„Одні змінюють партію заради принципів, інші – принципи заради партії”, – сказав свого часу британський прем’єр Уїнстон Черчілль. Проте українські політики пішли ще далі: вони змінюють партії заради грошей. Є окремі метри цього жанру, що змінили за роки Незалежності по 5-6 партій. Це не тільки питання особистої моралі і цінностей окремих політиків, а й показник нестабільності партійно-політичної системи. Остання ж випливає багато в чому із проблем системи виборчої. Розглянемо ці проблеми по порядку.

Партії бувають різні ... із різними цікавими назвами

Спочатку варто проаналізувати недоліки власне партійної системи, що склалася в Україні за останні 18 років. Перший із них – майже тотальна залежність більшості політичних сил від олігархів. Це стосується не тільки двох мегапартій (певно, читачеві зрозуміло, про що мова), а й карликових „кишенькових” політсил. В останні роки склалася погана традиція, коли кожен впливовий бізнесмен вважає мало не справою честі мати свою партію, яка обслуговує його інтереси. На виборах вони, як правило, або виступають „технічними кандидатами”, виконуючи „чорнові” завдання мегаблоків, або взагалі не беруть участі у виборчих перегонах. Зрештою, такі політсили не мають структурованої та системної партійної мережі. Єдиним підтвердженням їх формального існування є реєстрація у Міністерстві юстиції.

Що ж до мегапартій, то там олігархи є здебільшого спонсорами і стейкхолдерами. Це „розумне слово” означає, що найбагатші бізнесмени утримують свої групи впливу всередині двох партій-„рейтингоносців”. В цьому випадку політичні сили перетворюються на лобістів бізнес-інтересів своїх спонсорів і не виконують пряму функцію – відображати і відстоювати інтереси виборців.

Другою проблемою партбудівництва по-українськи є прив’язаність більшості політсил до своїх лідерів. Коли ж лідер сходить з політичної арени, такі партії поступово зникають. Залишається знову ж таки лише реєстраційний номер у Мін’юсті. Так сталося із „Громадою” Лазаренка, СДПУ(о) Медведчука-Кравчука, СПУ Мороза та багато інших. Отже, партії в цих випадках були не структурованими політичними силами, сформованими з команди однодумців, а лише придатками до лідерів та їх спонсорів.

Нарешті, третьою важливою проблемою більшості партій є повна відсутність у них ідеології та беззмістовність програмних позицій. Була (і ще досі зареєстрована в Мін’юсті), наприклад, така партія „Жінки за майбутнє”. Входила вона до опозиційного блоку „Не так”. Що відстоювала ця партія? Соціалізм, жінок чи майбутнє? Відповідь на це питання відсутня. У результаті такі квазіпартійні структури не мають стійкої групи прихильників, жодним чином не відстоюють суспільних інтересів і не приносять ніякої користі країні. За такою логікою можна було б утворити ще з десяток партій: „Діти проти абортів”, „Космонавти за польоти”, „М’ясники за м’ясо”, „Космос за Черновецького”... Проте пересічному українцю від наявності таких політсил жити стало б аж ніяк не легше.

Ми обираємо – нас обирають.

В житті це, як правило, не співпадає...

Однак розвиток нормальних структурованих та ідеологічних партій європейського зразка в Україні стримує ще один важливий фактор – недосконала виборча система. Головною проблемою пропорційної системи із закритими списками, за якою вже чотири роки відбуваються українські вибори, є відірваність політичних сил від людей, які за них голосують. По-перше, виборчий список, як правило, формується особисто лідером партії без урахування громадських настроїв. Як наслідок, до парламенту та місцевих рад потрапляють три категорії „народних обранців”, які не повинні працювати у представницьких органах влади: випадкові люди, що продемонстрували особисту відданість керівництву політсили; родичі партійних лідерів та бізнесмени. Ця гримуча суміш перетворює представницькі органи з виразників народної волі на інструмент із „проштовхування” рішень, потрібних „рейтингоносцям” і олігархам.

По-друге, відбувається окозамилювання, коли одіозні особи, що не мають не тільки громадської підтримки, а й взагалі викликають відразу у людей, ховаються за першою п’ятіркою списку, яку знають всі. Кого ж політсила проводить до представницьких органів у нижній частині списку, знає лише невелика група експертів, яка має досить слабкий вплив на громадську думку і результати народного волевиявлення.

Також важливою проблемою є повна непідконтрольність обранців своїм виборцям і, натомість, цілковита залежність депутатів від лідерів та спонсорів своїх партій. У цьому випадку члени представницьких органів знову ж таки перестають бути виразниками суспільних інтересів. Тут важливо ще й інше. З непідконтрольності депутатів виборцям ростуть ноги інших проблем. Це блокування роботи Верховної Ради парламентаріями, які знають, що громадський осуд жодним чином не позначиться на їхньому мандаті, а от непідкорення наказам лідерів може призвести до виключення зі списку на наступних виборах. Це безкарні порушення закону. Адже арешт вбивці Лозинського є чи не єдиним випадком, коли депутати несли відповідальність за кричущі правопорушення. Це неприхований дерибан земель у містах та областях, коли депутати місцевих рад змушені віддячувати спонсорам, які матеріально допомагали партіям потрапити до органів місцевого самоврядування.

Щоправда ці проблеми мають простий шлях вирішення. Потрібно лише поставити депутатів у залежність від виборців, а не від олігархів, і вони почнуть виконувати волю народу, а не бізнесові замовлення. Для цього необхідно змінити виборчу систему. Тут є два шляхи. Можна повернутися до мажоритарної виборчої системи або запровадити пропорційну систему із відкритими списками. У першому випадку люди голосуватимуть за конкретних кандидатів і матимуть змогу оцінити кожного претендента за його справами. У другому ж випадку депутати будуть закріплені за виборчими округами, тому потрапляння чи непотрапляння до представницького органу також вирішуватимуть виборці, а не партійні спонсори. Просто той кандидат, який недобрав голосів у своєму окрузі, автоматично відсуватиметься у дальню частину списку і не проходитиме до парламенту або місцевої ради. Знаючи ж, що через п’ять років можна залишитися без посади, депутати намагатимуться реалізовувати свої обіцянки, а не працювати на олігархів. Компромісним для всіх тут був би варіант повернення до мажоритарної системи на виборах до місцевих рад та введення пропорційної системи з відкритими списками на парламентських виборах.

Сподіватимемося, що сьогодні у провідних політиків вистачить здорового глузду, державницького мислення та політичної волі, щоб змінити виборчу систему, ухвалити Виборчий кодекс та дати „зелене світло” розвитку реальної, а не декларативної представницької демократії в Україні. Головне, не треба вважати, що коли люди голосують „за те, що є”, їх нібито все влаштовує. Варто пам’ятати один з основних принципів політики: електорат не обирають – обирає електорат.

Олексій Краснопьоров