Недавні звернення очільників Європейського Союзу (ЄС) до керівництва України щодо визначення ним перспектив членства в ЄС вселяють певний оптимізм. Проте вирішення питання, на чому наголошують європейські й українські високопосадовці, не стільки у Брюсселі, як у Києві, адже слід чимало зробити, щоб Україна відповідала критеріям, які визначені установчими документами ЄС для держав-претендентів.

Чільне місце посідає Лісабонський договір (далі – Договір), відомий також як Договір про реформу (офіційна назва – “Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Співтовариства”, англ. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, в окремих українських виданнях – Лісабонська угода) – міжнародний договір, підписаний на саміті держав-членів ЄС 13 грудня 2007 р. Укладений на невизначений термін «з метою підвищення ефективності та демократичної легітимності союзу та підвищення узгодженості його дій». Набув чинності з 1 грудня 2009 р. Процес ратифікації Договору відбувався по-різному, відповідно до вимог національного законодавства: шляхом ухвалення законодавчого акта вищим представницьким органом чи проведення загальнодержавного референдуму.

Процедурні питання вступу до ЄС, серед яких і ратифікація Договору, для України питання поки-що невизначеної часової перспективи. Однак вивчення досвіду країн-членів ЄС, вважаємо, є корисним для українських парламентаріїв та чиновників уже сьогодні, з огляду на те, що, по-перше, впродовж років українською владою здійснюються певні кроки щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС, а по-друге, перспективи оновлення Конституції України об’єктивують можливість чіткого закріплення в ній механізму вступу до міждержавних об’єднань.

Перебіг ратифікації Договору та пов’язані із нею колізії широко висвітлювались зарубіжними та українськими засобами масової інформації. Однак загалом ці матеріали мають інформаційний характер та й україномовного перекладу самого Договору не опубліковано. Поодинокими є й оціночні судження науковців, що актуалізує доцільність вивчення означених проблем.

Вихідними для їх розуміння є положення Договору про те, що він “набуває чинності з 1 січня 2009 року за умови, що всі документи про ратифікацію будуть здані на зберігання, або в іншому разі, в перший день місяця після здачі на зберігання ратифікаційної грамоти останньою державою, що підписала цей акт” (частина друга статті 6 розділу “Заключні положення”). 

Ініціаторам схвалення Договору довелось, насамперед, проаналізувати причини невдалої спроби ратифікації його попередника – “Договору про Конституцію для Європи”, який не вступив у силу через відмову французьких та голландських виборців на референдумах його підтримати. Потреба запровадження нових правил співжиття держав-членів співтовариства загострилась і через серйозні інституційні проблеми, що виникли після його розширення в 2004 і 2007 роках. Полегшити процес управління ЄС покликаний саме Договір про реформу, який часто називають “конституцією” чи “квазіконституцією”, фактично, вважаємо, це є акт конституційного значення.

Першою здійснила ратифікацію Договору Угорська Республіка, Національні збори якої схвалили його ще 17 грудня 2007 р. Ратифікацію ж у цілому планувалось провести впродовж 2008 року. Однак не вдалось, тому що на референдумі 12 червня 2008 р. в Ірландії – єдиній державі в ЄС, яка проводила ратифікаційний референдум, 53,4 % його учасників проголосували “проти”. Наполеглива, широка роз’яснювальна робота серед ірландських виборців дала результат – на референдумі 2 жовтня 2009 р. “за” проголосувало вже 67,1 % його учасників при явці 59 %. Завершила цей процес Чеська Республіка, яка 13 листопада 2009 р. здала свою ратифікаційну грамоту на зберігання до уряду Італійської Республіки відповідно до вимог частини першої статті 6 Договору.

Отже, Договір став чинним лише після його остаточної та повної ратифікації усіма державами-членами ЄС за обраними кожною із них внутрішньодержавними процедурами. За цим твердженням криється чимало особливостей, зумовлених вимогами національного законодавства.

До речі, крім Ірландії, на процедурі референдуму наполягали політики у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН) та Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії (Великобританії). Однак органи конституційної юрисдикції цих держав визнали його проведення непотрібним, оскільки, на їхню думку, Договір не створює Європейської федеративної держави, а тому не вимагає змін до національних конституційних актів.

 Решту держав-членів ЄС ратифікували Договір за парламентською процедурою. Так, ратифікацію власне тільки своїми рішеннями здійснили у 2008 р. Національні збори Республіки Болгарія, парламенти Грецької Республіки та Королівства Швеція.

