Сьогодні ситуація в Україні характеризується досить високим рівнем диференціації доходів та поширеною бідністю. Про те, що бідність міцно утримує позиції в Україні, свідчать:  найнижчий в Європі показник тривалості життя (62 роки у чоловіків), постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, низька якість раціону харчування та житлових умов тощо.

З одного боку, певний рівень диференціації доходів є необхідним стимулом підвищення кваліфікації та прагнення до пошуку оптимальної самореалізації. З іншого боку, надмірна нерівність доходів порушує елементарні стандарти справедливості, а отже, руйнує основи громадянського суспільства.

Дуже низькі доходи сприймаються людьми як несправедливі та викликають ухиляння від роботи, шахрайство, тіньову економічну діяльність. Оцінюючи своє матеріальне становище і рівень життя, майже 60% українців в 2008 році віднесли себе до бідних; до небідних, але ще не представників середнього класу, – 41%; до представників середнього класу – 2%. Заможними вважали себе лише 0,03% населення. Така структура відповідей характерна майже для всіх респондентів незалежно від місця проживання.

 Результати опитування викликають занепокоєння, тому що така самоідентифікація населення формуватиме в подальшому неконструктивну, пасивну поведінку, сприятиме зниженню економічної активності, ініціативи, прагнення до додаткових заробітків та підприємництва.

Водночас офіційна статистика визначила, що в 2008 році близько третини українців підпадає під категорію бідних, тобто має доходи нижче  за національну межу бідності – 778 гривень на місяць.

Проблему бідності необхідно розглядати не тільки з точки зору можливостей задовольнити мінімально необхідні фізіологічні потреби, а й з потреб, пов’язаних із розвитком особистості та забезпеченням належного рівня комфортності існування.

Мова йде про, так би мовити, „якість” бідності. Що українці можуть придбати на свої доходи? Чи можуть діти здобути належну освіту? Чи спроможні люди похилого віку отримувати медичну допомогу та купувати ліки?

За результатами дослідження питань якості життя українців, проведеного Держкомстатом за участю фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень наприкінці 2007 року, виявилося, що кожні два з п’яти домогосподарств не мали вдосталь коштів для щоденного споживання м’ясних або рибних страв, чверть – для споживання свіжих фруктів або соків.

Через брак коштів кожне четверте домогосподарство не могло дозволити своєчасно оновити за потребою одяг та взуття для холодної пори року.

Суттєва частка домогосподарств повідомила про неможливість забезпечити нормальні житлові умови у зв’язку з відсутністю коштів. Так, чверть домогосподарств з цієї причини не могли здійснити терміновий ремонт житла, кожне п’яте – не мало водогону в житлі та коштів для його встановлення. Слід зазначити, що через відсутність у житлі туалету та водогону потерпало кожне друге сільське домогосподарство. Кожне одинадцяте домогосподарство мешкало на житловій площі, що не перевищувала 7,5 кв. м  на особу.

Кожне четверте домогосподарство повідомило, що не мало коштів для придбання ліків, призначених лікарем, оплати послуг лікаря у медичному закладі та призначених ним обстежень і процедур.

Втрачаючи віру у власні сили, людина починає сподіватися на  допомогу, чекати вказівок і потрапляє в тенета тих політичних сил, що навчилися маніпулювати свідомістю. Важливість суб’єктивної оцінки свого статусу в суспільстві зростає з огляду на те, що саме суб’єктивна бідність провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій.

Отже, наявність значної нерівності доходів протягом тривалого часу є згубною для економічного зростання.

Проблема майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання, зокрема спостерігається  психологічне неприйняття економічної нерівності з огляду на „неправедність” процесу формування багатих прошарків суспільства.

По суті, немає жодної країни — навіть найбагатшої і соціально орієнтованої — де б певна кількість людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Проте кожна країна має різні масштаби поширення цієї хвороби, різні її прояви та особливості.

