Відбулися довгоочікувані президентські вибори, відшуміла інавгурація, була створена нова коаліція, влада неочікувано швидко почала наводити лад у тому хаосі, який панував в Україні протягом останніх кількох років. Проте вчорашня влада звичайно не може залишитися осторонь нових реформ та порядків, сьогодні вона гордо іменує себе опозицією і нібито намагається контролювати дії чинної влади.

Проте, за старою звичкою, перш ніж взятися до реальних справ опозиції необхідно заручитися підтримкою громадян, адже останні мітинги проти ратифікації харківських угод засвідчили невтішну картину для опозиціонерів – лави їхніх прихильників поступово зменшуються. Саме тому лідери опозиційних сил будь-якою ціною воліли взяти участь у прямих телевізійних ефірах політичних ток-шоу, щоб звернутися до потенційних виборців.

Після досить гучного обговорення питання цензури саме на телевізійних каналах і стійкого небажання телевізійних редколегій бачити лідерів опозиційних течій в програмах, телевізійники все ж таки запросили опозиціонерів взяти участь у прямих ефірах політичних ток-шоу. Тож вечір минулої п’ятниці відзначився повною окупацією опозиції відразу двох політичних ток-шоу.

Хоча «опозиція» і звучить загрозливо, але ні де-юре, ні де-факто її немає, адже контролювати чинний уряд зголосилося відразу декілька політичних сил, але об’єднатися і сформувати чітке бачення своїх завдань так і не спромоглися. Як відомо, опозиційна діяльність полягає не тільки у вмінні критикувати владу, проводити акції непокори, підбурювати людей на боротьбу не зрозуміло з чим. Проте для сьогоднішніх опозиціонерів не так важливо проти чого виступати, головне, щоб виборці не забули про своїх «героїв» і підтримали їхні кандидатури на наступних, чергових чи позачергових, виборах.

Саме визначенню завдань та методів впливу на роботу влади і були присвячені два політичні ток-шоу, тому скаржитися опозиціонерам не варто, тим паче, що лідер біло-сердечних встигла «засвітитися» на двох телеканалах. Кожен із опозиціонерів, хто мав можливість того вечора висловити своє бачення нинішньої політичної ситуації, так і не зміг чітко сформулювати завдання опозиції. Пані Тимошенко наполягала на необхідності правового інструменту для діяльності, у інших була єдність в одному – з сьогоднішньою владою домовитися не можна.

Влада діє, а опозиція її доповнює , так на думку одного з опозиціонерів має будуватися спільна робота. Проте до цього часу, окрім гучних закликів до боротьби, створення «Комітету порятунку України», істерики з приводу відсутності запрошення на телеканали та гучних погроз, жодних конкретних кроків щодо наближення до якоїсь конструктивної роботи з боку опозиціонерів не було помічено. Тож можна сміливо стверджувати, що сьогодні опозиційні сили, крім критики, нічого не можуть запропонувати.

Того вечора звучало багато закидів від опозиціонерів, що влада нібито не помічає опозиції, але помічати, правду кажучи, поки нічого, адже демократичні сили за п’ять років при владі так і не змогли домовитися, уже не кажучи про спільну роботу, яка б дійсно принесла позитивний результат країні. Так і зараз: у опозиційних течій хоч і є спільні інтереси, проте немає спільного бачення кінцевого результату – саме це заважає їм створити один ідеологічно сильний фронт. Адже ніхто не хоче бути другим, всі гідні тільки першої ролі! Ще б пак, треба готуватися до чергових виборів, а постійна присутність лідерів політичних сил у засобах масової інформації дає можливість отримати прихильність виборців. Можливо, саме  через зменшення інтересу з боку представників ЗМІ до лідера біло-сердечних і викликало конфлікт навколо цензури.

Сьогодні українці не дуже переймаються питанням, чи об’єднаються опозиційні політичні сили в одну, чи дійдуть до спільного рішення. Людям важливо те, що проти своєї волі вони стали учасниками та глядачами цього низькопробного шоу під назвою «переділ влади». І їх продовжують годувати видовищем: то бійка у Верховній Раді, то сльози пані Тимошенко на екрані, то взаємні образи у прямому ефірі.

На жаль, політична еліта України не розуміє, що українці вже наситилися видовищами ще у далекому 2004 році і хочуть отримати спокійне життя без збурень, щоб не думати, проти кого товаришувати: проти Заходу чи Сходу, який уряд був кращий: Тимошенко чи Азарова. Для пересічного українця головне, щоб вчасно виплачувалися зарплати та пенсії, не підвищувались ціни на продукти харчування, товари першої необхідності, тарифи на комунальні послуги.

Та, мабуть, поки політики не збагнуть, що потрібно працювати не від виборів до виборів, а систематично, заради зростання добробуту громадян, ми так і не побачимо життя європейського рівня з верховенством права, без корупції, махінацій, інтриг – те спокійне, гідне життя, якого прагнуло багато українських поколінь.

Нинішні політичні реалії вимагають тісної та конструктивної співпраці влади й опозиції. І не потрібно ділити ні перемоги, ні поразки, не треба перекладати всі гріхи на слабші плечі, сваритися через вектор інтеграції, виокремлювати собі національних героїв – Сталіна чи Бандеру, адже герой один – український народ. Адже саме українці протягом останніх п’яти років терпляче спостерігають за політичними ігрищами можновладців. І де б не жили українці – на Сході чи Заході, Півдні чи Півночі – вони мають право на самореалізацію та працю задля розвитку та процвітання власної держави, а не побиратися в інших країнах. І не важливо, хто з двох політичних важковаговиків сьогодні при владі біло-сині чи біло-червоні, адже головне завдання і влади, і опозиції – створити для громадян умови для нормального, спокійного, гідного життя!

Наталія Куксенко