У державах із двопалатною побудовою парламенту (таких у ЄС переважна більшість) процедура затвердження проводилась окремо у кожній із палат. До прикладу, у тому ж 2008 р. Національна рада Австрійської Республіки прийняла акт про ратифікацію 9 квітня, а Федеральна рада – 24 квітня. Відповідно, у Конгресі депутатів Генеральних Кортесів Королівства Іспанія – 26 червня, а у Сенаті – 15 липня. Більш складним був процес ратифікації у Королівстві Бельгія, де згоду на неї, крім Палати представників і Сенату, надавали й регіональні парламенти та окремі місцеві громади.

Закони про ратифікацію набули чинності після обов’язкового їх підписання (санкціонування) главами держав –  президентами Австрійської, Естонської, Італійської, Латвійської, Литовської, Португальської, Словацької, Угорської, Фінляндської, Французької, Чеської Республік; Республік Кіпр, Мальта, Польща, Словенія; Ірландії, Румунії та ФРН; правителями у Королівствах Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Великобританії, Великому Герцогстві Люксембург.

Прийняття ратифікаційних актів у низці держав-членів ЄС відбувалось досить складно. Не було подано жодного голосу “проти” лише у Французькій громаді Королівства Бельгія, Бундесраті ФРН, Сенаті та Палаті депутатів Парламенту Італійської Республіки, Палаті представників Парламенту Республіки Мальта. Натомість, найбільше противників ратифікації Договору у Палаті громад Парламенту Великобританії, де 11 березня 2008 р. “проти” проголосувало 206 парламентаріїв (“за” – 346). “Проти” ратифікації Договору проголосував 61 член Палати депутатів (“за” – 125), 20 із 74 сенаторів Парламенту Чеської республіки; 58 депутатів Бундестагу ФРН (“за” – 515); 56 депутатів Сейму Республіки Польща (“за” – 384); 42 депутати Парламенту Грецької Республіки (“за” – 250), 39 членів Другої палати Генеральних штатів Королівства Нідерланди (“за” – 111) тощо. Чимало противників ратифікації, як і очікувалось, у Французькій Республіці, де 7 лютого 2008 р. “проти” проголосувало 52 депутати Національних зборів (“за” – 336) та 42 члени Сенату (“за” – 265).

Все ж погодимось із думками В. Чалого про те, що ухваленням Договору  ЄС ще раз демонструє, що попри всі різноманіття думок і позицій, – це цілісне об’єднання, здатне приходити до кінцевого рішення, що ця організація є найбільш життєздатним утворенням у Європі і, можливо, в світі.

Прагнучи приєднатись до об’єднаної Європи, українські політики повинні вже нині бути послідовними в реалізації стратегії європейської інтеграції, наповнювати її щоденно реальним змістом. Складний перебіг досліджуваного ратифікаційного процесу переконує у важливості об’єднання суспільства, насамперед політикуму, навколо ідеї набуття членства в ЄС. Першочерговим є здійснення широкої, цілеспрямованої і послідовної роз’яснювальної роботи серед населення, оскільки за Конституцією України рішення про вступ до ЄС може бути прийняте винятково через процедуру всеукраїнського референдуму. А тому слід прийняти новий Закон України “Про всеукраїнський референдум”, що безуспішно намагаються зробити українські парламентарії вже півтора десятиліття. Доцільним було б і внесення відповідних змін при оновленні Конституції України.

Отже, європейський вибір має істотний вплив на національний ціннісний контекст. Референдуми 2005 р. у Нідерландах і Франції, громадяни яких більшістю голосів відмовились ратифікувати “Договір про Конституцію для Європи”, результати референдуму 2008 р. в Ірландії, застереження низки держав, що стали складовою частиною самого Договору, є виразом реального зіткнення різних ціннісних орієнтирів: прагнення до перетворення ЄС у складноорганізовану федеративну державу суперечить європейським традиціям існування сильного інституту національних держав. А тому, на наш погляд, принциповим у майбутньому вступі України до ЄС стане не тільки засвоєння європейських стандартів і цінностей, але і необхідність захисту та збереження національної державності і самобутності в умовах глобалізації. У прагненні вже сьогодні адаптувати українське законодавство до європейського неприпустимим є некритичне запозичення тих принципів, норм і цінностей західноєвропейської цивілізації, які ігнорують правову спадщину,  правову культуру і правовий менталітет народу України.

С.Дерев’янко,

 Івано-Франківська

обласна організація Народної Партії