Бідність в Україні має цілий ряд специфічних ознак, зокрема:

- зубожіння значної частини населення, яке при цьому зберігає відносно високий соціальний статус (рівень освіти, кваліфікації, соціальні зв'язки);

- поширеність бідності серед працюючого населення;

- психологічне неприйняття економічної нерівності внаслідок переконання громадян в кримінальному походженні більшої частини капіталів;

- низький рівень якості життя населення в цілому та соціальної інфраструктури зокрема.

Основною ознакою "української бідності" є те, що в нашій країні існує проблема бідності серед працюючих.

Реальний стан доходів населення важко піддається статистичній оцінці через наявність значного обсягу неформальних джерел доходу. За офіційними даними обстежень домогосподарств у 2008 році, близько 14% працюючого населення мали доходи нижчі за прожитковий мінімум.

Штучне заниження вартості робочої сили успадковане сучасною Україною від адміністративно-планової економічної системи, де низький рівень заробітної плати компенсувався дотаціями, які розподілялись через так звані суспільні фонди.

Перехід до ринкової системи зруйнував систему дотацій, проте  прагнення витримати конкуренцію на світовому ринку обумовлює необхідність збереження низької вартості робочої сили. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не може забезпечити високі стандарти споживання, якісне відтворення робочої сили, а навпаки провокує відплив найбільш ініціативних економічно активних громадян до інших країн.

Соціальні стандарти – прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія – практично балансують на межі бідності. Мінімальна заробітна плата в 2008 році становила 78% від рівня межі бідності ( в 2001 році – 67%) і 90,4% від прожиткового мінімуму ( в 2001 році – 45%).  Дані щодо рівня бідності в 2009 році поки не оприлюднено, проте очікувати позитивних зрушень жодних підстав немає.

З початку 2009 року відбувалося падіння заробітної плати – індекс реальної заробітної плати в 2009 році дорівнював 90,8 % до попереднього року. Найбільші темпи падіння заробітної плати спостерігалися в промислових регіонах України, зокрема: в Запорізькій, Донецькій і Дніпропетровській областях.

Існує також невиправдана диференціація в оплаті праці за видами економічної діяльності, яка досі значною мірою пов’язана з ступенем адаптації галузей до ринкових умов господарювання. Так, середня заробітна плата у 2009 році в авіаційні промисловості (5106 грн.) та фінансовій сфері (4038 грн.) більш ніж утричі перевищувала середню заробітну плату у сільському господарстві (1206 грн.) та в сфері охорони здоров’я (1307 грн.). Таким чином, прислів’я „Чоботар без чобіт” наших фінансистів не стосується.

Діапазон цих співвідношень свідчить про те, що рівень заробітної плати значною мірою визначається належністю до певної сфери економічної діяльності, а не формується під впливом загальновизнаних світовою практикою чинників, зокрема, кількості, якості та ефективності праці. Відмінності в розмірах заробітної плати за видами економічної діяльності підприємств значною мірою обумовлюють регіональну диференціацію цього показника.

Найвищий рівень заробітної плати в 2009 році – в Центральному економічному районі ( місті Києві – 3161 грн. на місяць, Київській області – 1987 грн.), Донецькому та Придніпровському економічних регіонах. Найнижчий рівень оплати праці -  в Подільському (Тернопільській області – 1412 грн.) та в Поліському економічних районах (Волинській області – 1427 гривні на місяць).

У структурі доходів населення частка заробітної плати протягом останніх 8 років практично не зазнала змін і знаходилася на рівні 43%. Дещо підвищилась за цей період   частка соціальної допомоги  (з 36% в 2001 році до 39% в 2008 році), що свідчить про досить тісну залежність доходів населення від соціальних трансфертів.

Частка оплати праці у ВВП в 2008 році становила 49% проти 45,7% в 2002 році (довідково: в США відповідний показник в 2008 році становив 57%). Рівень продуктивності праці  протягом 2001-2008 років зріс в 3,4 разу, тоді як рівень реальної заробітної плати – в 2,9 разу.

На один долар заробітної плати український середньостатистичний зайнятий в економіці працівник  виробляє в 1,4 разу менше кінцевої продукції, аніж аналогічний робітник у США. Проте, якби український виробник отримав би таку ж оплату праці, як американський, то при існуючому рівні продуктивності праці в Україні він виробив би на один долар заробітної плати кінцевої продукції лише  на 47 центів, або в 6,3 разу менше за рівень у США.

