Однією з перешкод на шляху побудови демократичного суспільства є порушення прав підростаючого покоління. У Конвенції про права дитини, прийнятій ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікованій Україною 21 лютого 1990 р., проголошено, що людство зобов’язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, що гарантує в майбутньому розвиток повноцінних громадян. Адже дитина зі своїми потребами не має достатніх сил, знань, досвіду і можливостей, аби захистити себе.

Для кожної дитини дуже важливу роль в її житті відіграють потреби в щирому, турботливому ставленні до неї. Але безпритульна дитина, через власне соціальне становище, позбавлена цього. Такі діти також не можуть забезпечити свою потребу у безпеці, оскільки вони самотні і практично не відчувають захисту та підтримки з боку оточуючих, а це свідчить про те, що вони позбавлені можливості повноцінно жити, зростати і розвиватися. Збільшення кількості дітей вулиці, у першу чергу, зумовлено динамікою сімейного життя. За інформацією Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), «дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду».

Попри змістовну законодавчу роботу в галузі захисту прав дитини, економічна ситуація, в якій нині перебуває наша держава, значно уповільнює процес втілення в життя міжнародних стандартів життя дитини. Це призводить до такого жахливого явища, як соціальне сирітство. Коли суспільство перестає помічати підвищену потребу дітей у захисті і не забезпечує його, майбутнє стає небезпечним.

Катастрофічною реалією життя українського суспільства стала дитяча безпритульність. Протягом останніх років проблема дітей вулиці набула в нашій державі небувалого масштабу. Так, за інформацією Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, протягом І кварталу 2010 року служби у справах дітей разом із підрозділами кримінальної міліції у справах дітей під час рейдів щодо запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності виявили 5318 безпритульних дітей. За оцінками різних експертів, кількість безпритульних дітей становить близько 40 тисяч. Загальновідомо, що переважна більшість дітей, які живуть на вулиці, вживають алкогольні напої, наркотичні речовини та стають жертвами сексуального насилля. Життя і здоров’я таких дітей постійно перебуває під загрозою, а збільшення їх чисельності становить певну небезпеку для суспільства.

За дослідженнями соціологів, головними причинами поширення явища дитячої безпритульності й бездоглядності, як правило, стають загальнодержавні фактори (недосконала державна соціальна політика щодо захисту й підтримки сімей із дітьми, бідність населення), з яких випливають внутрішньосімейні: алкоголізація і наркоманія в родинах, поширення агресії відносно дітей. Також є сім’ї, для яких наведені форми поведінки є природними і звичними, незалежно від зовнішніх обставин. Наприклад, є батьки, які взагалі не хочуть працювати і заробляти гроші, тоді вони примушують своїх дітей до протизаконних методів отримання доходу (жебракування, крадіжки, проституції). Але найчастіше саме бідність, недостатня увага з боку держави до сімей з дітьми підштовхують батьків до асоціальної поведінки. Тому політику щодо подолання соціального сирітства слід починати з сім’ї, з вирішення її нагальних проблем і потреб.

У нашій державі діє певна система соціального захисту і підтримки безпритульних дітей. Проблемами безпритульності в Україні займається низка державних і благодійних організацій, однак вирішуються вони на недостатньому рівні, про що свідчить зростаюча кількість бездомних дітей. Тому є нагальна потреба в удосконаленні існуючої системи державних закладів та установ для такої групи дітей. Для вирішення цього питання також необхідно залучити представників громадських організацій, благодійні фонди, які могли б надавати фінансову та матеріальну допомогу.

Окрім цього, не слід забувати, що першопричинами цієї проблеми є інститут родини, рівень морального і духовного розвитку батьків, культури народження і виховання батьків. Тож питання дитячої безпритульності слід розглядати через призму внутрішньосімейних відносин, які формуються під впливом загальнодержавних факторів. Саме тому для виходу із такої непростої ситуації держава має приділяти значну увагу соціальному, матеріальному, моральному становищу сучасної сім’ї, заохочувати до здорового способу життя, створення повноцінної родини, яка свідомо та відповідально ставитиметься до питання народження дитини і буде здатна її виховати й забезпечити усім необхідним.

Леся КІХНО