсія українців становить 573 гривні (для непрацюючих пенсіонерів). З урахуванням того, що вони не так давно почали виплачуватися без затримок, для наших пенсіонерів має бути актуальною приказка: „Мені не потрібно небо в алмазах. Мені б виплатили три пенсії разом”. Дійсно, пенсії не повинні бути нижчими за прожитковий мінімум, адже в такому випадку держава розписується в тому, що виплачує літнім людям гроші, яких не вистачає на життя.

Якщо державна допомога є відносно невеликою, але реальною, то захист професійних спілок – це щось з розряду наукової фантастики. Наразі в Україні зареєстровано понад 100 профспілок. Проте займаються вони переважно не захистом трудящих, а розподілом благ: путівками на бази відпочинку (в основному для особливо „заслуженого” керівного складу підприємств), мізерними матеріальними виплатами з нагоди урочистих подій у житті працівників тощо. Дієвість профспілкового руху яскраво ілюструє хоча б той факт, що за 2005 рік в Україні був зареєстрований 1(!) страйк. Очевидно, на більше понад сто вітчизняних профспілкових організацій не здатні.

Великий капітал також не виявляє соціальної відповідальності. Благодійність і спонсорство є переважно діяльністю напоказ, для телекамер. Благодійні фонди в Україні – це взагалі прерогатива перших леді, дружин великих чиновників та найбагатших олігархів. Причому вітчизняне благодійництво, як правило, аж ніяк не вирізняється системністю або цілеспрямованістю. Хтось допомагає дитячим будинкам, хтось влаштовує художні виставки, хтось реставрує „Мистецький арсенал” і будує Дитячу лікарню майбутнього. Все це робиться раз-по-раз, від чого виникає неприємне враження, ніби благодійництво і пародія на „соціальну відповідальність” бізнесу в нашій країні – лише один з численних способів відмивання грошей. Дуже хочеться, щоб це було тільки неприємне і хибне враження, а не українська дійсність. Деморалізовані ж люди вже абсолютно нездатні самоорганізуватися для боротьби за соціальні права. Тому залишається сподіватися на реформаторський потенціал нової влади, який нарешті дасть людям справжню підтримку та захист. У цій роботі варто було б врахувати пропозиції Народної Партії, що неодноразово озвучувалися її лідерами.

По-перше, необхідно відмовитися від обрахунку прожиткового мінімуму. Він має бути замінений соціальним стандартом споживання, у який потрібно включити щонайменше витрати на харчування, одяг, оплату комунальних послуг і відпочинок. Таким чином, держава встановлюватиме не суму, на яку можна виживати, а стандарт, за яким можна нормально жити.

По-друге, потрібно кардинально змінити систему обрахунку заробітної плати. Оплата праці має закладатися у собівартість продукції, яку виробляють вітчизняні підприємства. Якщо у собівартості продукції буде закладено як мінімум 30% у фонд заробітної плати, вона зросте приблизно втричі. До того ж, це єдиний не інфляційний спосіб підвищення добробуту громадян, адже таким чином надприбутки власників підприємств будуть більш справедливо перерозподілятися на користь робітників. Пенсії ж мають становити 80% від середньої зарплати в реальному секторі економіки. Це дасть змогу людям гідно жити, а не виживати після виходу на пенсію.

І по-третє, має бути вибудувана реальна та дієва система професійних спілок, які б реально захищали працівників, а не капітулювали перед роботодавцями, виконуючи будь-які вимоги бізнесу в обмін на лояльність та персональні преференції. Багато що тут залежить і від позиції людей, які повинні активніше боротися за реалізацію своїх прав. Адже без самоорганізації громадян, без уміння об’єднуватися, висувати і відстоювати вимоги до держави і олігархів громадяни навряд чи отримують добробут і справедливість „на блюдечку із блакитним обідочком”. Права – це теорема, яку потрібно постійно доводити.

Загалом же хочеться сподіватися, що із відновленням стабільності та припиненням політичного протистояння в держави дійдуть руки до питань соціального захисту. Очевидно, що на цьому шляху обов’язково мають бути втілені ідеї та пропозиції народників. Адже тільки таким шляхом можна збудувати країну, у якій люди нормально житимуть, а не зароблятимуть на життя.

Олексій Краснопьоров