Тому головним чинником підвищення рівня заробітної плати в Україні може бути зростання продуктивності праці, досягнення якого можливе за умови модернізації економіки та її розвитку на інноваційній основі.  Зміни в політиці оплати праці мають передбачати створення більш удосконаленої системи мотивації до продуктивної праці. Інакше є загроза втратити позитивну динаміку росту продуктивності праці, а це за обмежених наявних трудових ресурсів загрожує Україні втратою темпів економічного зростання.

Проте навіть успішне проведення політики економічного зростання автоматично не забезпечує ефективність соціальної політики.

Безумовно, економічне зростання надає можливості перерозподілу ресурсів на користь малозахищених верств населення, проте зиск отримає лише найбільш економічно активне населення, до речі не бідне, а так зване „соціальне дно” взагалі є нечутливим до зростання суспільного добробуту.

„Українською” ознакою ринку праці можна вважати існування заборгованості із виплати заробітної плати, яка протягом 2001- 2007 року мала тенденцію до суттєвого зниження. Проте протягом 2008 – 2009 року борги по заробітній платі  знову почали зростати і на початок 2010 року досягли 1,5 млрд гривень ( на початок 2008 року – 0,7 млрд. гривень).

Несвоєчасні виплати заробітної плати при існуванні інфляції знецінюють доходи та породжують невпевненість у завтрашньому дні. А те, що наша економіка перебуває під досить високим інфляційним тиском, не є новиною. Індекс споживчих цін у грудні 2009 року (до грудня попереднього року) становив 112,3%.

Менший шанс опинитися за межею бідності мають українці, які проживають у великих містах або у столиці, порівняно з тими, хто проживає у малих містах або у сільській місцевості. У 2008 році серед населення, що проживало у великих містах, 10% мали витрати нижче прожиткового мінімуму, у малих містах – 19%, а у сільській місцевості – 28%. У Києві та Севастополі цей показник становив відповідно 3% та 8%.

Загалом політика подолання бідності, яка реалізується згідно зі Стратегією подолання бідності з 2001 року, не допомогла вирішити дві основні проблеми – зменшити ризики бідності серед сільського населення та серед сімей з дітьми.

Ситуація з сільською бідністю рік від року загострюється – на фоні покращення ситуації в містах, де рівень бідності знизився з 23,5% в 2004 році до 21,5% в 2008 році, в селі маємо прямо протилежну тенденцію: частка  бідних за цей же період зросла з 35% до 38,2%. Стала тенденція погіршення ситуації з бідністю сільського населення говорить про відокремлення розвитку села  від загального зростання економіки та доходів у країні.

Найгострішими є проблеми бідності сімей з дітьми. За національним критерієм рівень бідності серед домогосподарств з дітьми традиційно з року в рік в 1,7 – 2,0 рази перевищує показник по домогосподарствах без дітей. У 2008 році він становив відповідно 33,1% проти 19,7%.

Рівень бідності серед сімей з дітьми збільшується зростанням кількості дітей у сім'ї. Якщо у сім'ях з однією дитиною в 2008 році 19% домогосподарств мали доходи нижчі за прожитковий мінімум, то з 2-ма та 3-ма дітьми – відповідно 41% та 60%.

Надзвичайно сильним чинником ризику бідності є безробіття. У 2008 році в домогосподарствах з усіма працюючими рівень бідності становив 15%, в той же час наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує рівень бідності до  36%.

Доходи держави ще довгий час не дозволять надавати ефективну соціальну допомогу, тому політика відносно бідних не повинна будуватись на очікуваннях накопичення певного рівня національного багатства.

Важливо створити сприятливі інституційні умови неурядовим суб'єктам, що здатні надавати соціальну допомогу бідним. Так, сьогодні організації, які допомагають бідним, не мають економічних преференцій, а ті, хто отримує благодійну допомогу, платять з неї податки.

Адже час визнати, що інтереси держави і громадянина в багатьох випадках протилежні. Держава завжди хоче більше забрати: у першу чергу - прав і податків. А громадянин – навіть самий чесний - закономірно хоче якомога менше віддати. Держава хоче більше контролювати та розподіляти, а громадяни хотіли б мати менше контролю та опіки з боку держави. І саме тому єдиною реальною противагою позиції уряду завжди може бути орієнтована на виборців партійна і парламентська еліта з опорою на кваліфікованих дослідників і експертів, незалежну науку.

Який же вихід із даної ситуації? І що потрібно зробити, щоб подолати бідність, а Україну приблизити до успішних держав. Найперше, що пропонує Народна Партія, наша фракція, це зосередити зусилля Верховної Ради  на законодавчому забезпеченні реалізації структурних реформ в економіці.

Треба знайти такі галузі, які мають явні конкурентні переваги на внутрішньому і зовнішньому ринках, крім дешевої робочої сили.

І основними критеріями відбору мають бути: соціальна значущість (створення якісних робочих місць із гідною оплатою праці), ресурсозбереження, імпортозаміщення.

Флагманами для України можуть бути:

- сільське господарство, яке спроможне як локомотив „потягнути” структурні перетворення у фінансово-кредитному секторі, машинобудуванні, будівництві, комунікаціях тощо;

- так звані „зелені галузі”, пов'язані з виробництвом нових видів енергії, біопалива, які, захищаючи навколишнє середовище, можуть одночасно створювати багато робочих місць;

- галузі легкої промисловості. Понад 60% споживаних населенням промислових товарів ввозиться з-за кордону. Чому ми платимо китайським, турецьким робітникам? Адже у нас є потенціал для розвитку цих галузей, тим більше, що це може сприяти „швидкому” створенню робочих місць і розвитку малого бізнесу.

Депутатами фракції напрацьована низка законодавчих актів, спрямованих на подолання бідності,  в першу чергу, за рахунок зростання промислового та  сільськогосподарського виробництва.

Сьогодні на часі і потребують розгляду у Верховній Раді  законопроекти депутатів нашої фракції, зокрема: про деякі невідкладні  заходи, спрямовані на посилення соціального захисту населення; про недопущення порушень права на працю та оплату праці в умовах фінансово-економічної кризи; про державне регулювання цін на споживчі товари, які мають суттєве соціальне значення для населення; про фінансування охорони здоров’я та інші.

Безумовно, матеріальний стан непрацездатних людей залежить в основному від соціальних трансфертів,  а їх розміри, умови отримання тощо - від соціальної політики держави, а також від того, наскільки багата частина населення готова "поділитися" з незаможними, наскільки організовано можуть виступати на захист своїх прав соціальні групи, як впливають на уряд суб'єкти громадянського суспільства, політичні партії, профспілки тощо. Саме ці фактори, а не наявність у бюджеті коштів на соціальну допомогу, з моєї точки зору, є головними.

В існуючих підходах до соціальної політики необхідно перенести основний акцент на стимулювання ефективної економічної діяльності працездатних, одночасно продовжуючи політику підтримки соціально незахищених верств населення. Соціального захисту потребують діти, інваліди, багатодітні сім'ї, пенсіонери. Решта мають заробляти.

Головним компонентом соціальної стабільності і прогресу має бути так званий „середній клас”, поява якого пов’язувалася з реформуванням економіки. Проте процес пішов у зворотному напряму:  лікарі, вчителі, вчені, інженери, які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи і грали стабілізуючу роль в суспільстві, нині в більшості своїй опинилися серед «нових бідних». Через свій високий інтелектуальний рівень такі люди мають істотний вплив на настрої суспільства.

Активного розвитку потребує ідея соціального партнерства. Деякі завдання мають бути поставлені "як навантаження" найбільшим монополіям та успішним підприємствам і фірмам. Це стосується створення робочих місць і розвитку малого підприємництва. В основу соціального діалогу мають бути покладені „три кити”: Совість роботодавців, Відповідальність працівників, Справедливість „правил гри” держави.

Народна Партія не планує бути осторонь цих процесів. Наша партія –партія дії. І ми готові поділитися своїми потужними напрацюваннями задля подолання головного ворога України – бідності. 

Василь ШПАК,

Народний депутат України